«Земля горить» Борис Антоненко-Давидович

Читати онлайн оповідання Бориса Антоненка-Давидовича «Земля горить»

A- A+ A A1 A2 A3

Шахтарська оселя. Присадкуваті чорні будиночки з прибудовою маленької дровітні й літньої кухні. Ні садка, ні городу,— тільки де-не-де кволий нужденний кущик. Колишня невблаганна, жорстока дійсність не любила прикрашати шахтарське життя. Оголила соціальну суть чорного буття — і ось маєш шахту, де працюй, а ось тобі брудна, душна халупа, де спи після шахти. Просто. Без сантиментів і прикрас. Тому, хто прийшов сюди з життя шукати останнього заробітку, не треба садків і квітів: день і денне світло не для нього. Якщо шахтар працює в нічній зміні, він спить удень, якщо працює в темряві шахти вдень,— він спить уночі. Так чи так, а денне світло, сонце, блакить неба — не про нього. Через це шахтар одвик від краси краєвидів, від мальовничих пейзажів, що дають оку спочинок і насолоду. Навіть у своїй мові шахтар не знає слова "дерево", замість "дерева" він каже "ветка": "Смотри — шахту нарисовал на картинке, даже ветка около дома растет"...

Але шахтар, втративши в забої зв'язок із природою, тягнеться все ж до неї. Хоч клапоть, хоч маленький шматочок життя живого! І ось гляньте: нема в усій оселі жодного будиночка, де б на жердці не стирчала шпаківня або голубня. Ці шпаки й голуби — це останній незайманий лишок природи, яку ще не взули в залізо, в бетон, в похмурі дерев'яні "крепі".

Ближче до шахти більшає нових будівель. Робітничі касарні, клуб, окремі будинки для одружених робітників — нові, охайні, виблискують на сонці ромбами етернітової покрівлі, і тільки бере досада: і як ото, плануючи нові квартали оселі, не додумались посадити дерева, квіти, сади! Взяли й поліпили нові будинки по-старому, один до одного.

Ми в'їхали на шахтарське подвір'я. На стіні завкому писана українською мовою (розуміється, наполовину з помилками: Донбас!) афіша про наш сьогоднішній виступ увечері. З шахти виходять, одробивши зміну, забойники. Чорне, чорніше від негритянського, обличчя, вкрите цупким шаром вугільного пороху, і тільки світять очі. Очі можуть плакати, в очах людині блищить і гнів, і радість, і обурення, і сміх, бо, поки очі живі, їх не здолає навіть вугілля. Все на шахтареві — від шахти, з-під землі — грудки болота на ногах, чорні одяг, кепка, лице, руки, на плечі кайло з настромленим на нього дерев'яним чураком, і тільки очі шахтарські — такі, як і завжди, такі, як і в усіх робітників. Не лиця, а страшні машкари з живими людськими очима! Стомленою ходою, зігнувшись, вони йдуть додому. Мерщій би вмитись і спати. Проте дехто спиняються коло нас, цікаво оглядають незвичайну для шахти групу інтелігентів. Коло нас лаштує свій кіноапарат оператор Дахно,— він спеціально приїхав з Арте-мівського зафільмувати нашу подорож.

Але перше ніж спустимось у шахту, гляньмо на коксові печі. Ідемо повз сірий похмурий будинок рятувальної станції. Ось "копьор", ось "вишка", а поруч непринадним кам'яним ковчегом рятувальна станція. Загуде на ґвалт гудок, і тоді враз оживе ковчег. Заметушаться люди й побіжать на вишку, до кліті. То катастрофа. Катастрофа на шахті! Тоді звідусіль, з усієї робітничої оселі біжать до шахти зібгані й розсічені жахом обличчя жінок, матерів, дітей... Катастрофа на шахті! Але вона десь глибоко, десь за десятками сажнів під землею, куди йде тільки неширокий "стовбур" із кліттю. А на поверхні — напружене одчайдушне чекання жінок, лемент тривожного гудка і понурі, сірі стіни ковчегу рятувальної станції...

Неприємно дивитись на цю станцію і хочеться мерщій обійти це величезне капище, що ховає за своїми стінами страшну статистику наглих смертей і каліцтва.

Коксові печі. Важко тягне вгору підойма печні незграбні "дверцята", що заввишки, певно, не менше як п'ять метрів, і червона маса розпеченого вугілля неохоче, як цькований і вже розлютований звір, вилазить із своєї пекельної нори стати до останнього смертного бою з людиною. Звіра шарпають звідусіль довжелезні коцюби, і просто на нього йдуть в атаку кілька робітників з брандспойтами. Струмінь води, як гартована криця, блиснув на сонці і вдарив звіра в червоні полум'яні груди. Звір захарчав, застогнав, рвонувся ще раз і всією масою виліз із печі.

Коротка боротьба. Брандспойти свердлять розпечену масу, коцюби розтягають її на всі боки, гасне поволі червінь на робітничих щоках, здіймається остання пара над холодними вже купами коксу.

— Давай следующую печь!..

