Безперечно, й укладачі підручника "Українська мова" знають це дуже добре – недарма в своїй примітці вони делікатно пишуть: "Активні дієприкметники теперішнього часу з суфіксами — ач-, — яч— в сучасній українській мові вживаються рідко", – ніби активні дієприкметники минулого часу (відповідно до російських читавший, получавший) уживаються часто чи активні дієприкметники теперішнього часу тільки нещодавно стали вживатись рідко. Адже відомо, що то в старослов'янській мові вони були поширені, але пізніше – в українській мові – активні дієприкметники поступились перед часто вживаними дієприслівниками, наприклад: "Прошу тебе, не зморозь мене, не так же мене, як мужа мого, з походу йдучи (идущего), коня ведучи (ведущего), коня ведучи і зброю несучи (несущего)". Чи не ближче буде до істини сказати: активні дієприкметники теперішнього й минулого часу не є властивістю сучасної української мови. У ній трапляються тільки віддієслівні прикметники з суфіксами — ач-, — яч-, — уч-, — юч-, що вказують не на дію, а на постійну ознаку предмета, втративши здатність керувати іменником. Тим‑то й кажуть: "Під лежачий камінь вода не тече", "лежачого не б'ють", – але не скажуть: "Лежачий на дорозі камінь заважав людям іти"; "Лежача на землі людина раптом підвелась", – бо в перших двох реченнях слово лежачий виконує функцію прикметника, а в двох інших воно виступає вже як активний дієприкметник. Із цих же причин правильно буде по–українському: "Питущого й близько не пускай до комори: все проп'є", – але неприродно звучало б: "Людина, питуща некип'ячену воду, може захворіти на шлунково–кишкові захворювання", – бо треба: "Людина, що п'є (або – п'ючи) некип'ячену воду, може захворіти на шлунково–кишкові захворювання".
Чом би нашим укладачам підручника української мови, надто тепер, коли мають видавати новий, не перебазуватись на наукові позиції бодай щодо активних дієприкметників і зняти явне непорозуміння з ними, що пантеличить учнів?
Деякі з наших лінгвістів, неохочі до всяких поправок, можуть заперечити: "Хай воно й негаразд, але так звикли вже, тому й не слід змінювати". Але спитати б: хто звик? Звикли були не так давно кербуди писати безглузде "Добро пожалувати!", але досить було прилюдно пояснити це анекдотичне непорозуміння, як усі стали писати правильно: "Ласкаво (чи гостинно) просимо!" Слушно писав про це знавець української мови письменник О. Кундзич у своїй книжці "Слово і образ": "Річ не в тому, що звик до даного слова даний кандидат філологічних наук, а в тому, чи звик народ". А народ не звик казати: "Де тут сіюча пшеницю бригада?" – або: "Рахівник, виписуючий квитанції, пішов додому", – а каже: "Де тут бригада, що сіє пшеницю?"; "Рахівник, що виписує квитанції, пішов додому", – дарма що підручник "Українська мова" хоче привчити наших учнів до вживання активних дієприкметників сіючий, виписуючий тощо, які я взяв у вправі 393.
Не звикають до цього й наші найкращі сучасні письменники О. Гончар, А. Головко, М. Стельмах та інші, що ніяк не хочуть утрапити під неправильне правило названого підручника й усяко оминають активні дієприкметникові форми, користуючись натомість пасивними дієприкметниками, підрядними реченнями чи віддієслівними прикметниками. Ось, наприклад, уривок – із повісті "Гуси–лебеді летять" М. Стельмаха:
"А над усім цим світом, де пахощі сіна злегка притрушує туман і дух молодого, ще не затужавілого зерна, сяють найкращі зорі мого дитинства. Навіть далекий вогник на хуторі біля містка теж здається мені зорею, що стала в чиємусь вікні, щоб радісніше жилося добрим людям…
І здається мені, що, минувши потемнілі вітряки, я входжу в синє крайнебо, беру з нього свою зірку та й навпростець полями поспішаю в село. А в цей час невидимий сон, що причаївся в узголов'ї на другому покосі, торкається повік і наближає до мене зірки".
