«Земля горить» Борис Антоненко-Давидович

Читати онлайн оповідання Бориса Антоненка-Давидовича «Земля горить»

A- A+ A A1 A2 A3

Це на головній сталінській вулиці вигукує косоокий підліток. Це стандартизований тип, з тих, що звичайно, оглядаючись, чи нема поблизу міліціонера, продають посеред пішоходу жіночі панчохи, носові хусточки й не від того, щоб збути при нагоді "фармазон". Але всякі панчохи й шкарпетки — то тепер завалящий крам проти українських граматик та словників. І парубійко шпарко торгує новим гатунком "речей найпершої потреби" — посібниками для українців. Адже Сталінщина так-таки серйозно українізується, і спритний продавець поспішає задовольнити вимоги масового покупця. А втім, не треба думати, що це ДВУ чи "Книгоспілка", чи якесь контрагентство заходилось отак спритно пропагувати в масах українську книжку й потребу українізуватись; ні — для цього ми занадто часом мляві, навіть в умовах індустріального темпу нашого життя. Цей продавець — звичайнісінький спекулянт. Користуючись із зміни українського правопису, він скупив продані на макулатуру старі граматики й зваблює нерозважного громадянина нашої УСРР.

Проте, коли хочете, це теж симптом перемоги українізації над сонною рутиною "южнорусской" ідилії. Один мій знайомий казав мені якось: "Коли вас глупої ночі стріне десь на околиці, де нема ліхтарів і вартового міліціонера, непевного вигляду чолов'яга і чистою українською мовою скомандує "Руки вгору! Прошу зняти пальто й черевики!", коли на вул. Короленка або на вул. Воровського в Києві вас спинить уночі нафарбована з легковажною усмішкою жінка і, як до давнього приятеля, скаже: "Почекай, курчатко! Далебі, ти мені до вподоби. Чи нема в тебе часом цигарки?.." — знайте, друже мій, що українізація перемогла вже остаточно. Бандити й повії, цей неминучий елемент для кожної європейської нації, елемент, що без нього, власне, нема нації, найменше піддається добродійним заходам Укрлікнепу; їх не обходять жодні накази, жодні перевірки й іспити: їх може перемогти тільки стихія. Друже мій, якщо вам пощастило натрапити хоч на одного українізованого бандита, хоч на одну українізовану повію,— лягайте спокійно спати: вам нема чого турбуватись за майбутнє своєї нації. Бандити й повії — це найперша передумова вашої державності!".

Я дивився, як молодий спекулянт спритно розпихав по руках непридатні вже українські граматики, і, каюсь, де в чім визнав рацію мого знайомого, який дивував мене своїми парадоксами щодо проблем державності...

Але Сталінщина таки насправді українізується. Ночами на головній улиці кричить і співає гучномовець. Він кричить і співає тільки українською мовою. Вивіски? Вони всі українською мовою, але нема жодної, щоб без помилок. Вивіска українська без помилки була б нетипова для Сталінщини. Запишімо це на "хвороби зросту". Зате навіть "Жани", улюблене ім'я сталінських перукарів, і ті пишаються такими симпатичними таблицями:

ПЕРУКАР ЖАН. ГОЛІННЯ Й СТРИЖІННЯ ЧОЛОВІКІВ І ДАМ.

Я підійшов до тютюнової ятки:

— Які у вас є цигарки?

— Сигары? Сигар нет, папиросы только продаєм.

— Та мені ж "папирос" і треба, цигарок.

— Ах, это вы по-украински!..

Отак само в крамниці, де хотів купити собі листівку, отак ще багато разів. Але це тільки накип, це тільки намітка, що під нею вже розпочався український скрес. Там, у шахтах, на великих металургійних і хімічних фабриках вже всвердлився в донбаську цілину українець; там, за будівлями, за шахтарськими оселями простягаються звідусіль українські села, там на закурених вічним димом фабричних корпусах флюгер історії спроквола рипить на заіржавілих петлях, повертаючись ліворуч до

Харкова, до Києва, до Дніпра-Славути, до молодої, збудженої на світанку нашої епохи, України. Читачу, ви пам'ятаєте Олесеве:

Яка краса: відродження країни!
Ще рік, ще день назад тут чувся плач рабів...

Не треба цитувати далі. Я люблю тільки ці два рядки, і вони промовистіші мені за ввесь вірш. Які в своїй суті прості ці слова, але як багато ввібрали вони в себе!

Що ви, читачу, почуваєте, коли в антракті підбиваєте підсумки своїм враженням на виставі "Березоля"? Чи вам промовляє що-небудь грубезний фоліант нашого академічного видання? Чи ви звернули увагу, як у тисячних тиражах розпросторює собі шлях у найглибші робітничі маси наша українська преса? Ви чуєте мільйонну веселу ходу школярів до українських трудшкіл? Чи ви чуєте, як у вогні великого відродження горить уся Україна?

