Розуміється, тут багато можна закинути на карб похапливій українізації, але поза тим тут є дещо із загальної нашої невправності з вивісками. На станції Фастів, наприклад, ніяк не могли вигадати гідної назви для зали, що колись звалась першою клясою. Залишити стару назву не випадало,— надто вже вона реакційна за наших часів, коли скасовано всякі станові привілеї; назвати її просто "зальою" — теж не дає ради, бо хто ж тоді з пасажирів сидітиме там, де була колись "заля третього клясу"? Видно, перед станційною адміністрацією був неабиякий клопіт: це ж вам не пасажирські вагони, що їх легко поділити на "тверді" й "м'які". В тяжких муках родилась у Фастові така запашна назва цієї колишньої першої кляси: Зал для принятия пассажирами пищи.
Добре, що на залізниці нашій шкутильгає на всі чотири товаришка українізація, а то як би воно виходило по-українському (в умовах першої категорії без рецидиву укр-неписьменності): "Заля, де пасажири мають заживати страву"?..
Мчать два автомобілі поліською дорогою поміж драговинами та лісом. Заповзято борсаються в піску потужні шини, видряпуються на битий шлях, щоб летіти далі через благенькі місточки, через вузькі вулички сіл до торфяних покладів, де мають будувати нову електростанцію. Не вистачає новому Коростеневі одної електростанції, бракує енергії. Будуватимуть нову, що живитиметься з торфу.
— Все вже готово, хоч і зараз будуй її,— каже тов. Зінченко,— але одна тільки біда: інженера нема. Змовився я був у Харкові з одним фахівцем, п'ятсот карбованців на місяць давав йому; не вийшло,— приїхав, подивився він та й каже: "Нет, не поеду я сюда,— здесь моя жена умрет от скуки"...
Нема інженера, а багатюща торфяна цілина криком кричить: "Давайте будівників, давайте нових організаторів промисловості! Бракує їх для української Канади, для оцих багатющих просторів Полісся..."
А села бідні. Обшарпані хати і такі-сякі куценькі кожушки на дядьках. Важко українському дядькові, що родився для землі, барбатись поміж тими болотами серед поліських лісів на маленьких клаптях ріллі...
В селі Ходаках ми спинились. Неділя сьогодні — і в сільраді людно. Тов. Зінченко питається в секретаря голови сільради, але голови нема. "Де ж він?" Секретар ніяковіє й пошепки каже: "Я вам лучче на записочці напишу"... Тов. Зінченко мотнув усом, посміхається: "Що — самогон десь трусить?" Секретар пояснішав, але ще соромиться:
— Да, так што, значить,— по самогонному вопросу...
Нарешті приходить і голова сільради. Це молодий ще парубійко, з "городських", він же заразом і завідувач хати-читальні. Хата-читальня в цій же хаті, оця темна шафа, це і є хата-читальня. Ану-ну, покажіть нам бібліотеку! Це каталог бібліотеки? Гаразд. Читаємо його. "Смутні картини, смутні, невеселі"...
Без жодного добору, а так, навмання, що трапилось комусь, десь під руку, те й купили та послали на село. Якби отому упорядчикові, що купував цю бібліотеку, трапились "Парижские моды" або "Ключи счастья" Вербицької, він і те купив би для поліського села.
Питаємо завідувача про журнали. "Виписуємо "Комунарку України" і "Огонек"...— "А чому ж не український "Глобус", "Всесвіт", "Нову громаду"? Завідувач мнеться: "Та в нас, видите лі, народ больше звик до руської мови"...
Та-ак! "Темна наша батьківщина"...
У сельбуді Косинка читав селянам свою "Політику". Було, щоправда, трохи мороки зібрати публіку: два чистенькі автомобілі "коло сільради вбирали їй очі, та й нові, що приходили з усіх кутків села, бігли теж на автомобілі. Надумали перевести автомобілі від сільради до сельбуду, і це помогло: невелике холодне приміщення сельбуду з побитими шибками враз сповнилось людом, аж стало душно.
Уважно слухають Косинку, але глянути на їхні витягнуті наперед шиї, на роззявлені роти й утоплені в одну точку очі — і неважко збагнути, що в їхній уяві Косинка — не письменник, а "з города", "власть". Та ось і дід один не втерпів, звертається до сусіди: "Нащот чого це він ото веде все?"
Дід не йме віри, щоб чоловік так собі приїхав автомобілем читати оповідання з книжки: тут, безперечно, щось інше, це тільки початок, інтродукція, так би мовити, а насправді так це не інакше, як за продподаток або ліси говоритимуть. Через це аудиторія напружена, вона чекає кінця оповідання, бо отам саме й починається воно. Косинка кінчає читати й сідає. Аудиторія трохи спантеличилась ("Оце і все?!"), але ляскає в долоні. Тепер уже вона поволі починає розуміти, що не до продподатку чи там самовільних лісових порубів мова мовилась, вона перестроїлась уже на інший, безтурботний тон і навіть висловлює голосно свої враження:
— Хороша казка, можна сказати...
