«За ширмою» Борис Антоненко-Давидович

Читати онлайн роман Бориса Антоненка-Давидовича «За ширмою»

A- A+ A A1 A2 A3

— Та чи ж винна вона, що така?.. — сумно усміхнувшись, сказала мати й подивилась йому в вічі своїм ясним, журним поглядом.

Олександр Іванович хотів знову викликати в собі обурення, та, коли погляд матері дійшов йому до самого дна душі, він, ніяковіючи, почув, що більше не може обурюватись. Він перевів свої очі на суку, що здалека жадібно принюхувалась до миски й усе ще не зважувалась підійти ближче, глянув нишком на профіль матері, що й собі повернула голову до собаки, і лице її видалось йому тепер ще скорботнішим, ніж перше.

"А вона все ж іще хвора, дарма що встала з ліжка", — подумав він і поволі пішов назад.

IV

Вечірній прийом закінчився, й Олександр Іванович вийшов на ґанок амбулаторії.

Сутеніло. За деревами кишлаку сквапно сідало на заході сонце, й у повітрі вже чути було перших москітів.

Цілий день сьогодні Олександр Іванович був серед людей, і зараз йому хотілося лишитися трохи на самоті, зібратись з розпорошеними за всяким клопотом думками, і він пройшовся лікарняним двором.

Три роки тому, коли молодий лікар Постоловський приїхав сюди працювати, цей двір являв собою сумну, зарослу бур'янами пустку. Колись, ще до колективізації, двір і будівлі теперішньої докторхони належали заможному баєві. Два білі будинки з вікнами в двір і глухими стінами на вулицю — щоб стороннє око не могло глянути на баєвих жінок — були покоями бая, третій, що витягнувся вздовж двору й тільки одною бічною стіною впирався у вулицю, правив за приміщення для челяді й комору. Міцна брама з маленькою хвірткою й добрими засувами, вбудована в зовнішню стіну, і високий сірий дувал, що відмежовував двір від сусідів, надавали володінням бая вигляду чи то маленької фортеці, чи в'язниці. Сюди, на цей великий двір, звозили колись зібрану бавовну, пшеницю й рис, до бая приходили російські крамарі й урядовці, і у дворі було завізно від гарб, навантажених ослів і людей. Посеред двору височіла широка шопа, і в затінку її, рятуючись від спеки, спочивали байські коні, а коли не було близько господаря, й — наймити. Це розповів лікареві старий сторож Ісмаїл, що задержався тут, як самовидець тих далеких часів, із колишньої байської челяді.

У Намангані заступник завідувача обласного відділу охорони здоров'я, підписуючи Олександрові Івановичу призначення сюди, сказав, важко зітхаючи:

— Наш Узбекистан не зазнав страхіть війни, але під воєнний час безгосподарні, а часом і хижі руки тут подекуди завдали медичним закладам руйнації чи не меншої, як на заході бомби... З приміщенням вам буде важкувато попервах.

Бачачи, як спохмурнів від цих слів новий лікар, заступник поспішив додати:

— Але це, розуміється, попервах тільки, а далі все втрясеться. Знаєте, як то в поїзді часто трапляється: спочатку нема де навіть сісти, а за кілька годин, дивись, уже спиш вигідно на полиці...

Заступник підбадьорливо усміхнувся, але обличчя лікаря Постоловського від того не прояснилося.

Та не квартирні труднощі й невесела перспектива грітись перший час коло чужих вогнищ навіяли сумні думки на Олександра Івановича. Де тільки і як тільки не випадало йому тулитись у ті грізні, до краю напружені воєнні роки! Ні, йому стало раптом негаразд від того, що заступник згадав саме про війну. Як і раніш не раз, коли випадково заходила про це мова, так і тепер Олександрові Івановичу здалося, ніби заступник нишком дивується — а де ж був лікар Постоловський під час усенародних випробувань? Чому на його тілі нема рубців від ран і на піджаці не видно колодки з стрічками орденів та медалей?..

За рік до Великої Вітчизняної війни він, уже бувши одружений, закінчив Московський медінститут і дістав призначення в глухий район на півночі нової тоді Львівської області. Ніна Олександрівна, розуміється, не поїхала в "таку діру до вовків", і, коли б у Європі не клекотіла вже війна, від чого й у нас стало тривожно й невідомо, що станеться завтра, вона використала б усі свої знайомства й зв'язки, щоб улаштувати чоловіка якщо не в самій Москві, то, на гірший випадок, принаймні десь недалеко від неї. Але війна переплутала раптом усе...

Олександр Іванович не встиг оббутись у нових своєрідних умовах, де ще не закінчилась радянізація цього цікавого, але багато в чому дивного краю, він тільки-но почав звикати до своєї посади, на якій йому випало бути не тільки лікарем, але й лікарем-"совітом", як казали тоді в Західній Україні, коли одного червневого ранку вдарила та страшна гроза...

Зловісні хмари вже давно громадились десь за західними кордонами Радянського Союзу, але ні Олександр Іванович, ні мільйони інших людей і гадки не мали, що воєнна громовиця застукає нас так зненацька. Він наспіх передав свою лікарську дільницю медсестрі й, не встигнувши написати листа ні дружині, ні поготів матері, мерщій подався до району, щоб виконати свій військовий обов'язок перед Вітчизною.

