Машин при виїзді з міста, де їх звичайно чекали випадкові пасажири, довго не було, і, щоб збути нудний час, Олександр Іванович дістав з кишені запечатаний конверт, на який і не глянув був, приймаючи його після суперечки від секретарки Гордієнко. Не сподіваючись нічого цікавого, крім чергових приписів та інструкцій, Олександр Іванович повагом розірвав збоку конверт і витягнув зсередини листа з чудною адресою: "УзРСР, Наманган, Облздоров'я, лікареві на периферії Олександрові Івановичу Постоловському". Видати, людина не знала адреси Олександра Івановича, але хотіла знайти його.
"Хто б це міг бути?" — здивувався Олександр Іванович, розгортаючи сторінки, щоб знайти підпис. Розмашисте жіноче письмо і якісь цитати з віршів чи пісень не знати чого раптом збентежили його. Він поквапно забігав очима по сторінках, аж поки внизу останньої сторінки його погляд не впав на слова: "Та і не та Марія Хоменко". Впав і прикипів.
Олександрові Івановичу перехопило дух. Він опустив листа і широко розплющеними очима невидюще дивився перед себе. Таке разюче збіговисько сьогоднішнього передранкового сну і цього несподіваного листа від Марусі! Немов за тисячі кілометрів десь через п'ятнадцять років після останньої зустрічі переяславська Маруся чула, як йому тяжко живеться, вболівала за нього, як колись, і це її турботу якимось способом сприйняла уві сні підсвідомість Олександра Івановича. На кілька хвилин він скам'янів, як сновида, і почуття часу та простору покинуло його. Перед ним уже не в далеких спогадах, а мало що не увіч стояла Маруся Хоменко, та скромна перша дівчина, з якою могло колись статись тихе переяславське щастя, та так чомусь і не сталося...
Він прочнувся і притьмом кинувся читати листа. Там не було ні звертання, ні дати, через те він не одразу знайшов початок.
Не знаю, як тепер звертатись до тебе, бо з того часу, як ти був для мене просто Сашком, стільки води втеклої А згодом, коли б я могла назвати тебе тільки Олександром Івановичем, мені не довелось більше зустрітися з тобою; через те ти лишився в моїй уяві тим Сашком, якого я знала колись у Переяславі. Знала /...
Далі в листі стояло густо закреслене слово, але Олександр Іванович, не напружуючи мислі, догадався, що там могло бути тільки одне: "Любила".
Тому не звертаюсь ніяк: ти сам вибери собі ту форму звертання, яка тобі найбільше заімпонує тепер, а я наперед пристаю на все...
...Нещодавно я була на Всесоюзній нераді передовиків сільського господарства в Москві й випадково зустріла там Петра Кравченка, що, подібно до мене, приїхав на нараду як агроном. Тільки він — від Західної України, а я — з Далекого Сходу, аж з-під Совгавані. Ти пам'ятаєш його? Отой сором'язливий, білявий хлопчина, якого ми дражнили колись у Переяславі "Ой, лихо не Петрусь — лице чорне, білий вус". У нього й досі збереглися зв'яжи з Переяславом; він їздив туди навіть торік. Не бувши сама шість років на батьківщині, я допалась до Петруся, коли ми оглядали Виставку передового досвіду, і цілий вечір не пускала від себе. Ми перегорнули все своє дитинство і юнацтво, згадали переяславських і київських товаришів (я закінчила з ним в один рік Київський сільськогосподарський інститут), згадали, розуміється, і тебе, дарма що ти не нашого пір'я птах. Це від нього я дізналась, що ти лікарюєш в Узбекистані, десь у Наманганській області. Він не міг дати мені твоєї точної адреси, бо й сам нічого певного не знав про тебе; лише від когось у Переяславі він дізнався, що в Наманганську область поїхала два роки тому до тебе твоя мати. (Пам'ятаєш, як колись вона звала мене жартома "невісткою", а я здуру таки серйозно трохи побоювалась її, як своєї майбутньої свекрухи...) Через це не дивуйся з моєї фантастичної адреси на конверті, бо пишу так, як ото співалося колись у комсомольській пісні: "Напиши куда-нибудь ".
Я не знаю, чи дійде цей лист до тебе, чи відгукнешся ти на нього, не знаю навіть, чи варто було писати тобі. Я почуваю тільки, що — мушу.
Я не писала й не могла писати тобі, коли ти вперше виїздив учитись до вузу й не попрощався зі мною; я поготів не могла написати тобі, коли ти якось приїхав до матері на кілька днів і навіть не зайшов до мене. А зараз мушу написати. Чому, для чого? — спитаєш ти, як питаю і я сама себе. Та хіба ж я знаюі От хочеться мені ще з Москви, де я ходила й думала: "Тут же десь і Сашко ходив, коли вчився", написати тобі, а сьогодні особливо кортить поговорити з тобою.
