Праворуч, недалеко магістралі, екскаватор рив новий, широкий арик. Його довга, задрана догори, як у жирафа, шия рвучко спускала додолу ківш, і екскаватор, гнівно скрегочучи металевими зубами, вгризався в зсохлу землю. Минала якась хвилина, і екскаватор, немов ще більше лютуючи, здригався всім своїм залізним тулубом, трохи подавався назад і ось уже переможно, як свіжу, звойовану в двобою здобич, високо підносив до білястого, злинялого від сонця неба наповнений землею ківш. Задоволений, гордий з своєї сили, він прудко повертався з ковшем далеко в другий бік і раптом, наче згадавши, що сьогодні він ще вдосвіта почав робити, солодко позіхав металевими щелепами ковша, і відтіля сипалась додолу світло-сіра земля. Аза мить, похопившись, він мерщій поспішав назад, знову скреготів, вгризаючись у землю, і рив усе далі й далі...
Що ближче було до районного центру, то більше й більше попадалось на шляху людей. Вони поспішали на базар і несли на головах широкі коші, де червоніли, як величезні застиглі згустки крові, соковиті помідори і пестили людські очі жовті оксамитові кульки урюку та зелені в'язки молодої цибулі. Тут було чимало жінок, але тільки одна з них ішла в чорній паранджі *, і Олександрові Івановичу пригадалось, як вразило його матір, коли вона вперше, скоро приїхала з України, побачила жінку в паранджі, повертаючись з ним із крамниці. "Як та мара, прости, Господи!.." — прошепотіла тоді мати й довго дивилась услід загадковій, таємничій постаті. І навіть прийшовши додому, час від часу зітхала, несхвально хитаючи головою.
Решта жінок ішла з відкритими обличчями, й тільки старі баби понапинали на голови, як від дощу, куценькі дитячі курточки й, стрічаючись з чоловіками, ще здалека поспішно затуляли полами тих курточок свої зморщені, нікому вже не цікаві лиця.
Стежкою край шляху поважно їхав на маленькому осликові дід у білій чалмі й широкому ватяному чапані. Дід задрав угору сиву ріденьку борідку клинком і заплющив очі, а його довгі босі ноги майже човгали по
Паранджа (узб.) — жіноча намітка на голову, що сіткою з кінського волосу закриває обличчя, — рештки рабського стану східної жінки.
землі. З обох боків за дідовими ногами на ослику звисали довгі важкі коші, накриті вгорі кольоровим ганчір'ям, а поперед діда сидів верхи ще й підліток з хлудиною в руці. Примруживши збайдужілі до всього очі й відкинувши назад довгі м'які вуха, ослик жваво дріботів маленькими ніжками, збиваючи куряву, і важко було збагнути, де брала ця маленька покірна тварина стільки сили, щоб нести на собі таку вагу.
Попереду з-за обрію виринула купа дерев; за кілька хвилин вона вже розрослася зеленою смугою на північ і південь, а ще трохи згодом можна було вже відрізнити окремі високі карагачі й тополі і крайні будинки районного центру. Відтіля назустріч машині, як далекий поклик, долетів гудок бавовноочисної фабрики.
Машина уповільнила рух і легко покотилася широкою, обсадженою деревами вулицею. Вона проїхала повз великий порожній двір міліції з відчиненою брамою, куди діловито поспішав літній вусатий міліціонер-узбек, поминула білий двоповерховий будинок райвиконкому з квітниковими клумбами перед ним, далі банк із заґратованими вікнами й повернула на центральну вулицю імені Алішера Навої. Тут Олександр Іванович попросив шофера спинити машину й, непевно ступаючи затерплими ногами, зійшов на тротуар. Після швидкого руху машини й невпинного гуркоту її мотора вулиця видалась Олександрові Івановичу занадто тихою як на цю пору дня, і він підніс до очей руку з годинником. Була рівно дев'ята година. Установи, що мають влітку в Узбекистані перерву на години полудневої спеки, давно вже працювали. Крізь відчинене вікно районної прокуратури сипалась на вулицю нервова тріскотнява друкарської машинки, в райспоживспілці гучно цокотіли рахівниці, коло відчинених дверей військкомату стояв гурт парубків, а всередині хтось голосно викликав прізвища.
Олександр Іванович перейшов місток, під яким прудко ніс каламутну воду центральний арик, і повернув на бічну вулицю, що йшла до малярійної, чи, як вона тут звичайно звалася, тропічної станції.
В дверях тропстанції його стріла моторна, як на її поважні літа, короткозора лікарка-маріолог Пісочкіна в білому медичному халаті й одразу ж сповістила новину:
— Чули, колего, до нас іде Ходжаєв!
Кирпатий, з трохи вивернутими ніздрями, ніс Пісочкіної мав хронічний нежить, а здавалося, що цей ніс на літньому, досить поораному зморшками обличчі, нанюхавшись колись дуже гидкого, збридився на все життя і боязко принюхувався до кожної стрічної людини. — Як у вас на дільниці? Не боїтесь? — Ь примружені очі метушливо забігали по обличчю Олександра Івановича. — Майте на увазі, він буде нишпорити скрізь, заїде й до вас.
— Що ж, — розвів руками Олександр Іванович, злегка всміхаючись, — я завжди готовий зустріти всеоружно всяке начальство в себе.
