«Земля горить» Борис Антоненко-Давидович

Читати онлайн оповідання Бориса Антоненка-Давидовича «Земля горить»

A- A+ A A1 A2 A3

Ми підійшли до забою. З метр завширшки продовжена щілина в невисокому вугільному траншею, де зігнувшись стоять два забійники. Вони довбають чорну блискучу стіну, й брили вугілля падають додолу. Тут зовсім уже нема колонади "крепей", тільки кілька чураків підтримують брили стелі, і робітники віч-на-віч із покладами вугілля, з небезпекою гримучого газу та завалу. Не зразу помітиш у забої забійника. Напівголе чорне тіло його зливається в своїх контурах із вугіллям, а цюкання кайла таке глухе, що одійди кілька кроків, і вже не чути його. Забійники спустили кайла і обернулись до нас. З чорної непроглядної вугільної тьми — людські очі й вишкірена низка білих зубів. Розповідає про забій. Посміхається. Забійник присів, сперся спиною об вугільний мур, злився з його чорною масою. І здається, що це дивиться на нас не людина, а саме вугілля. Дивиться й посміхається. Яка праця, які умови можуть зрівнятись із твоїми, забійнику! Чорна людино, що даєш людству променисту електрику, шалений біг поїздів, потужну ходу пароплавів, вогонь гуркотливих фабрик! Хто достойно спише твою роботу і твоє страшне життя, чорний Прометею, що даєш людям вугілля й вогонь? Безсиле ще моє перо розповісти про тебе, забійнику. Мої руки й моя голова схиляються перед твоєю добровільною каторгою. Чолом твоїй великій праці, чорна людино!..

Покинули забій, залізли з "піч". Це вузький, заввишки півтора метри поклад вугілля, що одбився гілкою праворуч угору. Сажнів двадцять ліземо навкарачках низькою дірою, заки підходимо до забійника. Шість годин він працює тут, не маючи змоги випростатись. Тільки напівлежачи він може довбати "чорне золото". Знизу по-мавпячому підлазить сюди на чотирьох другий шахтар. Від пояса йому між ногами — ланцюг, що тягне "санки": металевий ящик без коліс, пудів на 10 ваги. Він насипає в ящик добутого вугілля й навкарачках тягне його, замість коняки, назад, униз, до вагонеток. Яка каторжна робота! Що може зрівнятись із цією жахливою мукою десь глибоко під землею, серед вічної тьми й могильної тиші! Якась справді чорна квінтесенція людських злиднів і праці... І тоді розумієш, що, поки ти не спускався в шахту, ти не знав половини життя. Щось гнітить душу, і тисячі чорних та важких, як поклади вугілля, думок тиснуть голову.

Вилізли з печі — трохи стало легше. Знову галереї штреків, двері, підмогильне завивання повітря, похмурі стовбури "крепей".

Ще на хвилину до шахтарської стайні. Темний ряд кінських задів. Сумирні, печальні шахтарські коні, позбавлені назавжди дня й світла. І коло кожного дощечка з ім'ям. В цих зворушливих іменах туга і згадки за втраченим небом і ясною земною поверхнею. "Голубой", "Ясный", "Облачный", "Голубчик", "Товарищ"... Тихо хрумтить на кінських зубах сіно. Тиша, морок, підземелля.

Наче веселіш тепер грюкнули гаки на кліті. Сигнальний удар металу. Пішли, пішли! Поверхи, квартали землі — вниз, кліть з нечуваною швидкістю, "с ветерком"— угору. Потоки води на спину — по-шахтарському "капьож". Вітри, тьма, гул. Швидко — так швидко, що втрачаєш відчуття ваги. І раптом — хтось крикнув — ми летимо вниз!!! Так, униз, униз, назад, зараз дно і... Але це омана. Глянь крізь зливу ґрунтової води на стіни "стовбура": вони поверхами, кварталами шалено мчать униз, а не вгору. Значить, кліть — на-гора. Ми інстинктивно притиснулись один до одного. Тьма, вітри, шторм... І ось блідне помалу світло наших "шахтарок", у кліті світлішає, рух повільнішає, зовсім тихо. Короткий металевий брязк, і кліть здригнулась. Поверхня! Небо, сонце, день!..

Будинок культури, шахтарський клуб на Смолянці, Макіївський робклуб, радпартшкола, переповнена зала кіно в Буденівці, клуб Містрану, цехи фабричні — це маршрут наших виступів. Хіба треба описувати кожний наш виступ? Вони всі злились у заповнені овалами робітничих лиць приміщення, довгі рясні оплески зустрічі, витягнені наперед уважні шиї. На стінах — гасла за опанування української культури, портрети й біографії українських письменників, десь збоку неодмінна виставка наших книжок.

Нас зустрічали напрочуд тепло. До президії — старих робітників, партійних та професійних керівників і нас. Робітничий оркестр не скупиться на туш та "Інтернаціонал". У клубі Містрану ми прийшли до зали трохи раніш, аніж нас сподівалися. Голова клубу благає нас зайти на хвилинку до бічної кімнати. Тільки на одну хвилину. Для чого? Що таке? Він причинив за нами двері, щось крикнув у залі й знову відчинив:

— Будь ласка!

