— Усе князья та графья — сама буржуазія, — долетів до Василя чийсь розчарований голос. Василь знову глянув крадькома на солдатів і тепер побачив перед себе сердиті, стомлені очі, що з тугою дивились просто на нього. Лекція провалилась — це було очевидно. Василь спантеличився й густо зашарівся. Йому самому лекція стала нестерпуче-нудною. Припинити б негайно її й тікати, не оглядаючись. Але це був би другий, ще більший скандал, ніж той, що вже є. Лекцію треба скінчити. Василь поклав спинитись сьогодні на Володимирі й розгублено добирав тільки слушного кінця. Серед солдатів здіймався вже гомін.
— На чорта мені ті князі! Чи я в Браницької мало попоробив...
— Та і в нас Кочубеї, тоже ж князі, напились крови...
— Та всі вони один чорт...
А Василь механічно, за конспектом, аби тільки швидше закінчити, вів далі:
Князь Володимир Великий (росіяни вважають його російським князем, а в дійсності він був українець), як тільки став у влади, розмістив своїх синів так: Ярослава посадив у Новгороді, а...
[На цьому рукопис обривається. — Л. Б.]
Весна того року була напрочуд рання й запашна. На деревах починав уже мерехтіти зелений серпанок молодого листя, край пішоходів зеленими голочками пробивалась крізь вогку землю трава і, коли вийти за мури "Турецької фортеці" Кам'янця, далеко за гони чувся свобідний подих визволеної ріллі.
Весна рушала самовпевнено й урочисто. їй байдуже було до щоденних фронтових звітів, до відступів і наступів, до туманних сподіванок повороту й евакуації. Вона захоплено й натхненно робила своє діло, і невтомну працю її легко було бачити на тій гущавині, що звисала над проваллям до Смотрича, на метушливості струмків, гомоні птаства й навіть на тлі насуплених хмар. Хмари були таки, справді, особливі: вони по обіді з'являлись від заходу, і в їхньому далекому замріяному погляді вчувалась сила і краса народження й розпач безкінечної боротьби. Отаман Точило-Згурський не любив цих хмар. Коли надвечір він сідав на коня і з джурою їздив по Кам'янецьких улицях, ці хмари, наче сторожа непоборних велетнів, уставали перед ним. Вони холодили отаманове серце якимсь тривожним передчуттям і своєю недосяжною величністю тиснули йому голову. Наче навмисне, вони завжди стояли на заході і в заполоненому ними обрії отаманові ввижався той далекий і непевний шлях, що з суворою неминучістю простелився перед ним і всією армією після останніх подій на фронті. Але, коли отамана оточувала його буйна старшина 1-го куреня Запорозької Січі, він, простягаючи вгору руку, трагічним голосом із штучним пафосом казав:
— Дивіться, панове, на ці хмари!.. Це українські хмари. Коли я дивлюсь на них, вони відбивають мені всю історичну недолю нашої України. Ах, я віддав би половину свого життя на те, щоб вони ніколи не з'являлись.
Старшина з чемности робила серйозні й навіть сумовиті обличчя, а ввечері вони збирались у "Belle-Vue" і пили.
Сьогодні Точило-Згурський недовго їздив; він галопом проскочив по вузеньких уличках старого міста й повернувся до штабу. Він знав, що його вже з півгодини чекають викликані до нього представники кам'янецько-го єврейства, яких він бачив ще при виїзді, одначе треба було витримати фасон, а з другого боку, кортіло швидше розпочати цю надзвичайну авдієнцію. І Точило-Згурський не витримав: на розі вулиці братів Каріятовичів він круто повернув коня назад і помчав до штабу.
Коло парадного входу, обплетеного диким виноградом, що звільна випростував молоде листя, стояв вартовий козак з червоним шликом на шапці й флегматично пихкав цигаркою. Точило-Згурський глянув на козака й подумав: "Краще, якби вони курили люльки... Це треба поширити".
Він по-молодецькому зіскочив з коня й лишив його джурі. Певні й голосні отаманові кроки залунали серед брудного коридору й це викликало боязку, похапливу метушню по його темних кутках. Єврейські представники враз устали з лави й на їх стомлених обличчях блиснуло в сутінках щось подібне до радости. Вони полохливо зашепотіли між собою по-єврейському й низько вклонились, коли Точило-Згурський, умисно дивлячись вгору, пройшов повз них. Ступивши на поріг до якоїсь кімнати, отаман раптом обернувся й голосно крикнув вартовому:
— Наказую пильнувати, щоб балачки в помешканні кошу провадились тільки по-українському!
За дверима хвилювались представники і їхнє боязке шарудіння злегка долітало крізь щілини дверей до отаманової кімнати. Одначе Точило-Згурський поволі зняв із себе зброю, витягнув з кобури "наган" і поклав його на стіл, повагом підійшов до люстра й воно відбило до половини його струнку постать у синьому жупані й молоде, задоволене обличчя, на якому ледве накреслювалась чорнувата смуга ріденьких усів.
