Прапорщик обійшов ріллю й ступив на стежку, стежка йшла краєм рівчака.
— Нам і чорт тоді не брат! —^ сказав голосно прапорщик і витягнув з кобури наган. Йому заманулось вистрелити. Піднести вгору руку й у темну, зеленаву небесну безмежність пустити навмання з посвистом кулю. Потім ДРУГУ, третю, обернути навколо до останньої кулі ввесь барабан — така пойняла його незрозуміла велика радість. Нараз прапорщик почув позад себе чиюсь приспішену ходу. Він обернувся й побачив офіцера, що йшов просто до нього.
— Обождите, прапорщик! — долетів до Точила-Згур-ського владний окрик і він спинився.
— А що таке?
— Вы — офицер?
— Питаєте! — усміхнувся Точило-Згурський.
— Да, я "питаю" вас, вы офицер или нет?! — сказав запалюючись Жорж Барабашев і наступав на прапорщика; проте прапорщик не поступився. Він тільки роззявив рота й кліпав очима, не годен збагнути, чого від нього треба.
— Якщо ви — офіцер, то як ви сміли виступати на тому балагані?
— На якому це? — не зрозумів Точило-Згурський.
— Та на цьому ж, так званому "українському зібранні".
— Тимчасовий уряд дозволив формувати з українців національні частини. Є й наказ... — мовив Точило-Згурський, усе ще гаразд не розуміючи, з чого це, власне, починається між ним і незнайомим офіцером завід.
— Плевать я хотел на "Тимчасовий уряд" и его приказы. Я спрашиваю, как вам позволила офицерская честь?! — розпорощився Жорж Барабашев. Та це вже почало доймати й Точила— Згурського. Проти місяця йому не було видно супротивникового лиця, але від закустра-них обрисів на нього міцно дмухнуло горілкою.
— Вы падлец, а не офицер! — крикнув Жорж і незграбно замахнувся рукою дати ляпаса.
— Туди к... — окрисився прапорщик, гидко вилаявся й штовхнув незнайомця в груди. Давня вправність битись навкулачки, що її набув прапорщик, ще коли чабанував хлопчиком у степу, придалась йому тепер. Від стусана п'яний незнайомець захитався й поточився в рівчак. Точило-Згурський ударив його ще передком поміж ногами й замахнувся погрозливо наганом.
— Як дам, то й не оханешся! Лізе ще...
— ...Хамье... — зашипів від злости й болю Жорж, але прапорщик уже не чув його. Йшов вистрибом далі, щасливий своєї сили й перемоги. "Офіцерська честь". Випило на копійку, а варнякає на карбованця. Він їм покаже ще честь. їм не минеться так двісті років панування. Буде їм воно в пам'ятку...
Хмари змагали місяць. Розпорошеними ватагами вони облягали йому путь, силкуючись зловити. Ось одна вже вчепилась у нього, вже запхнула половину його в свої густі тенета, та "місяць випорснув і мерщій покотився геть. Але друга вже суне йому назустріч. Не дійшла, легенька, вона спромоглась тільки накинути на нього срібну намітку й місяць заборсався в ній, намагаючись вихопитись.
Точило — Згурський подивився на небо й журно зітхнув. Блідолиций місяць, спокійний споглядальник бентежної землі, супроводив його путь. Цей місяць так само світив Наливайкові, коли збройною рукою він приборкував гоноровиту шляхту на цих же білоруських мокри-нах і пісках, і так само котився й поринав за хмари цей місяць на листівці художника Ждахи "Помста Гната Голого", і так само майбутні нащадки думатимуть: цей місяць світив серед самотнього білоруського поля Степанові Точилу— Згурському...
Прапорщик заспівав фальцетом:
Ой, не світи, місяченьку, Не світи нікому, Тільки світи миленькому, Як іде додому.
Нараз прапорщик увірвав пісню. Неподалік, впоперек стежки під ополистою низенькою вербою якийсь солдат прицілювався у щось з коліна.
— А гей! Що ти там робиш? — голосно гукнув на нього прапорщик. Солдат тихо опустив рушницю й звільна, як маньяк, повернув голову на оклик.
— Що ти тут робиш? — спитав удруге Точило-Згурський, підходячи до солдата.
— Да вот, — м'яко сказав солдат і показав перед себе: — Так што хочу пристрелить...
Прапорщик глянув і йому стало моторошно. За п'ять кроків стояв одрубом нерозірваний важкий німецький гарматень. Голівка ударника тьмяно поблискувала під замлілим місячним світлом і таїла в собі жахливу руйнівну силу.
— Дурню! Та тебе ж воно розірве. Хіба ж можна так? Це ж страшна сила.
— Конешно, конешно, — погодився солдат, окаючи по-вологодському.
— Від тебе зосталось би тільки мокре місце, — сказав докірливо прапорщик, бачачи, що солдат лишається в тій самій позі.