Можна собі уявити, скільки активних дієприкметників було б у російському перекладі цього уривка: не затвердевшего, ставшей, потемневшее, притаившийся, а тим часом у Стельмаховому оригіналі жодного. Чому? А тому, що М. Стельмах добре відчуває, як фальшиво, зазвучав би його текст, коли б він узявся писати його додержуючись правила з підручника "Українська мова".
Звісно, користування описовою конструкцією з підрядним реченням ("що сіє пшеницю", "що виписує квитанції") часом ускладнює фразу, надто в поезії, але є чимало й інших способів передати думку, висловлену по–російському активним дієприкметником: тут до послуг і дієприслівник, і пасивна форма дієприкметника, й віддієслівний прикметник, і, нарешті, саме дієслово. Такий арсенал способів удосталь компенсує українській мові брак у ній форми активного дієприкметника. Наприклад, ось фраза з активним дієприкметником виступаючий. "Під час обговорення доповіді всі виступаючі товариші зазначали актуальність поставленого питання". Нема конечної потреби заміняти дієприкметник підрядним реченням "що виступали", можна цю саму думку передати й дієприслівником: "Під час обговорення доповіді всі товариші, виступаючи, зазначали актуальність поставленого питання". Так само й недоладну фразу "Всі працюючі в цій галузі промисловості робітники повинні знати правила техніки безпеки" можна висловити, не вдаючись до описової конструкції: "Усі робітники, працюючи в цій галузі промисловості, мусять знати правила техніки безпеки".
Отже, невластивість активних дієприкметників українській мові – це не вада її, що спонукає запозичати граматичні форми з інших мов, а її особливість. Та особливість, що поряд з іншими аналогічними відрізняє від близьких і далеких мов. Чи є якась потреба нівелювати ці особливості? Нема ніякої, бо далеко не все, притаманне одній мові, можна легко перенести й прищепити іншій, не завдаючи при цьому шкоди її живому організму. А які практичні наслідки дає штучне запровадження в нашу мову активних дієприкметників, яскраво видно з тих прикладів, що їх наведено на початку цієї статті. Правила підручника мають нормувати й удосконалювати мелодійне звучання нашої мови, а не знижувати його. На це треба неодмінно зважати, складаючи новий підручник української мови.
Літера, за якою тужать
До мене, як автора статей на лінгвістичні теми, часто звертаються листовно й з уст групи читачів і поодинокі особи, прохаючи пояснити, чи збереглась особлива вимова, як вони висловлюються, твердого, або проривного ґ, що колись позначалося своєрідним знаком (як літера г з хвостиком угору), в словах типу ґрунт, ґанок, ґудзик, ґелгати… Ці читачі зазначають у своїх листах, що останнім часом не тільки учні, ба й учителі часто не роблять різниці в вимовлянні наведених слів із проривним ґ, а мовлять їх за зразком слів гарно, гроші, гомоніти тощо.
В українській мові є два різні звуки. подібні до латинських h і g. Раніш вони позначались на письмі й друковано літерами г (h) і ґ (g). Під час одної реформи українського правопису в тридцятих роках літеру ґ (g) скасовано. Мотивували це тим, що літера в написанні іноземних слів і прізвищ ніби творила велику плутанину, бо її треба було писати в словах латинського походження, а також із сучасних європейських мов, де чується звук g, наприклад, ґенерація, Ґюго; в словах грецького походження або в сучасних іноземних словах, де чується звук h, потреба в цій літері відпадала, скажімо, географія, Геродот, гусар. Прибічники цієї реформи додавали, що в українській мові слів із звуком g поглядно не так уже й багато, а тому відповідну вимову їх легко запам'ятати.
Мене мало турбує правопис іноземних слів і прізвищ, а от написання українських слів із звуком g на початку чи в середині слова раз у раз змушує гостро відчувати брак скасованої літери при нескасованому звуці, який, звісно, скасувати в живій мові не можна, хоч би як того хотілося задля спрощення чи для якоїсь ще мети. Отож виникла дуже незручна ситуація, коли певний звук у мові є, а знака для нього в правопису нема, тому‑то хоч–не–хоч, а щоразу, коли натрапляєш на українське слово з звуком g, доходиш висновку, що викинули літеру ґ з нашого алфавіту необачно, похапцем.
(Продовження на наступній сторінці)