Не інакше, як через ті ж причини до російського вдоволь наведено українське слово вдосталь і те саме російське вдоволь, тільки вже під рубрикою – "розмовне українське слово". А де, на яких вибоїнах Інституту мовознавства вкладачі словника загубили всім відомі українські слова – вволю, удостачу, досхочу, до призволящого, вповні, вдозвіль, доволі? Чи ці слова, на думку вчених працівників, – такі вже застарілі, що їх усіх треба підновити єдиним словом вдоволь? Неймовірно, але – факт!
Я міг би наводити дуже багато ще таких дивовижних моментів із матеріалів до цього словника, що має заступити горезвісний "зелений" словник, але це не є метою моєї статті, й торкнувся я цього питання лиш принагідно, "сигналізуючи небезпеку" й бажаючи перейти до деяких вад самої форми роботи Інституту мовознавства.
Дивна річ: ми стільки пишемо й говоримо про потребу підносити культуру нашої мови, виступаємо про це в пресі, на всяких зборах, улаштовуємо огляди мовного стану в різних виданнях та органах, але в усьому цьому Інститут мовознавства не бере майже ніякої участі, крім двох–трьох осіб, які вряди–годи, подібно до О. Пономаріва, забирають слово в цих пекучих питаннях. Кому, як не вам, товариші мовознавці, слід було б давно вже втрутитися в це діло, сказати своє поважне наукове слово, повчити часом і нас, письменників, теж грішних, як треба орудувати українським словом! Яка це спільна нива, коли одні орють і сіють, а другі тільки споглядають, навіть не помічаючи огріхів?
Хіба Інститут мовознавства задовольняє мова наших газет, радіо, телебачення, на яку справедливо нарікає в своїй статті О. Пономарів? Хіба наших мовознавців не вражає іноді мова наших підручників або така продукція видавництва "Радянська школа", як Орфографічний словник М. Стефанцева з його лексичним добором, на який слушно реагував журнал "Україна", вмістивши замітку "Оце так посібник!" і колективний осуд цього витвору? Причому, на запрошення редакції тут висловив свою компетентну думку й працівник Інституту мовознавства, доктор філологічних наук Ф. Жилко (див.: "Україна", № 5 за 1965 р.).
Я маю певність, що й вас, товариші мовознавці, як і кожну культурну людину на Україні, це обурює. Але чому ви не виявляєте ініціативи в цій боротьбі слова? Чом би вам не скликати конференції чи наради працівників редакцій газет і журналів і не допомогти їм побачити їхні помилки? Чом би вам не допомогти в цьому також працівникам радіо й телебачення? Чому ви відразу не сигналізували про загрозу псування мови учнів "посібником" М. Стефанцева, а смиренно мовчали, поки той не випустив у видавництві "Радянська школа" аж шість тиражів цієї культивації суржика в нашій школі?
У тиші академічних кабінетів укладається й новий двотомний Російсько–український словник Інституту мовознавства, і який там матеріал підготовано до друку, знає обмежене число людей. А тим часом це є та справа, в якій мають узяти щонайактивнішу участь широкі кола нашої громадськості, висловлюючи свої зауваження й побажання та даючи поради. Зрозуміло, нема змоги розглянути ввесь матеріал до словника багатьом людям, серед яких мають бути не тільки письменники й журналісти, а й викладачі мови та літератури, працівники радіо й телебачення, артисти, взагалі працівники культурного фронту, але доповісти, принаймні, про цю працю, обговорити бодай ті спірні питання, мізерну частину яких я навів вище, Інститут мовознавства може й мусить зробити.
Мені можуть заперечити, навіщо здіймати тривогу, коли ще маємо тільки матеріали до словника, а не сам словник, до якого, може, ще й не ввійде все те, проти чого я тут застерігаю. Але слід пам'ятати, що пізно буде критикувати чи висловлювати побажання й жалі, коли словник уже вийде з друку й на підставі його редактори у видавництвах виправлятимуть у наших рукописах сказ на водобоязнь і недремне око на недрімаюче…
Та й чого нам цуратись випробуваного методу громадської апробації, коли він не раз уже демонстрував нам свої позитивні наслідки?