Музика загриміла туш. Ось воно в чому річ — капельмейстер не помітив нас завчасу, і музики не приготувались, а як же не привітати гостей тушем? Не можна!

Привітання, заяви, побажання,— українською мовою, жаргоном, російською.

Старий робітник:

— Нам, товарищи, необходимо, а особенно это нащот молодежи,— выражаясь по-украински, изучать "украинскую мову". Это, товарищи, непременно, потому что как же это иначе!..

Молодий чорнявий комсомолець-шахтар:

— Товарищи письменники! Донбасский пролетариат желает видеть себя в украинском изложении. Вы уж, пожалуйста, напишите, постарайтесь, потому что очень уж хочется повидать себя в украинском изложении, да...

Проте була й критика. Але вона більше виходила з уст інтелігенції. Української інтелігенції. Тут не без курйозів. Білявий інтелігент, не здаючи собі гаразд справи, запевняє:

— ...Пролетаріат вимагає, щоб був не такий стиль, як у вас. Треба, щоб був конструктивний стиль, о!..

Або ще молодий учитель український у Макіївці з апломбом, по-менторськи:

— Наша українська письменність дуже часто подає не ту ідеологію. Дрібна буржуазія нашу письменність захватує, а наша ленінська національна політика ставить питання, щоб був робітничий національний ухил, а не буржуазний!.. Пролетаріату треба, щоб тематика була не така, як у вас...

Учителю, вчителю! Навчися перше сам...

Взагалі ці молодики-інтелігенти часто беруться на власну руку опікувати пролетаріат. Мене здивувала вбога порція: "Що читати робітникові" в Макіївській читальні,— складена з 5—6 імен, не можна сказати, щоб першорядних наших письменників, і трьох журналів: "Молодняк", "Гарт" і "Нова генерація".

Я спитав місцевого бібліотечного інструктора:

— А чому ж не радите "Червоний шлях", "Життя й революція", "Літературний ярмарок", якщо вже радите робітникові "Нову генерацію"?

— В нас ці журнали є, але ми їх не всім даємо читати, тільки тому читачеві, що ми його вже добре знаємо, що на нього ці журнали вже не можуть впливати...

Щоб радянські журнали "Життя й революція", "Червоний шлях" не впливали на робітничого читача?! Диво дивне...

— А з красним письменством?

— Теж так. Кажемо, що книжка на руках...

Словом, для робітничого читача — голодна пайка і цензура місцевого бібліотечного Зевса (О, вічний хохле! О, хохлацька дійсність!..)

Ми довго переконували інструктора, але все ж переконати не змогли,— може, його хто інший переконає?

— Почему это, товарищи письменники, никто не обратит внимание, что в наших учреждениях до сих пор не говорят по-украински? Если бы говорили, то и рабочий скорее выучился, легче ему было бы...

— В установах, як раніш ото глузували з нашої мови, так і тепер нишком глузують!

Вот книги бы такие про рабочую жизнь на украинской мове нужно было бы издать и чтоб рабочему было понятнее...

— Дорого стоят хорошие украинские книги. Дешевле бы их как-нибудь.

— Раз мы живем на Украине, товарищи, значить мы должны знать украинский язык! Тут рассуждать много нечево. Это понятно.

Це з робітничих розмов із нами по цехах металургійних фабрик Сталіного і Макіївки. А ось розмова у вагоні до Києва з інженером київського Держпароплавства.

— Украинизация Донбасса?! Это, ребята, не пройдет! Будете украинизовать — уйдут от вас инженеры и рабочие, останутся ваши шахты пустыми.

— Робітники,— заспокоюю я його,— не підуть, а щодо інженерів — підростають і нові, нема чого боятись.

— Инженеры не хотят украинизоваться, и ничего вы не сделаете. К инженеру нельзя применять те методы, которые применяют Бойко и компания из Киевского Укрликнепа. Если бы иначе подошли, может быть, и вышло что-нибудь, а так — нет.

Я питаю іронічну виплекану фізіономію під інженерським кашкетом з молотком і якорем, яких же це "метод" специфічних треба застосовувати до інженерів, і хіба інженери не такі ж трудящі, як інші? Чому європейський інженер, що має далеко вищу кваліфікацію за російського, не замикається так у касту, як російський? Я кажу йому, що це рештки безглуздого російського барства.

— Да, совершенно верно. Мы — бары! — перебиває він, задоволено посміхаючись.

— Це не тільки барство, це свинство, це навіть хамство зневажати мову того народу, що серед нього ви працюєте.

Інженера не проймає це. Він уперто торочить.

— Нас, инженеров, купили. Купили наше знание, наш опыт; мы честно исполняем нашу службу, а на все остальное наплевать.

— Вас купили? Ви продались, значить?

— Да, продались.

— Але ж це проституція, громадянине! Інтелектуальна, так би мовити, чи не найогидніша форма проституції!

Інженер спантеличився. Він незрозуміло кліпає очима.

— Если хотите — да, пожалуй, проституция...

(Продовження на наступній сторінці)