Ю. Яновський помилився з словом посмішка тільки раз, а Н. Фірсель помиляється раз у раз, не думаючи про те, що випадкова помилка навіть у класика не зобов'язує її повторювати. М. Лермонтов, наприклад, у поемі "Мцирі" помилково описав левицю з гривою, чого, як відомо, в природі не буває. Невже після цього російські письменники й перекладачі, не кажучи вже про зоологів, мали в своїх творах наділяти всіх левиць гривами? За це на них могли б справедливо образитись не тільки звичайні читачі, а й леви. Про це й ішлось на засіданні Секції художнього перекладу. Здається, що перекладач Н. Фірсель тільки виграв би в своїй дальшій роботі, якби відкинув особисті амбіції й більше дбав за чистоту й культуру тої мови, якою він перекладає. Але Н. Фірсель уважає, що досить якомусь слову бути в словнику чи творі сучасного письменника, як уже можна ним безоглядно, минаючи вимоги контексту, користуватись. Важко такому "об'єктивному" перекладачеві говорити про чуття мови й художній смак. А що Н. Фірсель і в своїх дальших твердженнях виходить із цих засад, я не спинятимусь на них, щоб не обтяжувати увагу читача, а запропоную моєму опонентові звернутись до мене за поясненням безпосередньо.
А втім, заради справедливості, слід зазначити, що подекуди Н. Фірсель намагається підвести під свої твердження навіть теоретичне підґрунтя. На цьому варто спинитись. Ласкаво погоджуючись зі мною, що "колись слова бумажник в українській мові не було", Н. Фірсель, проте, пише: "Але здавна ж існує в українській мові бумага (у значенні документа)!" Це відкриття – цікаве не тільки для мене – літератора, а й для лінгвістів, бо й вони, мабуть, досі думали, що слово бумага чи бомага, як казали колись у волосних "розправах" старшини й писарі, якщо й попадало на сторінки художньої літератури, то тільки задля колориту як канцелярсько–російський атрибут. Я вивчав українську мову не в канцеляристів і волосних старшин, а з уст народу, з класики, які чомусь більше любили слово папір у всяких значеннях: "Думи мої, думи мої, лихо мені з вами! Нащо стали на папері сумними рядами?" (Т. Шевченко); "Становий стояв серед канцелярії з папером у руках" (М. Коцюбинський), – тому лишаюся при своїй думці, поки хтось із лінгвістів не напише на цю тему спеціальний науковий трактат.
Не менш цікавим для лінгвістики є й друге відкриття Н. Фірселя, коли він, заперечуючи мою пораду не ставити навмання, не замислюючись над контекстом, слова значний, значна, недолік і не забувати про інші підхожі слова, заявляє: "Мабуть, вони (цебто ці слова. – Б. А. — Д.) і збереглися в активному словниковому фонді саме завдяки тому, що були переосмислені". Отже, за Н. Фірселем виходить, що, коли б деякі перекладачі не переусвідомили, приміром, слова усмішка, зробивши з нього посмішку, то, певне, мало що й задержалося б у нашій мові…
Мені здається, що українська мова та її активний словниковий фонд можуть успішно розвиватись і далі – без такої операції. І якщо в цьому розвитку Н. Фірсель хоче брати позитивну участь, йому краще не переусвідомлювати те, що творилося сторіччями, а практично засвоїти давню істину: аби вправно перекладати, треба добре знати все багатство тої мови, з якої перекладаєш, і тої, якою перекладаєш. Бо без цього в перекладах і далі вражатимуть читача не тільки "недоліки характеру", як пишуть перекладачі, а й недоліки, чи нестача, тих потрібних слів, без яких важко зберегти художню якість ориґіналу.
Про одне внормоване непорозуміння
Син хотів похвалитись добре виконаним домашнім завданням з української мови й дав мені свій зошит. "Цікаво, як мій хлопець удосконалює в школі знання рідної мови?" – подумав я, взявшись читати. Але перші самостійно складені речення змусили мене насторожитися: "Заходив швидко синіючий зимовий вечір. Заходяче сонце сховалося за горизонтом. Не працюючий в неділю тато згодився піти зі мною подивитись на замерзаючий Дніпро…" Насупившись, я припинив читання й сказав синові:
— У тебе що не речення, то одна або дві помилки.
