«За ширмою» Борис Антоненко-Давидович

Читати онлайн роман Бориса Антоненка-Давидовича «За ширмою»

A- A+ A A1 A2 A3

Олександр Іванович не раз бачив, як цькували її на вулиці хлопчиська, намагаючись поцілити камінцем або загилити по випнутих ребрах ломакою; йому траплялося спостерігати, як у дворах, де вона нишком з'являлася чорною тінню, безшумно перестрибнувши крізь вилом у дувалі (забігати з вулиці на видноті — сука боялась), на неї нещадно хлюпали з відер окропом жінки й люто замірялись кетменями старі дехкани. І вона бігла наосліп подалі від своїх переслідувачів, трясучи висушеними, як шкіряні капшучки, грудьми, щоб знову її били й гнали. Мабуть, важко давалося собаці життя навіть у такій куцій, нужденній формі вічного упослідження, голоду й хвороб! І все ж вона для чогось жила і, щоб продовжити далі своє жахливе існування, забігала часом і на лікарняний двір, марно сподіваючись чимось там поживитись.

Брудна, гидка потвора, рухливий розплідник усілякої інфекції — на лікарняному дворі! На лікарняному дворі, де завжди підметено, чисто, нема нічого зайвого, де ранком дожидають своєї черги хворі в затінку молодих дерев і сидять на низеньких лавах діти! Чи ж можна це допустити?.. А до того ж, боячись сторожа й санітарки, сука продиралась у двір потай, крадькома, — залазила з сусіднього двору на город, що йото сам садив і дбайливо доглядав Олександр Іванович, топтала своїми лапами тендітну гудину кандаляків *(*Кандаляк (уэб.) — сорт ранньої дині.), ламала молоді стебла помідорів, рвала плетиво винограду. Сторож Ісмаїл, знаючи, що лікар не терпить собаки у дворі, бив її всім, що траплялось йому напохваті, якщо вона, загаявшись, не чула здалека його кроків; діти хворих переймали її, силкуючись і собі чимось допекти очманілій тварині, і все ж, незважаючи на це, Олександр Іванович за день, за два знову бачив її у дворі. Чи затуркана, гнана звідусіль, вона забувала про небезпеку, що чекала на неї в лікарняному дворі, чи небезпек тих була така сила в її страшному житті, що їй годі було стерегтись, але вона знову з'являлась, не знати звідки взявшись, щоб іще раз переконатись, що нічого їстівного тут нема й не може бути, і разом із тим, щоб іще раз зіпсувати настрій Олександрові Івановичу. Зіпсувати не тільки тим,.що порушувався пильно запроваджуваний санітарний лад і чепурність двору, не тільки тим, що вона шкодила в садку й на городі, — в самому її гидкому вигляді, в її полохливих рухах, у вічно наляканому єдиному оці, що нікому не вірило, Олександрові Івановичу ввижався якийсь визивний докір. Докір — і йому, і всьому нормальному, дужому, гарному, що існувало в довколишньому світі. Здавалось, це каправе око, що тільки зиркало, а не дивилось навкруги, і цей сухий від вічної спраги собачий рот, що ніколи не шкірився на напасників і, крім жалісного короткого скавчання після влучного вдару, не видавав ніяких звуків, — німо, але так виразно промовляли: "Так, я — бридка, я — потворна, але ж я — жива. Я теж, як і ви, хочу жити. Чому ж ви раз у раз заміряєтесь на те останнє, що я маю, — на це моє нужденне, гірке існування? Дайте мені мою крихту від вашої зайвини, і я піду геть. Але — дайте! Як вам не соромно, — замість хліба жбурляти в мене камінням!.."

Не раз, побачивши голодну, зацьковану суку, Олександр Іванович пригадував усе, що він будь-коли читав про собак; в його пам'яті виринали тургенєвська Муму, чеховська Каштанка, Купрінів пудель, і всі вони так чи так вкладались у поняття, до якого він звик ще з дитинства: собака — друг людини. Ця ж потвора була хіба що тільки саркастичною гримасою на ці слова, які так часто повторював колись його батько-мисливець. Єдиною назвою, яку міг би дати їй Олександр Іванович, була — гидота. Але разом із тим юна була й живою, вкрай оголеною алегорією чогось такого, що не продумав іще Олександр Іванович, про що, власне, не хотілось думати, а воно само настирливо лізло в голову.

Тим часом узбек, присунувшись ще ближче до лікаря, вів своєї далі:

— Ото, значить, я і кажу Абдулі (Абдула — це брат мій, молодший брат. Є ще й другий брат, але Абдула — старший від нього)... І кажу, значить, Абдулі...

Олександр Іванович перевів на нього здивовані очі, наче щойно тільки вгледів узбека, і, намагаючись зосередити свою увагу на хворому, злегка хитнув убік головою, немов хотів цим рухом відкинути від себе решту недодуманих думок.

— Що болить? — перепитав він раптом балакучого пацієнта й пильно оглянув усю його постать.

— Болить? — здивовано перепитав узбек, немов не сподівався від лікаря такого запитання. Адже треба перше викласти до ладу все, як воно було, а тоді вже — про біль.

— Болить мені в боці... отут саме, — показав він знехотя пальцем під праву пахву й зараз же повернувся до своєї розповіді:

— Абдула, розумієш, хоче, щоб їхати зараз до тігер-ману, а я йому кажу: "Тігерман далеко, а вже ось-ось вечір, незабаром ніч..."