— Это, конешно, правда, конешно, опасно, господин офицер, — промовив солдат і загадково усміхнувся.
— Гляди ж, більше не роби цього! — Слышишь, не смей делать этого! — посварився Точило-Згурський і пішов далі. Солдат винувато почухав поперек і насунув на брови кашкета. — Слушаюсь, господин офицер.
Трохи одійшовши, Точило-Згурський оглянувся назад. Солдат знову цілився з коліна в гарматень. Цілився старанно, за всіма правилами стрілецької штуки, повільно знизу вгору зводив рушницю.
— Стой, твою... — вилаявся прапорщик. — Я кому сказал — не сметь стрелять?
— Да я, господин офицер, ничего... Только как бы к прицелке... А то ничего.
— Ступай сейчас же в часть!
— Слушаюсь, господин офицер.
— Йолоп! — сердито пробурмотів прапорщик.
Солдат нехотя звівся на ноги, підтягнув штани, закинув на плече рушницю й зник за стовбуром верби. Переконавшись, що солдат покинув нарешті свій божевільний замір, прапорщик повернув додому. Та тільки-но він наблизився до залізничного насипу, як позаду рвонув страшенний вибух. Прапорщик притьмом обернувся. Велетенський фонтан землі, вогню й криці знявся високо вгору понад низенькою ополистою вербою. Прапорщик зо всіх ніг побіг назад. Солдата там уже не було. Неподалік від потрощеної верби зяяла глибока розвернена яма і по краях її сипалось униз свіже груддя землі. На вербі над пошмаганим віттям, на зламаній гілляці рівномірно, як важілець дзиґарів, гойдалась закинута людська нога в солдатському чоботі. Немов би там хтось заховався й пустує безжурний між вітами. Прапорщик підійшов ближче до того місця, де щойно стояв солдат. Долі перед ним була калюжа крови і в ній поплутані, як гаддя, розірвані, змішані з землею і свіжим листям, людські кишки. Прапорщик навшпиньки, мов боявся поворушити глуху тишу, що настала враз після вибуху, підійшов до верби й глянув угору. Вербове гілля звідусіль пошарпане й звідти тихо капала додолу рясними краплями кров. І одірвана нога беззвучно гойдалась на гілляці. Прапорщикові пробіг поза шкірою мороз.
Ноги йому увігнулись і холодний піт виступив на чолі. Прапорщик широко розплю...
[Наступні чотири сторінки машинопису втрачено. — Л. Б.]
...російську билинку. Краще було б поминути зовсім тих князів і перейти одразу до козаччини, проте Василь став пунктуальний: треба, щоб солдат знав усю історію, від початку й до кінця. І Василь сумлінно розпланував свої лекції: князівська доба, татарська навала, литовське панування, унія з Польщею...
Він склав уже собі навіть конспект перших двох лекцій, коли грюкнули двері й до халупи швидко увійшов Равич-Щерба.
— О, ви вдома! А я вас скрізь шукаю. Ходімо до батареї — скажете щось солдатам. Я завтра вже не буду, так хотілось би хоч почати.
— Як це не будете? А куди ж ви? — стурбувався Василь.
— Та бачите: корпусний комендант дозволив-таки два батальйони українські, так я перехожу в піхоту, щоб справу попервах, значить... Тимчасово. А потім, як усе організується, я знов назад, я ж таки й з кулеметом можу, першим номером буду... — підморгнув Равич-Щерба й вони пішли.
Ця звістка сумно вразила Василя. Що ж він робитиме без феєрверкера? Він же зовсім не вміє підійти до солдатів...
— Слухайте, а може б, і я з вами?.. — сказав нерішуче Василь, але феєрверкер категорично заперечив:
— Та що ви! І не думайте. Вам — лекції читати, просвіщати нашого брата; тут треба, розумієте, розтовкмачити солдатові — що воно й до чого, до кореня долізти, о...
У бараці, де було раніше офіцерське зібрання, вже сиділо душ двісті солдатів. До Равича-Щерби підійшли збоку два молоді офіцери.
— Вот, товарищ Щерба, объясните нам: я из Харьковской, он из Курской губернии, моя фамилия Сапрунов, а его — Николев — дак как мы — украинцы или нет?
[Наступну сторінку машинопису втрачено. — Л. В.] Василь нишком глянув на солдатів і побачив на їхніх лицях велику зміну. Вони похнюпились, набурмосились, уже не стало й сліду тої уважности, що була в бараці спочатку. Далі солдати занудьгували; одні позіхали, інші про щось шушукались між собою. Тільки два молоді офіцери на задніх лавах слухали Василя уважно з одкритими по-учнівському ротами. Василь перевів очі на конспект і казав далі:
— ...Князь Ярополк, щоб стати великим князем у Києві, побив князя Олега, а князь Володимир утік до варягів просити допомоги...
(Продовження на наступній сторінці)