Двері зачинились, і Точило-Згурський знову залишився наодинці.
Він сів до столу, витяг із шухлядки "Борці за правду" Кащенка й перегорнув кілька сторінок. Але думка одірвалась від друкованих рядків і знову зупинилась на загадковому обличчі рабина.
"Чого він так дивиться? Що заховав рабин у глибинах свого пильного погляду?"
Точило-Згурський хотів це серйозно й стало проаналізувати, але це не давалось аналізу. Він знав, що їх нищили, гнали й ненавиділи на всьому одвічному шляху історії цього біблійного народу.
І все ж таки вони живуть, борсаються і видряпуються.
Точило-Згурський напружив думку і безвладно знизився до висновку: "Вони без сумніву будуть жити"...
Тоді дика упертість і хвиля люті прилинули до отаманової голови. "В чому ж їхня сила? Адже досить тільки моргнути — і перший курінь оберне Кам'янецьке місто в пекельну тризну, якої не бачили ні гайдамацька Умань, ані навіть останній момент старого Єрусалима?"
Але Точило-Згурський несвідомо відчув, що й це не розв'яже загадки. Вони будуть жити! Отаман поставив собі легше запитання: ну, як ото в Європі вони живуть? Кажуть, навіть міністрами бувають з їхніх...
Точило-Згурський, зрадівши, що найшов відповідь, голосно сказав: "О! Що то значить національна єдність! Це вона нагинає історію, вона! У жидів нам треба брати приклад".
Задоволений отаман сів писати відозву до населення.
Вся політика здалася враз такою простою і зрозумілою. Треба організовувати свої крамниці, громади, підприємства, озброєні загони, треба бойкотувати чужу мову, торг, звичаї — все. 1 тільки тоді, коли з кров'ю й молоком увійде в кожну українську дитину зненависть до чужого, тоді манівцями й тернами страдник народ український дійде свого Сіону.
Отаман перечитав останні слова відозви і з насолодою пригадав: та це ж не тільки жиди, а й німці так робили. На що вже така сволота, як соціал-демократ, і той у Німеччині каже:
— Я перш за все — німець!
Отаман схилився над відозвою й дописав:
— Громадяни! Ви перш за все українці. Пригадайте слова великого пророка нашого національного визволення батька Тараса:
Свою Україну любіть, любіть її...
Точило-Згурський хотів писати цитату далі, але зупинився: "во врем'я люте"? Навіщо Тарас уживав московські слова — "врем'я"? Не розумію. Краще на цьому й зупинитись — "любіть її...".
Так нібито й голосніше виходить? Звичайно. Крапка. Але нащот єврейського питання — треба поміркувати. Нам треба розв'язати його по-свойому. По-запорозько-му. От лише з'єднаються всі курені Січі і я поставлю його на раду. Це треба добре обміркувати.
Начальник Січової контррозвідки галичанин Бендера розгорнув на столі папери і запобігливо подавав Точилу-Згурському.
— Сьогодні, пане кошовий, лише три звіти. В Лянц-коруні працює польське "товажиство", затримано одного без легітимацій, відтак у Волочиську — непевний щодо симпатій більшовизмові — ветеринарний лікар і ще прошу...
Бендера нахилився до паперів, і його тертий стрілецький френч зморщився безліччю бганок. Бендера поправив пенсне і розшукав прізвище.
— Відтак, прошу, в Волочиську — вельми непевний начальник повітової міліції. Цвенькає по-московському і є підстави припускати, що він більшовицький агент. Рибка дістав відомості, що він — колишній матрос.
Точило-Згурський розстебнув на жупані коміра й оглянув інформаційні звіти.
— Ляхи нам — ще не так, ось москалі — то сволоч. В Лянцкоруні — потрусити добре, а ветеринара й начальника міліції — усунути.
Бендера чемно хитнув головою. Він добре знав отаманову термінологію й одразу ж накреслив план операції.
В Лянцкоруні заарештувати кількох і потім під заставу випустити, гроші підуть до Січової скарбниці у фонд "Добровільних пожертв". Ветеринара й начальника міліції має знищити сотник Ббрис.
— Мушу, пане кошовий, відрядити до Волочиська трьох: Ббриса, Шаровара й Федюка, — Бендера поміркував трохи і додав: — Вважайте, він завжди з міліціонером, потім — щоб ґвалту жодного.
