«За ширмою» Борис Антоненко-Давидович

Читати онлайн роман Бориса Антоненка-Давидовича «За ширмою»

A- A+ A A1 A2 A3

І баба відкидає далеко набік свою жовту худеньку руку.

Від цього "фу-у-УРР" малий регоче, аж заходиться. На щоках ще блищать невисохлі сльози, а він просить бабу повторити ще раз усе спочатку й настирливо суне до неї другу ручку.

Перед Олександром Івановичем лежала розгорнута книга, але думки його були — за ширмою. І якесь дивне мішане почуття — чи то заздрощів до щирої, безпосередньої радості малого, чи то ревнощів, що син у своїй біді побіг не до нього, а до баби, чи жалю за чимось неповторним, втраченим не знати де й коли, — поволі опанувало його. А за ширмою знову лагідно примовляла мати:

— Горосю, бобосю, пшеничка...

Олександр Іванович не чув навіть, як до кімнати широкими, поквапними кроками ввійшла Ніна Олександрівна. Метнувши повний гніву погляд на ширму, вона обурено повернула голову до Олександра Івановича.

— Треба нарешті покласти цьому край! Я так не можу!.. Дитина завинила, я покарала її, а Одарка Пилипівна — прошу: "Єросю, барбосю"!.. Що за виховання? І потім — навіщо вчити дитину всяких дурниць?

Олександр Іванович розумів, що дружина навмисно перекручує слова материної приповідки, знав, що й Васю вона карає часто без усякої потреби, і взагалі ляпаси й потиличники — не метод виховання, але він промовчав. Сказати це зараз — значить зчинити в домі бучу, а треба ж працювати. Для всякої праці, а то більше для лікарської — передусім спокій, рівновага. Він узяв зі столу записника, стетоскоп і тихо підвівся з крісла, уникаючи зустрічатись очима з дружиною.

— Чудово! Чу-удово! Одарка Пилипівна розбещує дитину, батько дивиться на це крізь пальці, а мені — хоч розірвись!..

Ніні Олександрівні дуже кортіло зчепитись з старою, сказати їй нарешті, що годі клеїти дурня, прикидаючись хворою, бо якщо цього не розуміє чомусь її син-лікар, то добре розуміє вона. Де там та малярія? Це — хитрощі! Це все витівки, щоб звалити на плечі Ніни Олександрівни ще й прокляту кухню. Ні, тут не акрихіну треба, а...

Гнів Ніни Олександрівни клекотів у грудях, але за ширмою було тихо. Не чути навіть малого, що, певно, прикипів там, переляканий, до баби, і це зв'язало Ніну Олександрівну. Не зганяти ж стару силоміць з ліжка, хоч вона, безперечно, й варта того!..

Прикусивши губу, Ніна Олександрівна рішуче підійшла до ширми.

Щоб не торкатись рукою до тої свекрушиної гидота, вона бридливо відсунула черевиком стулку ширми й, не заглядаючи всередину, швидко намацала рукою Васю та рвучко висмикнула його геть.

— Щоб ти мені більше не смів туди ходити!

Малий заверещав, запручався, простягав до баби вільну руку, але Ніна Олександрівна владно потягла його до дверей.

Уже за порогом вона обернулась до Олександра Івановича.

— Чого ж ти не йдеш снідати? Яєчня на столі, чай холоне...

За ширмою знову тихо зітхнула мати, і Олександр Іванович, якому теж хотілося зітхнути, затримав дихання. Ліжко за ширмою зарипіло, й по підлозі зачовгали капці. Мабуть, мати підвелась і починає вбиратися. Олександр Іванович сумно глянув на годинника. За десять дев'ята. Він зітхнув і вийшов.

У другій кімнаті Ніна Олександрівна муштрувала Васю. Затиснувши малого між своїми колінами, вона відкинулась на спинку стільця й, відбиваючи черевиком такт, проказувала:

Гуси, гуси, ось вода! Прошу пити! — Га-га-га!..

Хлопчик тоскно дивився у вікно й мовчав. Олександр Іванович, не затримуючись у кімнаті, швидко подався до амбулаторії.

II

Олександр Іванович закінчив обслухувати хвору узбецьку молодицю, констатуючи думкою кавернозний процес середньої частки лівої легені, й поставив на стіл стетоскоп. Він хотів уже за звичкою заплющити на хвилину очі й уявити собі зруйновану туберкульозом легеню, та саме в цей час випадково глянув крізь одчинене вікно амбулаторії на лікарняний двір, і в очі впав чорний довгастий собачий тулуб. Мелькнув і зник.

Знову вона!

Знову ця клята сука!..

Олександр Іванович досадливо зморщився й безпорадно оглянувся по сторонах.

— Виженіть! Виженіть її мерщій!

Кругленька, як колобок, коротконога фельдшериця Таскіра, що мовчки сиділа за столом, накритим білою скатертиною, і старанно записувала щось в амбулаторному журналі, рвучко схопилася з стільця.

— Кого вигнати, Олександре Івановичу?

— А-ат! — нетерпляче відвернувся від неї Олександр Іванович і дрібно заворушив пальцями, немов хотів піймати в повітрі невидиму нитку й ніяк не міг.

— Собаку! Чорну ту суку! Знову забігла у двір!

