«Завищені оцінки» Борис Антоненко-Давидович

Читати онлайн твір Бориса Антоненка-Давидовича «Завищені оцінки»

A- A+ A A1 A2 A3

"В разі потреби..." — Галина повторила сама до себе слова номерної і зітхнула: які там у неї потреби! Тільки — дізнатися, де живе в цьому гучному великому місті Олег. Тільки й того... Це треба через адресне бюро, але де воно міститься тут?.. Найліпше спитати в номерної. Правда, незручно одразу турбувати, та однаково рано чи пізно доведеться... І, повагавшись хвилину, Галина натиснула на ґудзик дзвінка.

Номерна враз прийшла і з стриманим, ледь помітним подивом глянула на Галину.

— Вибачте, що потурбувала вас. Де в Талліні адресне бюро?

Естонка не одразу зрозуміла запитання:

— Вам треба чиюсь адресу? Де живе?.. Прошу не турбуватися! Я спитаю зараз телефоном. Тільки скажіть прізвище, ім'я й по батькові та вік.

Номерна вийняла з-під білого фартушка маленький блокнот з олівцем, і поки вона записувала Олегове прізвище, Галина вираховувала, скільки то має бути тепер Олегові років.

— Вік? — спитала номерна, підводячи очі від блокнота.

— Тридцять п'ять...— невпевнено відповіла Галина й враз похопилася: — Та ні ж бо! Тридцять шість... Він же на два роки старший за мене...

Цього не треба було б додавати, але номерна була тактовна й, ні про що не спитавши, пішла. Хвилин за п'ятнадцять вона повернулася з аркушиком паперу, на якому чітко було написано: "Верховський Олег Семенович, вулиця Леніна, 48, кв. 25".

"Тепер — усе, можна йти..." — сказала сама собі Галина, але піти одразу не могла: занадто закалатало серце, коли папірець з Олеговою адресою опинився в її руках. Звісно, в такому збудженому стані йти не можна. Треба хоч трохи заспокоїтися. Вона присіла на кріселко й у дзеркальних дверях шафи на одяг побачила своє відображення.

"Чи одразу ж упізнає мене?" — подумала Галина й підійшла ближче до дзеркала, пильно вдивляючись у своє змарніле, стомлене дорогою обличчя.

Вдома, на селі, вона стежила тільки, щоб бути охайно одягненою і гладко зачісаною. Поспішаючи ранком до школи, їй не було коли розглядати детально своє обличчя, а вдень і ввечері ставало багато іншого клопоту, щоб не думати про свою зовнішність, тому зараз вона вперше помітила дрібні зморшки коло очей, глибоку складку над переніссям і бліді, анемічні губи... "Боже, як я постаріла!" — тоскно подумала Галина, усвідомлюючи, що в такому вигляді стати перед Олегом після довгої розлуки не можна. Ці передчасні зморшки викличуть у нього хіба лиш жаль, а не згадку про колишні спільні щасливі дні. Що б там не казали, а чоловікам потрібна перш за все жіноча зовнішність.

Вона оглянула критично свій приношений жакет, немодний синій дощовик, якого тепер не носять жінки навіть в обласному центрі на Україні, але скромність одягу не стурбувала її: хай бачить Олег, що вона ані копійки не витрачала з аліментів на себе. А от щодо обличчя, то треба щось придумати...

Галина поквапливо, мовби боялася спізнитись на призначену годину побачення, зняла дощовика, бо надворі розпогодилося, наділа під жакет свіжовипрасувану блузку й вийшла з готелю. Жадібно поглядаючи, як жінка з далекої периферії, на вітрини крамниць, вона нарешті надибала на парфюмерію і несміливо зайшла. Досі Галина ніколи не фарбувала губ і не пудрила обличчя, тому попросила дати губної помади й пудри сором'язливо, як дівчина-підліток, що потай від матері вперше купує заборонені принади. Літня продавець мовчки поклала на скляному прилавку кілька губних олівців різних відтінків і маленьких пуделок різного гатунку пудри. Галина, не питаючись, узяла навмання те, що лежало ближче, розплатилася й вийшла на вулицю.

Повертаючись до готелю, вона завагалася перед одчиненими дверима перукарні: може, зайти зробити собі перманент? Але, пригадавши вчительку англійської мови їхньої школи, що повернулася з області після перукарських маніпуляцій з смішною баранячою головою, Галина пішла геть. Ні, досить з неї губної помади й пудри, якими хоч-не-хоч мусить затинькувати капосні позначки пережитих літ, а зачіска хай лишається такою ж, як звик колись її бачити Олег — гладенькою, з проділом посередині й укладеною позаду, тепер поріділою, косою.