Точило-Згурський погодився, але зараз же голосно поміркував:
— А чи не мало трьох? Може б додати ще? Пам'ятай... — Тут була отаманові вічна перешкода: назвисько "начальник контррозвідки" звучало ніби не зовсім по-українському, а то більше по-січовому, але нового ще ніхто не вигадав. Отаман звернувся просто: — Так пам'ятай, Бендера, — щоб усе було таємно, щоб ніхто й не бевкнув. Я на власну руку заходився виривати з України будяки. Але сволочі скрізь до чорта, зрадники по штабах сидять. Можуть підкувати, стерви. Дивися ж...
Бендера по-військовому випнув груди і вся його постать висловила послух.
— Слухаю, пане кошовий!
Він устав, зібрав папери й по-галицькому попрощався:
— Гаразд!
Точило-Згурський покрутив польовий телефон і взяв трубку. Замість звичайного "ало" отаман крикнув: — Пу-гу-у!.. Вже зо два місяці, як він усталив по всіх полках Січі цей старий запорізький звичай і пристосував його до телефону.
— Це ти, Семене?.. Гукни мені Жилу. Точило-Згурський поклав трубку і вийшов з-за столу. Він почував себе задоволеним. Звідусіль сичать гади, комашаться по всій Україні вороги, і ось тільки він один, Степан Точило-Згурський, кошовий отаман Запорозької Січі, став з ними до рішучого бою. Він виполе на Україні бур'яни і лише тоді на скривавленій стерні мирні гречкосії закинуть у родючу землю вільне зерно...
Точило-Згурський хотів майнути думкою в ті майбутні, нові часи, але перед очима раптом устали невидані і незнані до цього дня ветеринар і начальник міліції. Отаман насупився і встав. Ці прокляті виродки стоять на перешкоді. їм байдуже до історії України, вони глузують з української команди, з нашої державносте, вони по Чорних островах, Проскуровах і Волочиських линуть, мов метелики на вогонь, до Москви.
Отаман рішуче ступив кілька кроків по кімнаті й голосно сказав собі:
— Полоти! Полоти без балачок!..
Йому стало приємно, що під рукою, як Січове око, працює, вишукуючи шашіль з глибоких нір, із запілля, начальник контррозвідки Бендера... О, від Бендери і його хлопців не втечеш! Він уміє розгадувати заячі сліди, він знайде скрізь... Це справжній характерник! Точило-Згурський раптом хльоснув себе по лобі: — 1 як це раніш не додумався! — Пошук! Ось назва для контррозвідки. А Бендера — головний пошукувач!
Отаман задоволено потер кулаки і сів до столу писати чергового наказа.
— Так, так, Січ мусить вести перед у всьому. Треба і в мову влити Січового духу.
На папір падали кривульками розмашисті отаманові літери:
"З цього числа наказую в усній розмові і в писарській розправі вживати замість попереднього "Контррозвідка" — "Пошук", а так само і старшинські та козачі стани замість "начальник контррозвідки" — "головний пошукувач", замість...
У кімнату увійшов осаул Жила.
— Добридень, батьку!
Жила незграбно дзенькнув острогами і притримав долонею піхву якоїсь незвичайної кривої шаблі. Жили-ним усам і двом різким зморшкам, що розходились від носа і бігли під вуса, наче й не пасувало б казати молодому 25-літньому отаманові "батьку". Він був до того ж на германському фронті штабс-капітаном, а Точило-Згурський тільки прапорщиком. Одначе Січ — то перша цеглина до майбутньої України, а втім Жилі незле бути й осаулом.
— Як фронт, пане Жило?
Точило-Згурський тикнув пальцем на стільця, і Жила, грюкнувши об підлогу шаблею, сів.
— Добре, батьку. На північному секторі Оскілкові частини підступають до Коростеня. Есеси знову відбили Житомир.
Точило-Згурський перебив:
— Мені не цікаво про Оскілка, ти кажи про Січ.
— 2-й полк, що отаборився у Вапнярці, з успіхом поповнюється; ваша відозва, батьку, притягла багатьох із молоди. На північ від Браїлова наша чота виїздила на герць. Більшовики герцю не прийняли. Сотня першого полку дрочила більшовицьку заставу. Більшовики осатаніли й забили двох. Наші піймали китайця.
Отаман спокійно запитав:
— Скільки дали?
Жила скосив праву зморшку і мотнув усом:
— Сімдесят шомполів. Точило-Згурський інструктивно зауважив:
— Коли комуніст, треба було — сто й усунути. Ще
що?