Таскіра покотилась від столу, швидко несучи на коротеньких ніжках свою гладеньку постать до вікна, позаду Олександра Івановича бентежно заметушилась мовчазна, завжди чимось заклопотана санітарка Саодат і незграбно зачепила ногою бляшану миску з перев'язувальними покидьками.

Ні, таки не повелось сьогодні Олександрові Івановичу! Такий неорганізований, напрочуд невдалий день! І йому здалося, що й фельдшериця Таскіра дуже вже негарно перехилилась через підвіконня й занадто голосно, як на медичний заклад, кричала щось по-узбецьки комусь у дворі, а її коротенькі ноги в лакованих мережаних узбецьких черевиках на босу ногу одірвались од підлоги й уперлись носками просто в стіну.

"Знову облупить черевиками стіну, а нещодавно ж білили!" — прикро подумав Олександр Іванович, але не сказав. І санітарка Саодат, поспішаючи надвір виганяти собаку, штовхнула ліктем умивальник, аж там забряжчала якась залізячка, що також змусило Олександра Івановича подумати: "Не можуть навіть як слід умивальника приладнати! Все недороблене, все абияк1.."

За хвилину Таскіра, повернувшись од вікна, урочисто повідомила, що собаку вигнано, а трохи згодом і санітарка Саодат увійшла навшпиньки до амбулаторії і стиха, немов ні до кого не звертаючись, сказала, що сторож Ісмаїл затулить у дувалі * дірку камінням та дошками, і собака не буде більше пролазити з сусіднього двору. Та все це мало розраяло Олександра Івановича. Він знав, що день змарновано, бо ніщо вже не зможе повернути йому доброго робочого настрою. Цей настрій надломила йому ще вдома дружина, а зараз його вкрай зіпсувала чорна собача тінь. І ось, замість того щоб узятись, як то звичайно робив у таких випадках, докладно розпитувати хвору про житлові умови, початок захворювання, членів родини тощо і чітко записати все те в амбулаторну картку, він виписав нашвидкуруч два папірці — до районного рентгенокабінету й лабораторії — і, передавши їх Таскірі, повернувся до санітарки:

* Д у в а л (узб.) — глиняний мур замість паркана. "Чапан (узб.) — короткий халат. 'Докторхона (узб.) — лікарня, амбулаторія.

— Хто там ще є? Впустіть, Саодат.

Хвора узбечка взяла нерішуче від Таскіри два аркушики й підвелась. Вона ще довго перепитувала фельдшерицю, тривожно поглядаючи на лікаря, та він уже не звертав на неї уваги.

До покою ввійшов босоніж літній узбек, одягнутий, незважаючи на травневе тепло, у ватяний чапан. Не скидаючи з голови чорної з білими вишитими півмісяцями тюбетейки, він поважно розсівся на стільці перед лікарем, готуючись до довгої розповіді. Але за нього одразу взялась Таскіра:

— Як прізвище? Ім'я? Скільки років?..

Узбек навіть не повернув до неї голови й лиш невдоволено, як від уїдливого, миршавого собачати, що хоч і не являє собою нічого небезпечного, та все ж заважає статечній людині тоненьким гавканням, відмагався від Таскіри короткими відповідями. Коли.Таскіра нарешті замовкла, він підсунув стільця наперед і весь подався до лікаря, наче боявся, що той не все почує й не все гаразд зрозуміє.

Тутешні узбеки з цього великого, хоч і віддаленого, на відстороні кишлаку, де містилась докторхона, знали, що молодий лікар, який приїхав сюди відкілясь здалека, вже дещо розуміє по-їхньому, й тому звертались до нього звичайно по-узбецькому. Цей же узбек був, видимо, з іншого місця, бо говорив мішанкою, пересипаючи російські фрази узбецькими словами й жваво жестикулюючи. За кожним словом він додавав зовсім непотрібне "розумієш", що виходило в нього, як "розумілі", і раз у раз задля виразності ляскав долонями по стегнах і колінах. До своєї скарги на здоров'я він почав підходити вельми здалека, наче не хвороба, а якісь господарські справи привели його сюди.

— У нашому колгоспі тігерман йок *. Пшеницю молоти, кукурудзу молоти — треба аж за десять кілометрів...

Олександр Іванович давно засвоїв собі правило — терпляче слухати розповідь хворого. З безлічі непотрібних дрібниць, часом просто нісенітниці, він навчився виціджувати те, що варте було уваги з медичного погляду, що могло придатись до анамнезу, і лиш зрідка короткими запитаннями скеровував думку хворого в потрібне річище. Але тепер він не чув узбека. Поза його волею думка повернулась до навісної чорної суки й не могла її покинути.

Довга, худезна, аж можна було на відстані перелічити всі її ребра, вона, мов на довершення свого нужденного вигляду, мала тільки одне око; замість другого, мабуть, колись вибитого, була роз'ятрена щілина з каламутним білястим дном. Вона шкутильгала на ліву передню лапу, а на спині їй з правого боку зяяла велика сіра пляма лисини — слід недавнього ошпарення. Брудна, покошлата, завжди голодна й перелякана, вона була живим втіленням бездомного собачого безталання.

* Тігерман йок (узб.) — нема млина.

(Продовження на наступній сторінці)