Отаманів погляд зупинився на власних вусах і він прикро подумав: "Який брехливий людський вигляд! При всій моїй вдачі моє обличчя все ж менше скидається на кошового Січі, ніж пика Скоропадського на гетьмана..." Він нетерпляче натягнув чорного "оселедця" до самих брів, і це надало обличчю суворого вигляду, від якого віяло степом й таємничим шелестом нічних очеретів у плавнях. Точило-Згурський глянув ще раз у люстро, насупив густі брови, що й без того зростались на переніссі, й, повернувшись до столу, розвалився незграбно й ледаче в фотелі і крикнув до дверей:
— Впускай!
Двері напіводчинила дебела рука вартового, і в кімнату навшпиньках увійшли євреї. їх було четверо най за —можніших представників Кам'янецького населення: власник мануфактурної крамниці, ювелір, власник парового млина й рабин. Але отаманові було до цього байдуже: він бачив перед собою євреїв. Вони ніяково й боязко підступали до отаманового столу за рабином, який, поклавши воскові руки на впалі груди чорного лапсердака, зігнув ще більше свою погорблену спину й не спускав з отаманового обличчя свого пильного погляду.
Точило — Згурський якусь хвилину не міг одірватись від рабинових очей. Вони сріблили його цілковитою покорою й підвладністю, але отаман помітив у них крицеві відблиски захованої, упертої своєї волі, яку не подолати куренями Запорозької Січі, і на нього дмухнув далекий острах чогось містичного й непоборного, що пройшло через довгі віки погромів, цькування, знущань, втратило батьківщину, мову, владу, розпорошилось по всіх кутках великої землі, але донесло до останнього дня своє незмінне обличчя й переховану в біблейських нетрях залізну волю.
Але Точило-Згурський раптом запитав:
— Слухайте, а навіщо у вас на святки курей душать?
Представники від несподіванки роззявили роти, витріщили очі й не могли схопити нитку орієнтації. Одначе перший опам'ятався рабин. Він винувато розвів руки з розчепіреними пальцями й, хитаючи на всі боки головою, протяжно заговорив:
— О, що ви, що ви!.. Закон забороняє вживати крови, єврей боїться крови. Курей не душать, ні, ні, пане полковнику!.. Це...
Точило-Згурський гримнув:
— Пора б уже знати, нарешті, що вас викликав кошовий Запорозької Січі, а не якийсь полковник! Чи мені кожного з вас учити?!.
Представники стрепенулися й ураз бентежно загомоніли разом: — Проше, пане кошовий! Пане кошовий... Ми вибачаємось... і що ви собі хочете... Ми ж зовсім не знали...
Точило-Згурський заспокоївся і, поклавши руку на стіл, твердо сказав:
— Та в мене балачки короткі. Ну так ось. Я не дипломат якийсь, щоб з вами антимонії різні розводити: моє діло — шабля. О! Розумієте?
Представники полохливо переглянулись.
— Моя тактика така: українською скарбницею мусить бути жидівська кишеня. Ясно? — Євреї намагались зробити лагідну, запобігливу усмішку, але їхні вуста скривились, посмішка, не спалахнувши, жалібно згасла, і на обличчя осів попіл туги.
— Я правлю таке: щоб у три дні 1-ий курінь, який нині перебуває в Кам'янці, було взуто в червоні чоботи й пошито всім шлики.
Власник мануфактурної крамниці висунувся наперед:
— Ой, пане курін... пане кошовий, але де ж тих грошей стільки взяти?..
Точило-Згурський здивовано глянув на нього:
— А нам же треба екзестувати 11 ? (де й коли він схопив це слово — нікому не було відомо, але в певні моменти Точило —Згурський уживав його, а потім доводив, що українська мова має багато спільного з латиною). Це ж вам не аби-кого одягнути, а 1-й курінь Запорозької Січі! О!..
— Але ж, пане кошовий, із нас уже стільки правили, стільки правили, що...
— Ну, так щоб не було мало, я ставлю ще таку умову: двадцять тисяч добровільної пожертви на користь Запорозької Січі.
Рабин добув з глибини кишені потертого паляреса 12 й тремтячими руками витяг купу паперових грошей:
— Пане кошовий, хіба ми не знаємо порядку? Ми й самі вже зібрали вам п'ять тисяч. Будьте ласкаві... Хіба ми не знаємо, що треба... На військо треба дати. То ж — військо. Але дозвольте вам завтра принести ще п'ять тисяч, то ми й повік вам будемо дякувати.
Точило-Згурський непохитним голосом відповів:
— Ще п'ятнадцять, чоботи й шлики.
— Але ж збитки великі, пане кошовий...
— Я не крамар, щоб торгуватись, — ображено сказав отаман.
— Ну, то хай уже буде — десять і шлики, пане кошовий?..
— Без балачок! Чи вам нагадати Проскурів? Кроком руш!..
Євреї принишкли й подались до дверей. Точило-Згурський встав із фотеля і грубо кинув:
— Так, щоб у три дні мені було все, як сказав, — а потім глянув на вартового й весело крикнув: — Покажи їм, Пилипе, шлях на Палестину!
(Продовження на наступній сторінці)