— Да, сказать, жизнений пример; ну це ще нічого, тут тільки одного вбили, а от у нас на свадьбі так аж трьох ухлопали і тоже, як ото ви читали,— по самогонному дєлу...
Коли вже лагодились їхати й вийшли до автомобіля, до Косинки підбігла з вулиці захекана жінка, а за нею навздогін ще кілька запнутих у хустки зморених від бігу постатей.
— А підождіть-но, підождіть!..— жінка захлинулась, віддихнула: — Я так бігла, щоб застать... Поможіть, щоб нам, товаришу, дрова видали, бо ми — вдови, так нам не дають, а в нас ні землі, ні лісу...
Косинка обіцяє "допомогти", а автомобілі вже фурчать, ладні щомить зірватись у темну вечірню млу, назад, до Коростеня.
Повний-повнісінький публіки театр ім. Франка. Коло театру теж чималий натовп. Це ті, що не дістали квитків і не можуть пройти всередину. Біля входу, як годиться,— сварки, непорозуміння й дрібненькі скандальчики: нема місць, театр може вмістити тільки 800 душ. Ці сварки біля входу — то добрий симптом: значить цікавляться українською літературою. У нас ще не налагодилось українське культурно-громадське життя, що по всій Україні пульсувало б однаковим темпом, що організовувало б певні мистецькі смаки потужних мас споживачів української книги, що разом із тим організовувало б і попит та вимоги цього споживача до свого письменника. Щодо цього, то в нас іще "хаос первозданный": одна округа забігла далеко вперед, друга на перевалі, а інші ще далеко позаду. Та це й зрозуміло: після хуртовин, що змітають з ландшафту країни цілі селища, насамперед, дбають за нове житло та їжу, а не про комфорт і культурні запити. А втім, на порядку денному стоїть організація цього культурно-громадського процесу; треба створити для нього всеукраїнське річище, і за це мусять узятись наші "товсті" журнали. Якщо в центральній коростенській бібліотеці 1927 року вимоги на журнал "Життя й революція" виносили 22, а 1928 р.—31, це, розуміється, є певний поступ, але він ще замалий. Поширити тираж наших "товстих" журналів — це актуальне завдання в сучасному українському культурному житті. На такому тлі приїзд українських письменників до такого міста, як оце Коростень, це є не тільки прогулянка, не розвага письменників чи слухачів на наших літвечорах, це є разом із тим виразний культурно-громадський чинник, що важить своє. Він стимулює просувати українську книгу в глибшу гущавину людності, він утворює певний контакт між письменником і його фактичним чи потенціальним читачем, він заряджає цього читача новими інтересами й запитами.
Це надто відчуваєш під час лекції Я. Савченка, коли донікуди переповнена зала напружено-уважно, боячись не дочути якесь слово, слухає і тільки вряди-годи чути, як шарудить на колінах папір — то нотують собі окремі моменти з лекції слухачі. Нотує і звичайний радслужбовець, і голова Окрвиконкому, і секретар ОПК. Бо багато з них може це тут уперше побачили з лекцій ввесь краєвид сучасної української літератури, синтезували собі окремі уривчасті досі випадкові відомості. І знову — записки, записки, записки... "Чому Ви, тов. Савченко, нічого не сказали про жінок-письменниць?" —"Що Ви можете сказати про письменника Степана Диченка (?!)"—"Як Ви розумієте "Сонячну машину"? тощо, тощо... А ось передають цілого листа. На конверті адреса, що одразу ж інтригує: "До червоного письменства України". Подаю цей цікавий документ, залишаючи мову й правопис його без змін:
"Я Голяка Прохор Антонович не дивлячись на що зовсім, проста селянська людина с далекого Полісся України. Страшний мав порив зпизнати наше Українське пісьменство аби дало мині правдиву дорогу, що до дальнійших моїх мрій.
Всі мої мрії марно пропадали, тому, що я не знав де звернутися, або знайти Ваши сліди, по которим я миг би хоч кульгаючи йти тею дорогою, котра веде до Славетності.
Приїхавши я з села до м. Коростеня, де взнав про ваше перебування, дуже зрадів. Радість моя велика, від котрої я не міг впизнати себе.
В чому привитання від себе посилаю, котре пишу в малесенькому виршови.
25/ХІ-28 р.
П. Голяка."
Автор цього листа, без сумніву, напрочуд конденсований тип місцевого "письменника-початківця". Ось і його вірш, що прагне "славетності".
З покон віку Коростенщина
Немала таких людей,
Щоб "українське" пісьменство
Пріймала за щирих гостей.
Колишні гарни пісьменники
Нас убогих минали,
Мали нас не защо
І ніколи сюди не завитали.
Пісьменники люде добрі
Дозвольте мені сказати,
Що хочу я щиро Вас
Від Поліської молоді витати.
(Продовження на наступній сторінці)