Пісочкіна недовірливо двічі потягла ніздрями повітря.
— Кажуть, Ходжаєв — це зовсім не те, що наш попередній зав, який тихенько сидів собі в області й нікуди не рипався. Цей навпаки. До того ж він має великий авторитет не тільки як член обкому й облвиконкому, а і як лікар. Він же хірург і, кажуть, навіть ставши завом, робить і далі складні порожнинні операції... Всі запевняють — він занадто вимогливий і строгий. Гроза!..
— Значить, на нашому небосхилі буде грім серед ясного неба? — усміхнувся знову Олександр Іванович, дивлячись на стурбоване обличчя Пісочкіної.
— Ще б пак! У нас тут просто очманіли всі. Районну лікарню наспіх білять, коло епідстанції розводять квітник, в дитячій консультації спішать закінчити бокси... Біда! Я сама зараз біжу по халати. Подумайте: на всю тропстанцію — тільки два пристойні халати...
Пісочкіна ще довго, мабуть, бідкалась би й принюхувалась, шукаючи в співбесідникові нагоди заспокоїти себе саму, та Олександр Іванович, якому хотілося швидше збутися її, скористався з її останніх слів:
— Ну в такому разі не буду затримувати. Поки що! —Мерщій потиснув руку й рішуче відчинив двері.
Одержавши аналізи крові на малярію і попросивши скельця для нових препаратів, він поквапився з тропста-нції, щоб знову не зустрітись тут з Пісочкіною, товариство якої він міг сприймати тільки в невеликих дозах.
Вийшовши знову на вулицю Алішера Навої, він коло ятки випив газованої води, бо починалась уже спека, і зайшов до аптеки.
В аптеці, незважаючи на робочий час і кількох людей, що чекали на видачу ліків, спішно мили підлогу, вішали на вікнах марлеві фіранки, і навіть сама управителька аптеки Шарф перетирала клаптем вати флакони й переставляла їх на полицях скляної шафи. Вадимо, й тут серйозно готувались до приїзду нового грізного завідувача облздороввідділу. Олександр Іванович широко переступив на вимиту частину підлоги й підійшов до столика рецептора.
— Capo Абрамівно, дозвольте...
Управителька Шарф сердито обернулась на голос і вже хотіла сварити нетерплячого нахабу, що не може трохи почекати, поки вимиють підлогу, але, впізнавши лікаря Постоловського, враз підійшла до столика.
— Це ви, докторе? Ви чули вже?.. — Вона важко зітхнула й знизала плечима. — Я не знаю, що це ще за мода завелась: тільки-но призначать на посаду начальника, як він уже летить з області розпікати всіх! В сусідньому районі він мало не зняв з роботи управителя аптеки за те, що там помилково на п'ять копійок дорожче продали марганцівку при ньому...
Олександр Іванович вирішив, що заради чемності він уже досить вислухав Шарф, і попросив видати йому для амбулаторії сильнодіючі ліки. Він розклав по кишенях ампулки з морфіном і стрихніном, сунув у портфель пляшечку з опієм і, злегка кивнувши розчарованій Шарф, що ждала від нього співчуття, подався з аптеки. Він хотів був піти до парку пересидіти спеку й подумати на самоті, але завагався і, перемагаючи самого себе, повернув через два квартали в завулок до райздороввідділу.
Олександр Іванович не любив канцелярій взагалі, а райздороввідділ видавався йому завжди за нудний додаток до живого тріпотливого діла охорони здоров'я і боротьби за життя людини. Одне слово: не установа, а якийсь апендикс. Та зайти треба було. Нечемно, бувши в районі, не відвідати райздороввідділ, щоб принаймні хоч за одним заходом узяти нові директиви та інструкції і весь той паперовий дріб'язок, яким так щедро наділяв свої заклади цей медичний керівний орган.
Молодого завідувача райздороввідділу Ахметджанова не було. Мабуть, і він гасав десь, готуючись до приїзду суворого Ходжаєва. Секретарка Гордієнко, жінка за сорок, але з великим вирізом декольте, пишною зачіскою і томним поглядом, одразу ж, тільки-но Олександр Іванович переступив поріг, кинулась до нього:
— Як добре, що ви приїхали! Я вчора цілий вечір не могла ніяк додзвонитись до вас, а посилати нема кого: всі люди в розгоні...
— А в чому річ? — сухо спитав Олександр Іванович. Він не любив секретарки за її часті спроби підмінити собою заврайвідділу і пристрасть до пліток.
— Як? Ви ще не знаєте? — здивувалась Гордієнко. — До нас іде Ходжаєв!
— Ну і що ж? Дуже добре, що їде, — холодно процідив Олександр Іванович.
— Але ж він буде скрізь, буде й у вас на дільниці!
— Я вельми задоволений. Дуже хочу побачити його в себе.
Гордієнко недовірливо подивилась йому в очі. Вона ніяк не могла збагнути: чи тільки хизується цей відомий чванько, прикрий лікар Постоловський, чи, може, хоче на щось поскаржитись Ходжаєву?
І тут же силкувалась пригадати, чи одержав уже Постоловський зарплату за травень: Гордієнко була воднораз і бухгалтером райвідділу охорони здоров'я.
(Продовження на наступній сторінці)