Дама з Литви, на щастя, ще не повернулася до покою, і Галина заходилася перед дзеркалом підмальовувати невправною рукою губи й густо засипати пудрою капосні зморшки. їй довелося кілька разів стирати на губах помаду, перше ніж удалось більш-менш правильно навести обриси губ і зафарбувати бліді кутики уст. Вона відсунулася від. дзеркала, щоб глянути здаля на своє лице, і їй здалося, ніби вона напнула на живі риси мертву маску. Яскраво-червоні губи на тлі смертельної блідості обличчя скидалися більше на підмальований бешкетливою рукою надгробний пам'ятник, ніж на живе лице. Вона трохи стерла на щоках пудру, але до покою ввійшла з пакунками немолода литовка, і Галина нашвидку привітавшись з нею, пішла шукати вулицю Леніна із заповітним сорок восьмим номером.

Не звикши користуватися ліфтом, зійшла пішки аж на шостий поверх, де нарешті побачила на дверях цифру 25.

Серце їй калатало, і треба було спинитися перед дверима віддихатись. Адже тут, за цими німими дверима, живе Олег і та. Ота фурія, що накоїла стільки зла Галині, Женчикові та й не інакше як самому Олегові. Тільки натиснути на кнопку дзвінка, що її видно на одвірку,— двері відчиняться і...

Але минуло ще кілька хвилин, поки Галина набралася духу й різко подзвонила.

Двері відчинила молода білява жіночка, видимо, естонка, й здивовано подивилася на незнайоме, вульгарно підмальоване обличчя.

— Олег...— запнулася Галина перед тим, як вимовити по батькові,— Олег Семенович Верховський тут живе?

— Тут, але його зараз немає вдома,— правильно по-російському, але з твердою естонською вимовою відповіла, очевидно, природна, а не фарбована блондинка, все ще не сходячи з дива.

— Ви, мабуть, його друга дружина? — спитала Галина, несвідомо підкреслюючи слово "друга".— Дозвольте поговорити з вами.

— Прошу! — запросила все ще здивована блондинка, кинувши на незнайомку трохи збентежений погляд великих зеленавих очей, про які Галина одразу подумала: русаль-чині очі.

— Прошу сідати! — чемно запропонувала гарненька, як коштовна лялечка, господиня, але сама лишилася стояти далі.— Мене звуть Мілі,— для чогось одрекомендувалася вона й додала: — Я вас слухаю.

— Мене звати Галина. Я перша Олегова дружина...

— Догадуюсь,— спокійно промовила естонка. Галина перевела дух і не знала, з чого почати мову.

Вигляд тендітної господині Олегової квартири, з легким рум'янцем на щоках і вправно, ледь помітно підфарбованими приємною рожевою помадою пухкими губами був далекий від того бридкого образу фронтовички-писаря, що його створила була Галина, думаючи про розлучницю, і через те важко було добрати, як з нею починати розмову на таку дражливу тему. Треба було хоч трохи освоїтися з цим несподіваним обличчям другої Олегової дружини. Тим часом та знову повторила:

— Так я вас слухаю.— Але через те, що Галина від внутрішнього хвилювання не змогла почати розмови й тепер, естонка, щоб якось розрядити неприємне напружене мовчання, спитала: — Ви курите? — й дістала з маленького круглого столика розпечатану пачку сигарет.

Галина заперечливо хитнула головою, а естонка граціозно витягнула довгими тонкими пальцями сигарету, недбало чиркнула сірника, прикурила й сіла на стільця, закинувши ногу на ногу. її незалежна поза, ці оголені за коліна гарні, мов вирізьблені, ноги, а головне сигарета в роті — зробили господиню чимось схожою на тих жінок, що не обтяжують себе моральними роздумами, вибираючи собі партнерів для легкого, веселого життя. Це дало Галині відчуття своєї переваги над другою Олеговою жінкою. Вона мотнула головою, мов відкидаючи рештки свого недавнього зніяковіння, глянула крізь прозорий серпанок тютюнового диму в лице ненависній суперниці й з притиском сказала:

— Я приїхала подивитися на ту, що забрала в дитини батька, а в мене — чоловіка.

— Прошу!— немовби охоче відповіла естонка, підвелася з стільця й, наче манекенниця'в ательє на огляді модного вбрання, звільна обкрутилася своєю зграбною фігуркою перед Галиною.

— Як ви вважаєте? — спитала вона Галину спокійним, діловим тоном, в якому майже не почувалося іронії й самовпевненості.

Але Галина вже не чула її. Вибух шаленого реготу, уриваний спазмами ридань, чого ніколи не сподівалася Галина від себе, потряс її, і далі вона нічого не пам'ятала...

Очутилася лиш тоді, коли естонка з склянкою води в руці, пропонувала їй випити й прилягти на тахті. Витираючи мокрі від сліз очі, Галина встала й тихо промовила:

— Прошу вибачити мені... Якщо можете, забудьте, що я до вас приходила...— І за хвилину додала ще тихшим голосом: — Як постараюсь забути це і я...

Швидко спускаючись, мало не біжучи з шостого поверху, Галина з огидою стирала хусточкою з лиця рештки змоченої слізьми пудри й помаду на губах.

(Продовження на наступній сторінці)