Зараз вечоріє. Кінець квітня. Десь на Переяславщині воює сіють, а тут налетіла після одлиги така пурга, що ні дальніх сопок не видно, ні близьких парників мого радгоспу. Надворі мете, казиться, шаленіє, а я ходоку по кімнаті й співаю. (Недарма мене колись у Переяславі прозвали співучою Марусею). Співаю тої стародавньої пісні, якої навчилась колись від баби і яку не раз жалісно виспівувала, як тебе не стало. Ось навмисне спишу тобі її слова, щоб пригадався тобі наш далекий Переяслав, ті блаженні часи, коли ми наївними підлітками бігали з тобою на Троїцький міст, на Лазанькову леваду, хочу, щоб ти знову почув, як шумить та верба на Броварках, під якою вперше, невміло й боязко, поцілував мене в щоку... Все, все щоб пригадає. Так вчуй отой мій спів через страшну відстань часу й простору, що лежить між нами:
Налетіли сірі гуси На став жирувати, Наїхали чумаченьки В село зимувати.
Жирували сірі гуси, Знялись, полетіли. Зимували чумаченьки, Знялись, поїхали.
"Чом ти мене, моя мамо,
Рано не збудила,
Як отії чумаченьки
З села виїздили?"
Тим я тебе, моя доню,
Рано не збудила,
Що твій чумак вперед пішов,
Щоб ти не тужила... "
Я співаю, і мені здається, що ти справді чуєш мене. Ти ж бо, як ото у вірші Щипачова, — "здесь, на зтой он планете, где, как известно, сходятся nymul" Шкода тільки, що наші шляхи воює ніколи не зійдуться... Навіть бодай би хоч для того, щоб — "зустрітися і знову розлучитись, щоб бідне серце отруїть... " (Був такий романс колись на слова чи то Олеся, чи то якогось Вороного).
Кілька слів про себе, бо ти, мабуть, ніяк не можеш збагнути — яка нечиста сила занесла мене сюди, аж на край радянської землі. Ти знав мене тільки отою смиренною Марусею, що окила собі в Переяславі й нікуди не рипалась. Мені таки справді здавалось колись, що за Переяславом десь недалеко вже й край світу. Навіть їдучи до Києва вчитись, я мріяла мерщій повернутись назад із добутим знанням, щоб прислужитись тому ж таки Переяславу. Але моє покоління вже зрушило з насиджених місць, і ніяка сила не стримає його по прадідівських закутках у Переяславах та Хоролах. Сверблячка до руху й пізнання жене нас до великих культурних центрів, нас кличуть неосяжні простори Радянського Союзу, нас вабить Арктика й Антарктида, нам скоро тісно й нудно буде на нашій старій планеті, бо нас пориває вже в далекі зоряні світи. Певно ж, і ти подався в Узбекистан не по довгі карбованці, як кажуть на Далекому Сході, а з цікавішою метою. Ти теж зрушив, як і всі ми.
Так ось по дорозі в невідоме я приземлилася в тайговому радгоспі на північ від Совгавані. Хто я і що я? Скажу одверто: через Північний полюс ще не перелетіла, атома не розщепила, навіть яровизації пшениці не вигадала. У мене не ростуть у радгоспі на березах і модринах яблука й груші, як у Мічуріна, — задовольняюсь огірками, редискою і помідорами, та й то з парників. Одне слово, веду безконечну боротьбу з кліматом і тайгою. Чи задовольняє це мене! Безперечно, задовольняє. Адже кожна людина повинна визначити своє місце в житті, знайти ту ділянку, на якій можеш бути корисною іншим. Я знайшла її в агрономії, і це дає мені Грунт у житті, дає радість праці, відчуття по-трібності моєї праці й мене самої для людей. Може, скажеш, — малої Вузькі бажання, невисокі поривання, дрібні ділаї Хай і так. Я звичайна працівниця, а не "виняткова особа", обтяжена талантом і популярністю. То їм, талановитим і вславленим, треба клопотатись про місце в історії, а мені досить і мого скромного місця в нашому сьогодні. А втім, випало й мені "вскочити в історію " з одною "винятковою особою". Мушу признатись, що не тільки жадоба новизни, цікавої праці з засуканими рукавами й невситимого пізнання привели мене сюди. До цього спричинилось і дещо особисте.
Ще коли я була студенткою останнього курсу, мені здалося, що я знову покохала. Я пишу "здалося", бо після мого почуття до тебе я не припускала повторення чогось подібного. (І, мабуть, ніколи не уявляє, як я тебе кохала колись, Сашку) Після того, як моя дівоча гордість була так ображена, коли ти розірвав зі мною без усякої причини, не написавши мені навіть — чому, за що, я довго перебувала в тому стані внутрішньої закляклості, про який влучно сказано в "Євгенії Онєгіні":
ДЛЯ бедной Тани
Все были жребии равны...
I ось зненацька примхлива доля звела мене з одним композитором. Досить гарна зовнішність, гучна слава творця пісні, ім 'я, що раз у раз мелькало на афішах, у газетах та журналах, — ти уявляєш, ж це все вплинуло на недавню провінціалку та ще таку "співучу", як я Він видався мені чарівником, що відслонив для мене завісу в знадний світ мелодій і барв. Я навіть повірила йому, що помагаю творити своїми старовинними піснями, що я для нього — місток до народу, від якого одірвала його столична метушня...
Не криюсь, щось було в моєму зближенні з ним і від запізнілого бажання помститись тобі...
(Продовження на наступній сторінці)