Але глянути на сьогоднішній осінній під дрібною, в'їдливою мжичкою Коростень — щось є в нього спільне з тим виглядом, коли будували Петербург. І ці болота довкола, і веретище сірого, хмарного неба, і будівлі — будівлі закінчені, недобудовані ще, свіжі ями, де ось-ось мають виводити фундамент. А темп, а розмах, а впевненість! Людність недавнього містечка з шести тисяч перед кількома роками зросла нині до вісімнадцяти і росте й росте далі. Справжній С.-Петербург вилізає з драговини, тільки не Петрів, а український, якщо це може сприйняти упереджена щодо таких алегорій українська фантазія.
А ще 1925-го року на Коростенщині в дичавині ліса й багнищ знайшли хутір, де люди нічого не чули про політичні зміни в країні, не мали жодного уявлення про Радвладу й були певні, що й досі Росією править цар...
Росте Україна, і хочеться побачити її тоді, коли вся вона вилізе з драговини, а зараз ще Коростень, і Біла Церква, і Охтирка, і Суми, і вся вона "пересічна" Україна — як містечко. І залізничний клуб, куди ми оце приїхали читати свої речі, типовий містечковий театр, де вчора ще, може, якісь штукарі ковтали точені ножі на сцені, а завтра якийсь халтурний, заїжджий лектор викладатиме "Проблему любви и половой вопрос". .
Вузенька сцена, де хилитається під ногами підлога й від кожного твого кроку тремтить декораційний вічнозелений, але вже добре пошарпаний ліс. Там уже сідає коло столу громадський комітет і підіймають завісу.
Говорить хтось із залізничників:
— Товаріщі! Сегодня к нам приєхалі українскіе письменники, котрі зараз будуть здесь виступать. Я предлагаю для провадження нашої справи... (Промовець збився. Тугувато ще йому з "укрмовою", але добре, що хоч були якісь потуги, було бажання на нашому вечорі говорити "рідною мовою": "мне не дорог твой подарок, дорога твоя любовь!.."). Я предлагаю просить товарищей письменников сесть в президиуме.
Як годиться — оплески, а далі... Тільки-но з-за лаштунків упевнено й рішуче ступив на сцену Савченко (імпресаріо! він мусить іти перший, і йти /ДО того ж твердо й сміливо), так тільки-но він ступив, а за ним подався Терещенко й решта, як духова робітнича оркестра гримнула "туш", та ще такий шум, що ото під нього звичайно виступають на циркову арену атлети "тяжеловесы" або ж трупа еквілібристів.
Але це з "тушем" іще нічого, он у Донбасі того року, коли туди приїздили харківські письменники, в одному клубі місцевий аматорський оркестр, щоб розраяти здорожених своїх гостей — українських письменників, втнула нагло... "Ще не вмерла Україна"!
А "туш" — це пусте. Він трохи кумедний отут, у такій ситуації і при такій нагоді, наївний, але, безперечно, щирий. Аудиторія притихла. Дарма що тут котрий прийшов із дитиною, дарма що тут чимало сидить юнаків і юнок, яким важко втамувати свою експансивність, але в залі тихо.
Савченко починає своє—"откуда пошла русская земля, кто в Киеве начал первее княжити и откуда русская земля стала есть": "Плуг", "Гарт", Аспанфут, Комункульт, ВАПЛІТЕ, "Марс", ВУСПП, неокласики... Коли чуєш про ці недавні, вже давно набридлі етапи української літератури, що вже на 95 відсотків належать історії, мимоволі спадає на думку —"История мидян — темна и непонятна"...
Що коли б число українських літорганізацій за ці останні роки виносило б бодай таке ж саме число справжніх художніх речей? Яку б велику літературу мала Радянська Україна! Та, гей, якби ж то та коли б то! Та в тому-то й біда, що Україна має більше письменників, як читачів. Ох, чую вже саркастичні репліки моїх приятелів, поборників і апостолів літературного "масовізму", мовляв: "Бач, куди гне! Це що ж —"скорочення штатів" у літературі?" Заспокойтесь, друзі! Хоч колись, кілька років тому, "Плуг" і зробив таке "скорочення": одного прекрасного дня добру сотню (а то й більше) плужан, що викохувались по численних літгуртках ім. Плугу, оголосив неписьменниками (благаю тт. складача й коректора не переплутати: "неписьменниками", а не "неписьменним и"), але я не про те: по наших бібліотеках і школах, на жаль, не дуже подобають нашу сучасну літературу, все — класики, класики...
Нам, признатись, набридло вже чути історію цих літорганізацій і їхні "междоусобные брани", але аудиторія уважно слухає. їй це все ще й досі нове, цікаве. І це видно вже із записок, що звідусіль летять на сцену.
Коротка дефіляція літературних імен, і Савченко скінчив. Його втому компенсують отепер дружні оплески.