Яка краса: відродження країни!

У переповнених строкатою публікою фойє "Березоля" й "Франківців" я думаю: хіба це не величезна перемога відродженої культури, хіба це не тріумф молодої нації і всієї нашої ери, коли її театри найкращі в країні? Коли на її п'єси йдуть дивитись не самі колишні сусальні патріоти, щоб "підтримати рідне мистецтво", або скептики з племені "всеросійський метис" ("Интересно, что там делается в хохлов"?), а справді інтернаціональна маса, бо український театр — то є найкращий театр на Україні, то є справжній носій нової культури.

Яка різниця, яка страшенна прірва між нашим "Березолем" і суворинськими "милыми хохлами и хохлушками"!

Яка краса: відродження країни!..

"Кобзар", "Про комах", "Про свійські тварини", "Той кіт, що ходив, де сам знав", "Борці за волю", Кащенкові в книгарні "Киевской старины",— і сьогоднішні вітрини ДВУ, "Книгоспілки", "Українського робітника"! 90-і роки минулого століття, коли ентузіаст учитель Борис Грінченко в селі Олексіївці навчає нелегально української мови шкільну дітвору, власноручно малюючи для цього друкованими літерами підручника,— і наш час, коли заходить на українізацію технічних ВИШів! Який велетенський крок зробило наперед українство за останні десятиріччя! І я не шкодую, що належу до так званої колись "недержавної" нації, я вдячний тій химерній долі, що пустила мене в світ українцем, бо, тільки будучи членом пригнобленого народу, можеш збагнути, ба не тільки збагнути — відчути, відгукнутись усім єством своїм на прекрасні слова:

Яка краса: відродження країни!..

Зрушив Донбас. Із низів, із шахт, із фабрик тягнеться він до української книжки, до українського театру, до газети. З адміністраційної верхівки, з паркому, з окрпрофради йде назустріч цьому потягові низів українізація з наказами, курсами, гуртками, інструкціями. А втім щодо керівничих органів Сталінщини, то ще й тепер почувається не масовість у справі українізації, а так би мовити "піонерство",— тут багато ще важать заходи й запопадливість окремих керівників.

Справжня українізація Сталіного зачинається з приїзду сюди на роботу завагітпропу ОПК тов. Карпека. Білявий, урівноважений, низенький чоловік, який назовні визначається тільки тим, що різко й уривчасто говорить у телефонну рурку "як" ("Коли? О першій годині? Як? Як?"), зробив, власне, чудо. Тихенько собі приїхав і тихенько українізував апарат.

В Сталіному! В цій колишній, здавалось, безнадійно зрусифікованій Юзівці! Він та ще голова Окрвиконкому і мрійний, ліричний єврей завкультвідділу окрпрофради, що вперто скрізь, навіть вітаючи московських єврейських письменників, говорить українською мовою — це стовпи українізації Сталінщини, це перші, так би мовити, українізаторські осадники сходу України. А за ними пішли вже вчителі, артисти, лектори...

А ще торік навесні в Сталіному, як мені розповідали, трапився такий випадок. Райком одної спілки ухвалив у спілчанському садку посадити з квітів на клумбі гасло: "Все за овладение украинской советской культурой". Довго дебатували, якою мовою садити це гасло й усе ж ухвалили... російською. Коли райком пішов обідати, два самовіддані "герої" з профспілчанського активу спішно посадили гасло українською мовою. Надвечір до садка прийшов хтось із райкому і, побачивши отаку сваволю, наказав садівникові посіяти навколо портулак—заглушити націоналістичний ухил гасла...

Трьома візниками, що їхні коні занепадають на силах, витягуючи з тряського глинистого багна фаетони, ми поїхали на Новосмолянську шахту. За ці дні наша "між-групова" група1, складена з представників різних літературних вір, так стоваришувалась, що дехто навіть втратив своє прізвище: Фальківський став розшифрованим "Соколком" (der Falke — Сокіл — Соколонько, модернізовано: Соколок); Тенета став жіночого роду ("За отою метушливою Тенетою і Соколковим ногам боляче!); Качура — прочанином (він, колишній "селянський" письменник із "Плугу", в індустріальному Донбасі, як колись селюк із якої-небудь глухої Шендерівки вперше в Лаврі на прощі: "А що ото таке? А он — диви-диви, яка озія!.."); Фелікс Якубовський став Феліксом. Найбільша метаморфоза трапилась із Шабашкевичем: працюючи в українській пресі, він трансформувався поволі із "Шабашкевича" на "Суботіна"; тепер, беручи на увагу, що Шабашкевич так "наукраїнізувався" в Сталіному за кілька днів свого перебування, що навіть до Ішина несвідомо заговорив по-українському, наша група схвалила увічнити цю подію, надавши Шабашкевичу, замість "Суботін", справжнього і до того оригінального українського псевдоніма —"Самурай Суботенко".

(Продовження на наступній сторінці)