«Завищені оцінки» Борис Антоненко-Давидович

Читати онлайн твір Бориса Антоненка-Давидовича «Завищені оцінки»

A- A+ A A1 A2 A3

Дивна річ: хоч як прикро було потім згадувати цю безглузду подорож до Талліна, але Галина не каялася, що поїхала туди. Принаймні тепер стало остаточно ясно все, і надіятися їй на щось — нема чого. І як це можна було так примітивно уявляти собі невідому раніше другу Олегову жінку: "Фронтовичка-писар, розпусниця, сласна мегера, що підчепила слабовільного молодика!" — дорікала собі Галина, згадуючи молоду, вродливу естонку, до якої годі було рівнятися їй, позначеній літами й пережитим тяжким горем. Не з неї реготала тоді, поза своєю волею, в істеричному нападі Галина, а — з себе. Як добре вийшло тоді, що Галина не зіткнулася з Олегом у його квартирі й він не бачив її жалюгідного, підмальованого спеціально для нього, обличчя!.. Хіба можна було з таким жахливим виглядом марити повернути Женчикові батька? Смішно було й думати про такі химери!

І разом із тим — як потрібен був тепер Женчикові батько!

Хлопець ріс, швидко розвиваючись розумово, і Галина боляче відчувала, що син більше й більше віддаляється від неї. В хлопця з'явилися нові, якісь свої інтереси, в які він уже не втаємничував матір. Шукаючи хлоп'ячого товариства, Женчик особливо прив'язався до старшого за нього на два роки Толика, сина фізкультурника з їхньої школи. Галині не подобався Толин батько, дженджуриста, неглибока людина, що цікавилася тільки футбольними та хокейними новинами й інколи перебивалася в учительській свіжими двозначними анекдотами, але не могла ж вона позбавляти Женчика радості піти з Толиком та його батьком на річку купатися або поїхати автобусом на футбольний матч. Лягаючи спати й умощуючись на широкому ліжку біля матері, Женчик ділився з нею своїми денними враженнями, захоплено розповідаючи про якихось чемпіонів, спритність воротаря на останньому матчі, не-об'єктивність футбольного судді і висловлював свої міркування про можливі перспективи якоїсь футбольної команди.

Все це було чуже й далеке Галині, але вона удавала, ніби уважно слухає, й, щоб не порушувати контакту з сином, часом навіть дещо питала. Проте її запитання були здебільшого такі недоречні, що Женчик лише дивувався з маминої необізнаності у футболі. Почуваючи в цій сфері, що чимраз більше захоплювала його, свою зверхність над мамою, Женчик усе менше й менше казав їй про свої футбольні справи, і Галина сумно бачила, як уривається й ця, чи не остання ланка, що штучно якось ще єднала її з внутрішнім світом хлопчини.

Одного разу, набігавшись десь надворі, Женчик рано ліг спати, коли Галина читала за столом книжку. Вона довго ще сиділа, думаючи, щ хлопець спить, але він не спаь.

— Цікаво, за кого б уболівав тато, якби був живий,— за "Динамо" чи "Спартак"? — промовив Женчик, чи то думаючи вголос про щось своє, чи питаючи матір, і перевернувся на спину, коли Галина піддйшла нарешті до ліжка лягати спати.

"Бідний! І досі ще не може забути свого батька, якого ніколи не бачив у житті!" — скорботно промайнуло їй у голові, і вона ще раз подумала, що тільки чоловік, справжній друг, міг би знайти з хлопцем спільну мову про матчі та спінінги і дати їм належне місце у несформованій дитячій душі. Але де взяти такого друга?..

І ось такий друг несподівано об'явився сам.

Не думалося Галині, що її запитання на методичній нараді до Андрія Степановича стануть початком її зближення з тою людиною, яка могла б, як виявилося згодом, цілком заступити Женчикові батька, а їй — чоловіка. А саме ж з цього почалося її знайомство. З розмов на методичні теми під час перерв між лекціями вони перейшли на педагогіку взагалі, сільську школу, вчительське життя. Андрієві Степановичу було цікаво слухати Галину, бо, розповідаючи про свою школу, вона виходила не з того, що повинно бути, а малювала становище навчання й учительський побут такими, як вони є фактично. Тут багато чого не задовольняло Галину. Надходить, приміром, багато інструкцій, директив, вказівок, аж занадто багато цього канцелярсько-паперового потоку, але нема де взяти почитати теоретичної книжки, щоб ті директиви виконати до ладу; з запізненням доходить газета "Радянська освіта", та й вона, правду кажучи, далеко не завжди відповідає запитам учителів; про новини художньої літератури, зокрема дитячої, годі й говорити: їх не завжди дістанеш навіть у районному центрі, а не те що на селі...

Андрій Степанович співчутливо похитав головою і, зітхнувши, сказав:

— Ну що ж — якщо бажаєте, я можу дечим поділитися з вами. Перед від'їздом зайдіть до мене додому.

Він оглянувся, куди б приставити свого ціпка з гумовим наконечником, бо через якесь каліцтво дуже шкутильгав на праву ногу, вирвав з блокнота аркушик паперу, написав свою адресу й, передаючи Галині, додав:

— Після роботи я майже завжди сиджу вдома.

