«Завищені оцінки» Борис Антоненко-Давидович

Читати онлайн твір Бориса Антоненка-Давидовича «Завищені оцінки»

A- A+ A A1 A2 A3

Але дивна річ: що далі відходив час від того страшного єдиного листа й першого переказу аліментів, то більше обілявся, ставав невиннішим, чистішим у Галининих очах її колишній чоловік. Немовби ці надіслані від нього гроші, до яких попервах гидко було доторкнутися, помалу змивали з нього непрощенну провину перед Женчиком і нею. Дивуючись сама, Галина не раз ловила себе на думці, що їй хочеться якось пояснити й виправдати злочин Олега. Та й чи ж можна назвати злочином його вчинок? Вчинок поганий, ганебний навіть, але скільки чоловіків, не розбещених, не морально-спотворених, а працьовитих, порядних, зраджують своїх жінок! Не треба далеко й ходити — хіба не знає Галина колгоспного бригадира, комірника й зава молочної ферми, батьків її учнів, що скачуть у гречку мало не перед очима всього села? А скільки ж ще тих, що тишком-нишком, як шкодливі коти, підло обдурюють своїх жінок, яким за роботою в колгоспі та турботами коло дітей, ніколи вистежувати їхні зальоти! А Олег не схотів брехати й написав правду. Хай жорстоку, тяжку, але все ж — правду. Хіба за це не слід поважати людину?.. І чи можна ж суворо судити Олега за те, що в умовах воєнного роздоріжжя він, непевний, чи житиме завтра, чи не чигає на нього смерть уже сьогодні, зійшовся з якоюсь випадковою жінкою, яку невблаганна доля кинула у вири війни? Хіба мало чула Галина від інших жінок про фронтові походеньки дівчат-писарів, регулювальниць, зв'язківців? Ні, не можна звичайною мірою судити зголоднілих по жіночих пестощах чоловіків-фронтовиків, котрі, вихопившись із вогню боїв, кидалися до цього сурогату кохання, щоб на короткий час забути всі злигодні війни. Чому ж її Олег мав бути винятком серед багатьох-багатьох чоловіків, наділених від природи плоттю й кров'ю?..

Тільки чому ж інші чоловіки повернулися до своїх жінок і дітей, а Олег — ні? Галина відчувала вже, що простила б Олегові всі його фронтові "романи", якби він повернувся. Навіть тепер, через три роки як закінчилася війна, вона знайшла б у собі сили простити, забути й ніколи не дорікнути, коли б оце раптом розчинилися двері й на порозі став він, змучений, як і вона, всім пережитим, кинувся б обіймати Женчика, а потім нерішуче підійшов би до неї з похиленою, розкаянною головою. Все простила б тоді Галина!

Але Олег не вертався.

Не інакше як слабохарактерний, з лагідною вдачею, але кволою волею, Олег попав під вплив, опинився в тенетах якоїсь розпусної, вульгарної жінки, що цупко тримає його в своїх руках, і не може визволитися. Як це ще вона дозволяє йому надсилати аліменти?.. ,

І гостра цікавість, заквашена на крутій ненависті до тої невідомої жінки, що зухвало забрала в неї чоловіка й у Женчика батька, росла й дужчала в Галининій душі.

Женчикові пішов був сьомий рік, коли він раптом напровесні захворів на запалення легенів. Галина металася між медпунктом, де у фельдшера вийшов увесь пеніцилін, і школою, благаючи колег привезти з обласного центру вкрай потрібні ліки, і коли викладачка української літератури, погодившись, забігла ненадовго додому й вийшла на шлях чекати на автобуса, Галина, знеможена, повернулась додому.

Коло Женчикового ліжка сиділа секретарка сільради, яку Галина попросила доглянути хвору дитину, поки вона збігає на медпункт. Коли Галина вбігла до кімнати з мовчазним, але стривоженим запитанням на блідому обличчі, секретарка міняла на хлоп'ячій голові мокрі рушники.

— Усе марить батьком, а до пам'яті не приходить...— сумно повіла секретарка, підводячись із стільця.й пропускаючи Галину до ліжка.

Хлопчик палахкотів у гарячці, кидався з боку на бік, уривчасто важко дихав і в забутті лепетав:

— Тату! Татуню! Візьми ж і мене з собою... Я хочу летіти. Татку! Візьми!..

Женчик хапонув ротом повітря, притиснув до грудей стиснуті кулачки й замовк. Кулачки розтулилися, й руки безсило зсунулися на постіль. Галина кинулася до синової голівки, схилившись над заплющеними очима й напівроз-критим ротиком, у якому, здавалося, застряло останнє слово "візьми" й стирчить звуком "и", і холодний жах пронизав її...

Вона припала чолом до гарячої синової щоки, стримуючи крик розпачу, готовий зірватися з її уст, і раптом відчула — не стільки шкірою свого обличчя, скільки всім материнським єством — рівне, спокійне дихання Женчика. "Живий! Живий, мій хлопчику, моє дитятко, мій зайчику!" — вигукувала в думках найщасливіша з-поміж людей планети Галина й мовчки виціловувала синове обличчя.

Женчик розплющив очі й здивовано подивився на маму.