— Скільки днів болить? Два, три, тиждень? — не слухаючи далі розповіді, перебив узбека Олександр Іванович.

— Скільки днів болить? — знову здивувався узбек і розвів непорозуміло руками: — Болить чотири дні... Так ось, значиться, Абдула...

Олександр Іванович далі не чув його. Увага випадково зачепилась за слово "тігерман'9, і він подумав: зовсім як не узбецьке слово; більше скидається на німецьке чи єврейське прізвище: Зееман, Мугерман, Тігерман... Олександр Іванович піймав себе на сторонній думці й знову спробував перемогти самого себе й дослухати, як годиться, хворого до кінця. Він простягнув руку до стетоскопа, готуючись обслухати огруддя узбека, та знову його уші запорошило безконечне:

— ...Я, розумієш, кажу Абдулі: "Сонце заходить — кінець! Усе лягає спати, все спить: кінь, корова, ішак, таук *, не можна тепер їхати до тігерману..."

І Олександр Іванович одсмикнув простягнуту руку назад. Узяв ручку й рішуче написав у журналі в графі "Діагноз": Nihil *Підвівся і, виходячи з-за столу, сказав до фельдшериці:

— Дайте йому яке-небудь натирання і поставте на правий бік банки...

* T а у к (узб.) — курка. "Nihil (лат.) — нічого, ніщо.

III

Вийшовши з амбулаторії, Олександр Іванович не пішов одразу додому, хоч у шлунку відчувалась неприємна порожнеча, від якої навіть трохи нудило. Кортіло перше оглянути, яку шкоду сьогодні вчинила клята сука, і він подався через садок на город. Настрій йому дедалі більше псувався, він був вкрай невдоволений і з сьогоднішнього дня, і з самого себе. Все йшло не так, як слід! "І з туберкульозницею не довів, власне, до кінця, і з цим балакучим узбеком обійшовся абияк, як архаїчний фельдшер-п'яниця", — картав себе Олександр Іванович.

І як на те, ще ця сука!.. Олександрові Івановичу на довершення всіх прикростей захотілось конче знайти капосні сліди її сьогоднішнього наскоку. Обережно розсуваючи тонке гілля молодих дерев і широко переставляючи ноги, щоб не наступити на цвіт і маленькі кульки кандаляків, що розпросторились під деревами, Олександр Іванович повернув до дувалу. Тут звичайно перелазила на лікарняну садибу сука.

— Ну ось, так і знав! — сказав він сердито до себе, схиляючись над переламаною гудиною, кінець якої вже почав всихати. — Мерзотниця! І що з нею робити?..

Олександр Іванович пішов далі, пильно шукаючи очима нових наслідків руйнації, коли нараз почув недалеко дувалу голос матері. Мати тихо розмовляла з кимось.

"З ким це вона?" — здивувався Олександр Іванович, знаючи, що мати й досі майже нічого не знає по-узбецькому, окрім хіба назв чисел, бо без цього годі було обернутись на базарі; а якщо їй випадало інколи зіткатись з узбеками, вона вдавалась до пантоміми.

Мати стояла до нього спиною і, схилившись, припрошувала когось:

— їж, їж, кошлата! І голодна яка, а брудна!..

Мати простягла наперед руку й, мабуть, присіла, бо майже зовсім зникла за густою смугою прив'язаних до жердин високих помідорних кущів. Зацікавлений Олександр Іванович швидко обійшов грядку з помідорами й наблизився до матері збоку. Але який же був його подив, коли він побачив, що мати пестить рукою гидку, однооку суку!..

— Ну ось, маєш! — скрикнув він воднораз і з подиву, і з обурення. — Я наказую всім гнати її, не маю через неї спокою, а ти її, мамо, принаджуєш!..

Сука, почувши чоловічий голос, боязко відскочила назад і, облизуючи довгим язиком слиняві губи, крадькома зиркнула на Олександра Івановича, видимо, зважуючи, чи можна ще сподіватись перечекати біду, чи краще мерщій, поки не пізно, забиратись геть.

— І навіть з миски її годуєш? — дорікнув Олександр Іванович, ступивши крок, щоб краще роздивитись цю дивовижну сцену. Сука з переляку шарахнула вбік, але, почувши голос матері, спинилась.

— Я вибрала для неї стару, нікудишню. Там уже й дірочка в дні, тільки я її ганчіркою заткнула... — немовби виправдувалась мати, обернувшись до Олександра Івановича своїм сумним, зсохлим обличчям. — Вона ж, Сашку, така бідна, всі її б'ють!

Мати обережно посунула до собаки миску з рештками вчорашнього супу:

— Їж, Жучко, їж. Не бійся! Ніхто тебе не вдарить.

— Не в тому річ, мамо, що миску взяла, — невдоволено пробурмотів Олександр Іванович, знаючи, що мати завжди боїться, як би він і Ніна не запідозрили її в марнотратстві. — Миска — пусте, прошу!.. Але собаку, собаку навіщо пускати в двір?!

— Мені жаль її, Сашку. Вона ж бо така нещасна! — тихо промовила мати й повагом підвелась від землі.

— "Нещасна"!.. Вона ходяча зараза!

(Продовження на наступній сторінці)