У словниковій справі, як і взагалі в справах культури мови, треба не відмежовуватись один від одного академічними стінами, а сприяти один одному. Скільки я пам'ятаю, ще ніколи не було зустрічі в нас мовознавців хоч би з письменниками, дарма що працюємо на спільній ниві. Чому б нам не зустрітись найближчим часом, тим більше, що є й нагода поговорити про вкладання двотомного словника, який однаково цікавить усіх нас. Зустрівшись у діловій обстановці, ми станемо з вами на спільну ниву, де треба разом сіяти й разом полоти. І є певність, що на такому діловому ґрунті ми завжди зможемо домовитися, щоб нам усім правили за робочий девіз вікопомні слова невтомного працівника й великого патріота Максима рильського:
Як парость виноградної лози,
Плекайте мову. Пильно й ненастанно
Політь бур'ян. Чистіша від сльози
Вона хай буде!
Задля ясності
У розмові про двотомний Російсько–український словник Інституту мовознавства УРСР я не хотів ні применшувати певних досягнень наших мовознавців, ні заплющувати очі на хиби в їхній роботі, які завжди бувають, коли робиться велике діло. Мої конкретні зауваження про ті чи ті помилки в укладанні згаданого й раніш виданих словників, помилки, які визнають і самі мовознавці, мали на меті знайти спільний контакт між нами, письменниками, й укладачами словника, щоб домовитися в різних спірних питаннях. Це видно з самого заголовка статті й її змісту.
Невдовзі на мою статтю відгукнулися в "Літературній Україні" два автори: М. Пилинський, працівник Інституту мовознавства ("Підставно") чи ("безпідставно"), № 26) і перекладач Н. Фірсель ("Об'єктивно про суб'єктивне", №31). Я міг би тільки радіти, що мої виступи в пресі відразу знайшли відгук, бо це, очевидно, свідчить про своєчасність і актуальність тих питань, яких я торкався в останній і попередніх своїх статтях, коли б названі автори, сперечаючись зі мною, мали на оці тільки ту мету, що й я, – боротьбу за чистоту й культуру мови, – а тому не приписували в полемічному захваті не властивих мені тверджень і намірів.
М. Пилинський, підтримуючи мою вимогу тіснішого контакту між мовознавцями й літературною громадськістю, поминув увагою ті конкретні хиби в матеріалах до двотомного Російсько–українського словника, які я наводив у своїй статті, а натомість став шукати суб'єктивне, "смакове" в моїх зауваженнях про мову і перекладів журналу "Всесвіт" ("Літературна Україна", 1965). Що ж – і це добрий задум, якщо здійснювати його об'єктивно, виходячи з того, що написав інший автор. М. Пилинський заявляє: "У багатьох випадках письменник (цебто я. – Б. А. — Д.) покладається тільки на свої особисті смаки. Краще, мовляв, казати "поклав книжку на горішню полицю" замість "на верхню". Чому? Які підстави віддавати перевагу українським словам горішній – долішній перед верхній – нижній? А як тоді з козацьким Низом, Верхньою Хортицею, запоріжцем – низовиком?"
Мене передусім дивує, невже М. Пилинський не відчуває нюансової різниці між висловами "краще казати", які він наводить, ніби цитуючи мене, й "мабуть, краще написати", як то є насправді в моїй статті? Невже науковий працівник не розуміє, що, викинувши з моєї фрази слово мабуть, він надав їй тону імперативного припису замість того характеру припущення чи пропозиції, який вона досі мала? У жодній статті про мову я не вдавався до дидактичного, а тим більше менторського тону й не висловлював своєї думки як незаперечне твердження, крім таких явних помилок, як у перекладі Н. Фірселя, про що мова далі. У статті "Про те саме" я писав: "Оцінюючи певні явища як хибні, на мою думку, мені хочеться лише звернути увагу на те, що суперечить традиціям нашої класики й живої мови народу, а заразом змусити читача замислитись над словом, над слушністю вживання його в тому чи іншому контексті". Проте М. Пилинський запевняє, що "не можна, твердить (підкреслення моє. – Б. А. — Д.) Б. Антоненко–Давидович, говорити "товста книжка" – треба тільки "груба книжка", тимчасом як і цей вислів наведено в мене під тою самою рубрикою "мабуть, краще написати". Що це – полемічний засіб чи дивне нерозуміння того, що написано чорним по білому?
(Продовження на наступній сторінці)