— Це ти, мамочко? А я думав — тато,— трохи розчаровано промовив він.— Тато приходив сьогодні. В комбінезоні, в пілотському шоломі...— і замовк, приходячи до пам'яті й зосереджено думаючи про щось своє.

Коли Женчик знову заплющив очі й, здавалося, заснув, Галина обережно перенесла його на своє ліжко. Але Женчик не спав. Обернувшись лицем до матері, він ніжно попросив:

— Мамочко, розкажи мені про тата. Все-все розкажи що пам'ятаєш.

Галина прилягла край ліжка й, запинаючи свій розхристаний домашній халатик і долаючи страшенну втому, яку відчула тільки тепер, коли Женчикові полегшало, в котрий уже раз стала розповідати давно вигадану легенду про смі-лизого батька, що не боявся фашистів і нищив їх на своєму літаку, не даючи їм налітати на наші села й міста та вбивати дітей і їхніх батьків.

Женчик захоплено слухав, притулившись до матері, й інколи просив ще раз повторити якийсь епізод або уточнити деталі.

— Мамочко, а тато носив наган чи пістолет? — спитав він раптом, і Галина одразу відповіла:

— Ну, розуміється, наган, Женчику! Такий здоровий і важкий...

Хлопчик подумав щось і перебив дальшу розповідь:

— Ти, мабуть, забула, мамочко! В тата був — пістолет: усі ж льотчики носять пістолети.

— Правда, Женчику,— пістолет. Так, так, пістолет! — похопилася Галина й, намагаючись надати своєму голосу природного звучання, додала: — І як це я забула про це: розуміється, пістолет...

Женчик мовчки чекав на дальшу розповідь, а Галина скорботно думала: "Бідний! Він і уві сні, й увіч усе марить своїм татом..."

З тої ночі Женчик завжди спав на широкому маминому ліжку поруч неї.

Галина ледве дочекалася тоді канікул, щоб одразу взяти відпустку й їхати до Талліна.

Чуже місто непривітно зустріло її похмурим днем. Розірвані клапті сірих хмар, наздоганяючи одна одну, поспішали кудись із Фінської затоки в глибину цієї маленької, але такої охайної країни, аж Галині не вірилося, що це насправді так, а не штучно прикрашено для "показухи". Хмари низько летіли над гостроверхими дахами будівель і зачіплялися за шпилі веж і тоненькі хрести кірх. Здавалося, саме з продірявлених шпилями хмар сіявся часом дрібний дощ, але інколи хмари розступалися, і тоді ненадовго пробивалося сонячне проміння, що не весело, а журно ряхтіло краплинами сліз на листі дерев і замшілих стінах старовинних будинків.

На привокзальному майдані Галина сіла в таксі й поїхала шукати пристановища в готелі. Але знайти не то що окремий покій, як їй хотілось, а бодай вільне ліжко, аби якось переспати ніч, тепер, коли почався туристський сезон, у Талліні виявилось неможливо. їдучи від готелю до готелю після чергової відповіді, що місць нема, Галина неуважно дивилась на вузькі, мов вихоплені з середньовіччя, вулички й провулки та широкі сучасні майдани з бетоном і склом модерних споруд, але ні історичні пам'ятники, ні останні досягнення архітектури не цікавили Галину — вони були не для неї.

Відколи вона вийшла з вагона поїзда й, несучи легку валізу, пройшла через гомінкий вокзал і опинилася в місті, її не покидало відчуття казковості. Усе здавалось їй нереальним: і те, що вона таки приїхала сюди шукати Олега, щоб повернути його до себе й Женчика, і стара ратуша з флюгером угорі, і навіть цей мовчазний естонець шофер таксі в якомусь чудному маленькому кашкетику. Усе якесь фантастичне, неначе Галину нараз перенесено в химерний світ, але не з добрими феями й потішними гномами, а в той похмурий витвір людської фантазії, населений відьмами й перелесницями, що одна з них причарувала її чоловіка й десь тут, за цими старезними стінами, тримає його, безпорадного, в чіпких, пекельних руках...

Хтозна-скільки ще довелось би Галині марно шукати притулку в таллінських готелях, якби в четвертому чи п'ятому, де Галині також сказали, що місць нема, в неї не вихопилося з одчаю:

— Приїхала у важливій справі до Талліна аж із Києва — й нема де навіть переспати нічі

— А ви аж із Києва?

І тут, теж як у казці, фортуна обернулась лицем до Галини.

Адміністратор готелю, франтувато вбраний естонець, що досі з холодною чемністю коротко відповідав: "Вільних місць, на жаль, немає", враз, ніби в-ньому розтанула крига, співчутливо сказав:

— Хвилиночку! Може, щось придумаємо... Адміністратор узяв телефонну трубку, сказав комусь щось

по-естонському, і не встигла Галина отямитись, як її привели на третій поверх, у невеликий, затишний покій з двома ліжками.

— Тут вам буде спокійно: крім вас, у цьому номері — поважна дама з Литви,— сказала, твердо вимовляючи російські слова, білява естонка-номерна і показала Галині її ліжко.— В разі потреби дзвоніть. Це,— номерна торкнулася ґудзика електричного дзвінка на стіні,— до мене.

Вона привітно всміхнулася, кивнула головою і вийшла.

(Продовження на наступній сторінці)