— Як? Де? – здивувався хлопчина.
— Та ось: синіючий, заходяче, працюючий, замерзаючий.
— А як треба було написати?
— Треба десь так: "Заходив, швидко синіючи, зимовий вечір. Призахідне сонце сховалося за обрієм. Тато, що не працює в неділю, згодився піти зі мною подивитись, як замерзає Дніпро".
— Чому? – не міг зійти з дива син. – Це нам задано вправи на дієприкметники.
— А тому, що в нашій мові є тільки пасивні дієприкметники – зроблений, сказаний, зігрітий, активних немає, й тому треба вдаватись до підрядного речення, дієприслівника або…
— Кажете, тату, нема активних дієприкметників у нашій мові? – перебив мене син.
— Нема, – повторив я.
— Ви, тату, забули граматику! – посміхнувся син і урочисто підніс мені свій підручник: Кулик Б. М. Українська мова. Рад. школа. 1966 р. Син розгорнув підручник на 21З–й сторінці й переможно сказав: "Читайте, тату: "Дієприкметники бувають активні й пасивні. Активними називають дієприкметники, що вказують на ознаки того предмета, який щось робить або робив. Наприклад: працюючий робітник (той, що працює), перемагаюча Українська Армія (та, що перемагає), замерзаючий ставок (той, що замерзає)…"
Не бажаючи дискредитувати в очах сина–учня його підручник, я ніяково став гортати його й натрапив на 215–й сторінці на петитом друковану рятівну, чи рятуючу, за наведеним вище правилом, примітку й прочитав синові: "Активні дієприкметники теперішнього часу з суфіксами — ач-, — яч— в сучасній українській мові вживаються рідко. Форми типу стояча вода, лежачий камінь з наголошеними суфіксами — ач-, — яч— так само, як форми типу кипучий водоспад, палючий вітер, втративши значення часу й виду та здатність керувати іменником, набули прикметникових ознак (вказують постійну ознаку предмета)".
— Так це примітка! – заперечив син. – Головне – правило.
Трохи замислившись, хлопець спитав мене:
— А яку б, тату, Ви поставили мені оцінку за мою працю?
— Розуміється, двійку, – відповів я.
— А от побачите – принесу п'ятірку!
І таки справді – другого дня приніс п'ятірку… Але мене вона не тішила. Не тішила, як і ті неоковирні слова в статтях і оповіданнях на зразок "недремлюче око" замість – "недремне око", "стрибаючий хлопчик", "плачуча мати" та інші потворні словесні покручі, над якими пріють редактори по редакціях і видавництвах, намагаючись надати тексту нормального українського вигляду. Бідолахи! Вони виконують сизіфову роботу, бо правило підручника про активні дієприкметники підкидає й підкидатиме їм усе нове й нове мовне каміння…
Але відкіля взяли укладачі підручника це правило? Адже його раніш не було. Відомий ще до революції великий знавець української мови П. Житецький колись висловився так: "Щодо активних дієприкметників, то їх зовсім нема в народній мові!" ("О переводах Евангелия на малорусский язык"). Але, може, після революції, яка знесла геть усякі заборони й утиски над українським словом, наша мова так розвинулася, що витворила активні дієприкметники? Так ні! Усі відомі українські граматики радянських часів – О. Синявського. П. Гладкого, П. Горецького й І. Шалі, Г. Сабалдиря й М. Грунського – твердили те саме, що й П. Житецький: активних дієприкметників на — чий, — ший, а також пасивних дієприкметників на — мий (відповідно до російських читаемый, получаемый) нема в українській мові. Книжка О. Курило "Уваги до сучасної української літературної мови", що була в 20–30 роках настільним посібником для працівників культурного фронту на Україні, подавала поради, як обійтись без активних дієприкметників, котрих бракує нашій мові.
(Продовження на наступній сторінці)