Коли надвечір того ж дня він дістався з бідою до району, — не тільки в райздороввідділі, а й у військкоматі вже не було нікого. Пусткою повіяло і в районній лікарні, з подвір'я якої виїздила остання підвода з медичним інвентарем та господарським начинням. Вона подалась теж на схід, куди кілька годин тому майнув головний лікар і всі нетутешні лікарі. Стара лікарняна куховаркагаличанка, перелякано озираючись, пошепки сказала Олександрові Івановичу, що з міста повтікали всі "совіти" й "совітки", бо хтось приніс звістку, ніби десь неподалеку бачили вже німецьких мотоциклістів...

Що робити? Податись і собі за іншими на схід — Олександр Іванович вважав за негідне: його обов'язок — бути у війську. Не розмислюючи довго, він залишив у лікарні свої речі й пішки повернув на південний захід, щоб приєднатись до першої-ліпшої військової частини, яка йде на фронт.

Він нізащо не повірив би, якби хтось сказав йому, що саме цей напрямок надовго унеможливить йому виконати свій військовий обов'язок. Але сталось неймовірне. Власне, не було нічого дивного в тому, що на світанку наступного дня, коли Олександр Іванович учистив кілометрів з тридцять, його на роздоріжжі серед лісу затримав польовий патруль. Така пильність була закономірна. Але коли його передано молодому лейтенантові військ НКВС і той, дарма що в Олександра Івановича з документами було все гаразд, почав підозрівати його в усіх смертних гріхах, це почало вже дратувати Олександра Івановича. І зовсім уже вразив хмурий каштан НКВС, який причепився до прізвища Олександра Івановича на "ський". З допиту, що вчинив йому каштан, який раз у раз тривожно прислухався до далекої артилерійської канонади, Олександрові Івановичу стало ясно: ця сувора і в той же час полохлива людина, з червоними від безсоння очима, не вірить жодному його слову, для неї він — не лікар Постоловський, а недобиток розтрощеного ще позаторік війська Рвдз-Смігли або український буржуазний націоналіст, що виліз із своєї шпарини й квапиться прилучитись до фашистів. Смішно й гірко було, що за найбільший, хоч і єдиний, доказ його злочинних намірів і сержант польового патруля, і лейтенант, і каштан вважали саме те, що Олександрові Івановичу здавалось єдино правильним і чесним: чому він прямував на захід, тоді як військо, й радянські установи, і окремі люди відступали на схід? Як на те — що не день цей загальний рух за прикордонну колись річку Збруч прискорювався, тягнучи з собою і заарештованого Олександра Івановича; тривога подекуди переходила в паніку, а все разом дедалі більше насичувало підозру й надавало химерному обвинуваченню лікаря Постоловського цілком імовірних рис. Бували моменти, коли Олександрові Івановичу здавалося, що люди, в руках яких опинилась його дбля, починають навіть вагатися — чи варто ще морочитись з цим явним, хоч і затаєним ворогом...

І ось, замість того щоб потрапити на фронт, він під вартою, в натовпі всякого непевного люду, пройшов через усю Україну й, обшарпаний, змарнілий, спустошений, дочвалав, нарешті, до Воронежа, де його посадили в тюрму. Очунявши від усього, що так раптом звалилось на нього, Олександр Іванович почав наполегливо вимагати, щоб, нарешті, розібрались у його справі й послали на фронт. Та, певно, і без цього в спокійній обстановці тилового Воронежа за нього взялись, кінець кінцем, серйозно. Не раз викликали на допити, докладно розпитували, зв'язались з Москвою, де вчився Олександр Іванович і відкіля дістав призначення до Львівської області, а головне, не намагались будь-що втиснути лікаря Постоловського в наперед сформульоване обвинувачення. Та поки прийшли з далекої Москви всі потрібні довідки, від яких розсипались, як карткова будівля, всі фантастичні обвинувачення, війна підступила й під Воронеж.

У військкоматі, куди Олександр Іванович прийшов просто з тюрми, вже почалось поквапне готування до евакуації, і серед того шарварку його пхнули нашвидкуруч як лікаря в санітарний поїзд, де внаслідок повітряного наскоку було вбито майже весь медперсонал. Цей санітарний поїзд завіз Олександра Івановича в глибину Сибіру, на маленький курорт у Хакасії, де саме формувався військовий шпиталь. Місцевий райвійськкомат, куди вдався, здавши ешелон поранених, Олександр Іванович, незважаючи на протести, направив його в цей-таки шпиталь. У районі вже було вичерпано лікарів-чоловіків призовного віку, і на настирливі вимоги старої лікарки, що стала головним лікарем військового шпиталю, райвійськкомат міг послати тільки Олександра Івановича, який так несподівано нагодився. Стара лікарка ухопилась за Олександра Івановича як за єдиного лікаря-чоловіка і на всі його рапорти, де він просив пустити його в медсанбат діючої армії, категорично відповідала:

(Продовження на наступній сторінці)