Жила поклав руки на держално шаблі і сказав низьким голосом:
— Я хотів, батьку, порадити...
Точило-Згурський не любив порад. Він насупився й, насторожившись, кинув:
— Кажи, послухаю...
— Коли більшовики візьмуть Жмеринку, вони одріжуть кіш від Січі. Я собі міркую, що краще б нам переїхати оце тимчасом до Жмеринки.
Точило-Згурський сердито сказав:
— Треба раніш винищити ворогів усередині. Скінчу, тоді — вирушимо.
— Залізницю, батьку, перетнуть, — несміливо нагадав Жила.
— А на якого ж біса коні? — звів здивовані брови отаман. — Нерозважний ти, пане Жила. Хіба Січ може спинити якась залізниця!
— Та воно так... — зам'явся Жила.
— Ну то що й патякати! Наказ візьми. — Жила взяв зі столу папери й вийшов. Точило-Згурський подивився йому услід на широку спину й подумав:
"Жила, хоч і розумний дуже, зате на більшовиків має храп. Це — козарлюга!"
Отаман витягся в кріслі й замислено уставився у вічного супутника Січового Коша — велику картину "Гість із Запоріжжя". Це була єдина естетична окраса бурхливого кошового побуту. її зняв десь у земській читальні старший писар Шатанько і приніс отаманові. З того часу вона заступала ікону, портрети державних мужів і конституцію. Точило-Згурський вдивлявся в м'язисті руки запорожця, що посміхався до хлопчика, і ці руки, як і завжди, коли отаман лишався на самоті, надавали йому натхнення. — Треба побільше таких людей. Треба не чотири полки Січі, а — десять, двадцять, дивізії. Тоді дружним флангом українське військо не тільки здобуде Київ і поверне Лівобережжя, ні — Хугір-Михайлівський уже не буде кордоном. Там, на Соймі, під Стародубом, перекинути москалів і, як за славної пам'яти Сагайдачного, гнати до Москви.
Точило-Згурський поринув у мрії. Вони були такі принадні і незвичайні. Але що то — незвичайні? Сам час був незвичайний і за цих обставин могло статись усього. Хіба думав коли-небудь він, учень чотирикласової Павлоградської школи, що Аркасова "Історія України-Руси", яка випадково потрапила колись до рук, може повторитись у натурі мало не від слова до слова, що войовничим покликом зареве широкий степ і в Кащенкових оповіданнях він, Точило-Згурський, буде не звичайний читач, прапорщик українізованої роти і член Корпусної Української Ради, а — перший герой! Це не могло раніш навіть наснитись, але тепер це — дійсність. Півтораста літ минуло, як москалі розігнали Січ, вирвали живцем з України її серце, і чубате товариство розлізлось по Ду-наях, Кубанях і панщині. Але ось прокинувся дух Сули-ми, Гордієнка, Сірка і в жилах тих, що гнулись у ярмі, заговорили пороги. Ні! То в пісні неправильно співали: "Верни землі запорозькі по старій граниш". Тепер ми будемо правити границі инші!
Отаман гордовито вигнув голову, випростав на столі руку, і з-під картинових світлотіней з'явились незліченні Січові полки. Наче римські когорти, вони стрункими колонами проходять через Луб'янку, Арбат... Реєстрові — есеси, чорношличники, гайдамаки — ті ще на Воробйо-вих горах, але курінь смерти імени кошового Сірка вже підлетів на змилених конях до старовинних мурів Кремля і над...
Точило-Згурський туг збився: в Кремлі було багато будинків і який з них найголовніший, він не знав. Через це отаман вибрав найвищого: і ось на дзвіниці Івана Великого лопотать жовто-блакитний, тонів золотої пшениці українських ланів і блакитного, безхмарного неба, прапор... До Кремля поспішають усякі представники, вулиці залито людом, вони дякують за визволення від більшовиків.
Крилаті мрії бились ластівками в отамановій голові, і це почало його думку стомлювати. Точило-Згурський підпер рукою голову.