Мені здається, що я добру частину Косинчиної "Політики" знаю напам'ять — так багато разів я її читав і чув, але я слухаю її оце тепер, у коростенському Клубі залізничників, і дивна річ — я слухаю її так само уважно, як і вперше, мені цікаво слухати її ще в п'ятдесятий раз, дарма що я прекрасно знаю ввесь розвиток дії, всю фабулу, всі характерні образи, аж до найменших дрібниць. Те ж саме і з Терещенковим "Цень-Цанем". Здається, М. Йогансен сказав десь, що ми, літератори, вже пропащий нарід для літератури, як і споживачі, і це правда: ми не можемо безпосередньо сприймати літературний твір, бо одразу ж розкладаємо його в своїй уяві на складові частини й аналізуємо кожну з них окремо; бо слухаючи або читаючи твір, нас цікавить не про що написано, а я к написано, нас цікавить не сюжет оповідання, а як зроблено це оповідання, нас цікавить не філософія твору, а лише його техніка. І якщо літератор може в котрий там іще раз слухати твір і захоплюватись ним —значить це великий*твір. Значить свою "Політику" Косинка зробив добре і Терещенків "Цень Цань" — прекрасний. А читає ж Косинка як свою "Політику"! Голос, голос Косинчин, це не єрихонська сурма! Далебі, коли б : Косинка написав і якусь дурницю, але тільки, щоб сам її читав, а не давав до друку,— все одно це була б прекрасна річ: її Косинка, як-то казали 1919—20-го років, "горлом узяв би"...
Я радію, коли на нашому літературному обрії з'явиться справжній художній твір. І це не з якихось патріотичних почувань, мовляв —"росте наша українська література, пішли наші вгору!" Віддамо це почуття критикам і публіцистам (це їм воно належить за правом і обов’язками), а собі залишимо на цей раз нюанси егоїстичнішого характеру. Так, я радію, читаючи шедевр, егоїстично, бо він дає насолоду насамперед самому мені, бо він спонукає самого мене взятись за перо і на своїй ділянці дати щось таке, що дорівнювалось би або бодай наближалось своєю питомою вагою до цього шедевру. Я радію, бо художній твір, як змагання на спартакіаді, пружинить мої інтелектуальні м'язи, пориває мене до герцю, щоб потім щиро потиснути руку своєму подоланому чи переможцеві "супротивникові". Через це я вітаю свого "супротивника", що йде літературною ареною просто на мене, озброєний новим художньо* гартованим твором, і через це ж саме я з огидою одвертаюсь від тої трясовини, де барбаються дрібні літературні заздрощі й бажання втопити свого конкурента тільки через те, що він пише краще від мене. Яка ще велика й багато де непочата цілина — ця наша українська літературна нива! (Даруй мені, читачу, ці прадідівські мовні атавізми: "нива", "нива неорана, нива несіяна"...— тінь прадідів ще цупко держиться моєї скромної постави, коли йду битим шляхом у незнані, далекі дні). На цій ниві ще треба багато роботящих рук, на цій ниві ще нескоро стане завізно дбайливим орачам. Ці думки самі лізуть у голову, як слухаєш Бажанове "Слово о полку". Це "Слово" й зараз, коли пишу ці рядки, лежить передо мною, і мені хочеться писати й цього нариса, і свої нескінченні ще речі, бо вже написано "Слово о полку". Але ще не береться рука писати про саме "Слово", бо надто ще велика сугестія від "Слова", і боюся спрофанувати ту врочисту, вщерть сповнену тишу, що сходить на тебе, як дочитаєш до останнього рядка, як очі твої спиняться на трьох крапках...
Знаки потужного маршруту —
Ці жовті черепи зіницями на схід.
Повз мертву голову забуту
Йдуть люди в радісний похід.
О, жовті черепи зіницями на схід...
Пізно вночі повертаємось із залізничного клубу до свого коростенського пристановища, що має таку цікаву назву "Дім для ночліг".
Якщо десь у Німеччині кожне місто пишається якимось поетом, генералом чи винахідником, що народився колись тут, то на Україні кожне місто могло б пишатись оцими оригінальними, тільки йому притаманними назвами готелів, комор, крамниць, які золотими, чорними, червоними й білими літерами лисніють на приватних і урядових (навіть!) вивісках.
Хтось рішучий завдав колись на все місто тон своєю свіжою, щойно перемальованою на українську мову, вивіскою, і після нього вже всі в місті пишуть собі вивіски не інакше, як тільки за шаблоном першого піонера. Через те є такі міста на Україні, де нема "голярень", а самі "перукарні" або самі "цирульні", є міста без "взуття", а тільки з "обув'ям", а так само — самі "склепи", "реставрації", або самі "готелі", що насправді є найгірший гатунок заїздів. Коростень щодо цього може пишатись своїми "Домами для ночліг". Куди не глянь на головній улиці — жодного "готелю", самі тільки "Доми для нічліг" або просто, як на одній вивісці,—"Дім нічліг".
(Продовження на наступній сторінці)