Не роздумуючи, наскільки це буде зручно, Галина напередодні закінчення наради зайшла до Андрія Степановича на квартиру в центрі міста. Але коли двері відчинив їй сам господар і вона опинилася в двокімнатному приміщенні, де, крім Андрія Степановича, нікого не було, їй стало ніяково. В домі відчувалася відсутність жіночої руки: це видно було і в легкій намітці пилу, що вкрив гіпсове погруддя Шевченка на письмовому столі, і в давно не праному вишиваному рушнику, що прикрашав на стіні портрет старої селянської жінки, мабуть, матері Андрія Степановича, і в незаметених хлібних крихтах біля серванта. Все це якось зв'язувало Галину, немовби в її приході до самотнього чоловіка, хай навіть у діловій справі, було щось не цілком пристойне. Але господар був такий по-простому чемний і привітний, що Галина швидко освоїлася й стала почувати себе, наче зайшла до давнього знайомого чи навіть далекого родича. Цьому сприяло, певно, якоюсь мірою й те, що Андрій Степанович і в себе вдома не розлучався з інвалідським ціпком, спираючись на нього, коли переходив через кімнату, й ставлячи ціпка біля себе, коли сідав на стільця. "Бідний! Як йому, мабуть, заважає його каліцтво!" — подумала Галина, і невідомий їй раніше працівник інституту педагогіки став ніби чомусь ближчий, зрозуміліший...

— Ну, ви посидьте тут кілька хвилин, а я приготую чай. Ось свіжі журнали, щоб вам не нудно було.

Галина спочатку рішуче відмовилася від чаю, але господар так гостинно припрошував її, що кінець кінцем мусила погодитись, поставивши категоричну умову, що вона допоможе Андрієві Степановичу, і тут господареві нічого не лишалось, як піддатися й узяти Галину з собою на кухню. В маленькій кухні ще більше позначалася відсутність господині дому: на газовій плитці стояли немиті каструлі, на столі лишилася склянка з недопитим чаєм і лежала неприбрана шкурка з-під ковбаси... Галина заходилася перемивати посуд, тоді як Андрій Степанович, поставивши чайника на запалений газ, ніяково виправдувався за бруд на кухні:

— Син у туристській мандрівці зараз, та, коли він і вдома, на його допомогу дуже покладатися не можна: в нього свій клопіт — студент, до того ж ще й виріс без матері...

Галині хотілося спитати, де ж його мати, але це здалося їй нетактовним і вона промовчала, жаліючи ще більше кульгавого літнього чоловіка, якому доводиться ще й господарювати самому вдома.

Десь за місяць, коли Галина знову приїхала до Києва купити дещо собі та Женчикові й зайшла до Андрія Степановича повернути взяті книжки, двері відчинив стрункий юнак і чемно запросив зайти до більшої кімнати, яку Галина знала вже з попередніх відвідин.

— Тату, до тебе прийшли,— сказав юнак у відчинені на балкон двері, й відтіля вийшов, шкутильгаючи, Андрій Степанович, котрий, видимо, порався там коло ящиків з квітами.

— А-а, Галина Василівна! — радісно вигукнув він, високо підносячи забруднену землею руку на знак неможливості поручкатися.

— Прошу познайомитися: майбутнє світило радянської фізики — мій Борис! — сказав він, усміхаючись, і додав: — Прошу любити й жалувати! — І Галині вчулося в цьому додатку щось більше за шаблонну жартівливу фразу.

Син Андрія Степановича сподобався Галині. Подобалась його гарна зовнішність, яку Галина мимохідь порівняла з симпатичним, але далеко не вродливим обличчям Андрія Степановича й нишком подумала: "Мбуть, у матір вдався"; подобалася скромність у поводженні, де не відчувалося ні тимчасово накинутої личини приязні, ні штучно удаваного новітнього нігілізму, що так часто помічала вона серед теперішньої міської молоді; подобалася й якась внутрішня незалежність, коли на батькову рекомендацію він лагідно посміхнувся: "Вже й світило! Вже й радянської фізики! Ніби фізика не однакова, що в нас, що за рубежем!.."

— От бачите, Галино Василівно: так би мовити, "батьки й діти"! — сказав, повертаючись до кімнати й простягаючи Галині руку, Андрій Степанович.— Батько — відсталий, ретроград... Чого він вартий, коли атома не розщепив, кібернетики не видумав? Сидить собі старий пелех на тій землі, де народився, й нікуди не рипається. От ми, молоді! Нащо нам та рідна земля, коли нас кличуть до себе Марс, Венера, весь космос!..

Андрій Степанович жартома бурчав, удаючи себе за "старого пелеха", на якого він аніскільки не був схожий, проте якась нотка справжнього жалю прозвучала в його словах.

Борис, що, мабуть, не раз чув від свого нетяги-батька подібні слова й звик до них, мовчки посміхався й незабаром пішов кудись, а його батько, немовби ведучи далі почату розмову, журно казав Галині:

(Продовження на наступній сторінці)