І зненацька з натовпу московських професорів, архієреїв, державних і громадських діячів висунувся міський голова. З його купецького, вічно упрілого від чаю, міських і сімейних обов'язків обличчя лився на пишну, роздвоєну бороду рясний піт. В руках у нього виблискує на сонці срібна таця з хлібом і сіллю. Голова, як колишній боярин, низько вклоняється по-московському отаманові і хлібосольним голосом починає промову: "Братья родные! Точно сказочные освободители, вы пришли к нам от златоглавой матери городов русских, славного Киева... Братья!.. "Але ж ні! Після останнього кошового Ка-лнишевського, що його замордували в Соловецькому москалі, не було кошових, і перший кошовий воскреслої Січі — Степан Точило-Згурський не схибне тоді, він не зрадить Січ-матір і всю Україну. Точило-Згурський мовчки вислухає промову і скаже: "Не брати ви нам, а лапотники. По-вашому: "Київ — мать городів руських", а по-нашому, по-запорозькому: — "Мать вашу перетак!.."
Тоді він одвернеться і гукне сотника з куреня смерти: "Розігнати псів!.."
Отаман яскраво уявив себе серед кремлівських мурів і задовольнився.
"Треба отак робити політику. Українські кордони будуть на Десні під Брянськом, а в Москві можна скласти уряд української орієнтації". Отаман знав, що в кожній подоланій країні завжди знайдеться партія і окремі люди, що підпиратимуть переможців, і тому він не журився за майбутній московський лад.
Але отаманові мрії увірвались. До кімнати ввійшов осаул Жила і приніс запечатаного пакета.
— Від штабу Дієвої Армії, батьку. Точило-Згурський похмуро розірвав конверт. Від
штабу Дієвої Армії не було чого сподіватись доброго. Він вічно втручався в Січові справи і Точило-Згурський хотів цей штаб арештувати, але до нього треба ще долізти — він у Рівному. На папері з державним тризубом, печаткою і підписами було надруковано машинкою:
"Зовсім таємно. З наказу головного отамана рішуче забороняю вам збирати будь-які контрибуції з місцевого єврейського населення, що підриває авторитет влади і дезорганізує наш тил. Разом із тим наказую вам відрядити ваш курінь, запасову сотню і технічну частину до м. Звягеля в резерв ударній групі отамана Оскілка. Вам особисто прибути ЗО цього місяця до Штабу Дієвої Армії для одержання вказівок і дальніших розпоряджень".
Точило-Згурський сердито шпурнув папером під стіл.
— Теж дурня найшли — розбивати Січ, курінь послати затичкою до якогось Оскілка. А викусять!..
Осаул Жила знизав плечима і безпорадно розвів руками, наче скидав із себе всяку відповідальність.
— Що ж, батьку, — штаб Дієвої Армії наказує... Точило-Згурський грюкнув кулаком об стіл:
— Та ніяких штабів! Я взяв присягу перед Січчю і сам її виведу!
Жила тихо запитав:
— То ж яку відповідь, батьку, писати?
— Ніякої відповіли!
Жила зник, а отаманів настрій украй зіпсувався.
Ці штаби, що гнуть до Європи, оці "німці вузлуваті", як казав Тарас, теж — гади. Вони націляють приборкати Січ, вони перебаранчають йому наводити в тилу справжній, український лад і винищувати ворогів. Ні, з ними не по дорозі: або він і справжня вільна Україна на чолі з Січчю, або ж ті штабові шмендрики. їй-бо доведеться взяти владу в свої руки.
Щоб розважитись, отаман вийшов у двір оглянути першу партію чобіт, що привезли єврейські представники.
Надворі коло брами Федюк і Шаровар складали на візника чемодани з цивільним одягом. Молоде гімназичне обличчя в Шаровара сяяло від щастя. Він почував себе природженим Пінкертоном і пристрастився до контррозвідки. Присадкуватий, з енергійним голеним підборіддям галичанин сотник Борис докурював цигарку і стежив за хлопцями.
— Кузуски, хлопці, забрали? Пане Федюк, покладіть до купи мого карабіна.
Точило-Згурський зупинився на ґанку й любовно оглянув своїх "пошукувачів".
— На Волочиськ, хлопці? Сотник Борис витягнувся струнко:
— Так, батьку кошовий.
— Дивіться ж, без промахів, хлопці.
— Січ-мати — серце і розум вільної України! — рявкнули разом усі три і віддали пошану. Це була нова Січова відповідь, вона означала колишнє: "Рада стараться, ваш-скородь".
Точило-Згурський, посміхнувшись, сказав собі:
— Галичани, вони хоч вроді як наші українські жиди, а проте Січі без них ніяк не обійтись: вони добрі шпигуни!
На дворі біля сараю порались коло хури нових чобіт обозний Гуня і писар Шатанько.