Але нам треба вже назад. Вже приготували нам шахтарський одяг, принесли електричні лампочки-шахтарки, переодягайся і — в шахту. Шорстка забруднена сорочка й штани на голе тіло — дряпають непризвичаєну шкіру, ноги муляють кепсько позабивані дерев'яні цвяхи в підошвах. Лампочка не годна змагатись своїм миршавим блищиком огню із теплим промінням весняного сонця. Ідемо сходами. Попереду десятник. Трохи моторошно йти з дня в глибочезну пітьму підземелля. Ось і кліть. Вогкуватий присмерк і тиша. Іржава скриня без бічних стінок, угорі й унизу просвердлена дірками, щоб не чинити повітрю опір. Увійшли в кліть. Гулко дзеленчать гаки — це замикають з одкритої сторони кліть. Для чогось міцніше впираєшся ногами в підлогу, і ту ж мить розумієш, що цього зовсім не треба: адже під ногами, власне, не підлога, а 350 сажнів діри, куди порине зараз кліть. А що, як кліть обірветься? Бувають же такі випадки? Чому не бути фатального випадку саме з нашим спуском? Але ця думка напливає спокійно, не наганяючи жаху, бо людина вірить у краще, ну, а коли б і сталось, що ж: на цій страшній глибині порятунку не жди.

І раптом кліть здригнула. Спочатку тихо, а потім швидше, швидше, швидше. Пішла-а-а!.. Летять угору незліченні поверхи земних шарів, і тільки ясніш починають блимати наші лампочки та виразно чути, як тисне повітря слухові перетинки ушей. Руки держаться за поручень.

Несвідомо стискуються на поручні пальці. Тьма, тьма. Гуде крізь кліть вітер. Не вітер — вітри. Тисячі осатанілих скажених вітрів вдираються крізь круглі дірки і мчать угору. Мчать, мчать... Хлюпотить десь вода. Летять згори грунтові води й потоками вирують край кліті. Як уночі під шторм. Тьма. Вітри. Незліченні поверхи земних шарів. Вода ллється на руку. Вітри, вітри...

Кліть затамувала рух. Повагом. Зовсім уже тихо. Стоп. Брязкають гаки коло входу, і під ногами знову твердий грунт. Світло великої електричної лампи падає тьмяно на цегловану стіну. Штольня. Не віриться, що це вже і є шахта, що це на 350 сажнів під землею; здається, що це звичайне якесь фабричне приміщення вночі, і отам за дверима спочивають зараз трансмісії та верстати. Підходимо до дверей. Але їх не так легко відчинити. Десятник стає до них спиною, впирається руками об одвірки й з потугами відчиняє. І тоді ж одразу глухий, підмогильний гул. Це гуде повітря, що його женуть сюди із земної поверхні могутні вентилятори.

— Гушшшш... Гу-у-у-у... Гушшш...

Якийсь справді містичний, підмогильний гул — і тьма. Ми в досить просторих суточках. Зачиняють перші двері, і десятник знову так само береться за другі. Напруження всього тіла, гул — і двері подались...

У густій, здається, зовсім матеріальній тьмі пропадає перспектива штреку. Перекинутою неправильною трапецією один за одним ідуть стовпи "крепей". Над головою рухається кудись линва, через п'ятдесят кроків повільно й мовчазно крутяться широкі металеві кружала. Назустріч їдуть рейками вагонетки з вугіллям.

— Держись левой стороны! Левой стороны там! — кричить десятник, і голос його глухо застигає під дерев'яним склепінням "крепей". Тихо проїхали повз нас вагонетки до штольні. В спину дме холодний вітер вентиляції. Ноги сковзаються на мокрому грудді, ступають калюжами. Веселими вогниками блимають тепер наші "шахтарки". Повернули ліворуч. Знову двері, знову тягучий, сумний, підмогильний вий повітря. Суточки. Поперечний ухил. Галерея вужчає, десь збоку під ногами дзюрчить струмок. Тиша. Цілковита тиша і тьма. Тільки "шахтарки" весело коливаються в руках і створюють ілюзію якоїсь бутафорії. Ніби це павільйон десь на кінофабриці ВУФКУ й ці "крепі" — то тільки декорація, а ми — артисти невідомих ролей, що грають чи то якусь нескладну містерію чи групу авантурників із пересічного детективного фільму.

Ухил спускається вниз. Нижче сідає над головою стеля, щільніше підступають до плечей стіни. Ось над тобою переламаний посередині, як маленький ціпок, товстий стовп "крепі" — натиснула згори порода, не витримало дерево. Жаско дивитись на виламані шпичаки стовпа, і тоді пригадуєш, що над тобою 350 саженів масивної земляної цілини. 350 сажнів!

— Левой стороны, товарищи! Вагонетки!

Але тут вагонетки тягне вже коняка. Мовчазна, флегматична, покірна, вона слухняно тягне рейками вагонетки з вугіллям. Сюди електрики провести не можна, тут завжди є певний відсоток гримучого газу, і можливе замикання електричних дротів погрожувало б страшними вибухами; через те тягнути вагонетки тут мусять коні. І жаль бере дивитись на тварину з великими сумними очима, що її роковано працювати завжди у вічній темряві. Шахтарські коні слухняні й розумні. Погонич тут ходить без батога; він тільки тихенько свиснув, і конячка пішла, сказав —"оставь", і конячка повернулась, зійшла з рейок. Шахтар щодня підіймається кліттю "на-гора", шахтар, хоч і небагато, а все ж бачить день, сонце, небо й дихає справжнім, не напомпованим повітрям, а коняка— —ніколи. Єдине, що залишилось їй живого від життя — її погонич, що примушує тягти вагонетки. Далебі, мені ніколи, здається, не було нікого так шкода, як цієї змореної шахтарської шкапи. Яка все ж таки жорстока найдовершеніша земна істота — людина та її цивілізація...

(Продовження на наступній сторінці)