— Правда твоя, Жучко: не можна мені вмирати. Хто ж без мене догляне Сашка? Хто зварить їсти, хто випере білизну, заштопає панчохи? Хто? Вона? Шкода й мови!..
Жучка пильно дивилась на стару й зрідка ворушила хвостом на знак згоди.
— Треба, Жучко, жиги!
Стара важко зітхнула й почала спроквола зводитись на тремтячі, слабкі ноги.
— Треба жити... — сумно проказала вона ще раз, та вже не до Жучки, а сама до себе і звільна подалась до арика напитись води й змити лице.
Жучка, схиливши голову й звісивши свій розтріпаний хвіст, ішла слідом за нею...
XV
По обіді Олександра Івановича викликано до двох хворих у дальній кишлак, і він повернувся тільки пізно ввечері. Поведінка матері за обідом, а надто її раптове зникнення збентежили його але тепер, коли він повернувся, нарешті, додому, мати вже спала. Він зайшов до свого кабінету, де за ширмою стояло материне ліжко, й уважно прислухався до тиші. За ширмою чулося тихе, розмірене дихання. Це заспокоїло Олександра Івановича: спить — значить, усе гаразд, сон — теж ліки. І Олександр Іванович, заспокоєний, сів за письмовий стіл писати.
Нещодавно він узявся за одну працю, яку готував до публікації. В глибині душі він плекав потаєнну мрію, що ця праця не тільки буде надрукована в "Советской медицине", а й вийде окремою книжкою. І хтозна, може, згодом вона дасть йому і науковий ступінь.
Як і багато медиків, що звикли в своїй практиці до трафаретних професіональних назв і штампованих висловів, Олександр Іванович був кепський стиліст. Довгі, сухі періоди, де присудок, одірвавшись од підмета, губився серед нагромадження додаткових речень і, знекровлений, втративши свій наголос, а часом майже й зміст, виринав десь наприкінці, — важко давались читати. До того ж ці часті покликання на те чи те джерело, на ту чи ту довідку мали ще більше обтяжити увагу читача й не подобались і самому Олександрові Івановичу. Але тема, сам науковий виклад праці стримували його бажання звільнитись від мудруватих, кострубатих фраз і перейти до звичайної мови. Ану, посади лишень Чехова за ці "Деякі особливості плину туберкульозу легенів в умовах Середньої Азії". Надісь, не написав би він їх мовою "Палати № 6" або, скажімо, "Хірургії"!..
За ці три роки в Олександра Івановича назбиралось чимало власного матеріалу, спостережень і порівнянь з туберкульозу легенів. Він описав уже кілька цікавих випадків, зробив декілька самостійних узагальнень досвіду і сьогодні мав перейти до висновків. Але робота йшла туго. Його знов почав дратувати довгий, незграбний заголовок. Він прикинув на думці ще кілька можливих варіантів: "Уваги до плину туберкульозу", "Ще про туберкульозний плин", "Деякі особливості туберкульозу". Але й ці не задовольняли його. "Шаблонно, трафаретно!.. Чужі, незугарні слова... Стільки знати, так добре розуміти, вміти мислити — і не вміти просто і ясно висловитись!" — картав він самого себе й рішуче закреслив попередній заголовок. Подумав трохи і написав: "Туберкульоз легенів в умовах Узбекистану".
Не цілком задовольняв його і цей заголовок, але проти попереднього це був уже поступ, і Олександр Іванович, збувшись нарешті тієї заголовочної мороки, відчув охоту писати далі.
Та в цей час позаду тихо підійшла Ніна Олександрівна й ніжно затулила пахучими, м'якими долонями йому обличчя. Вона схилила голову на його плече, і її пухнасте волосся залоскотало Олександрові Івановичу скроню.
— Час уже спати, папка! Я сьогодні така стомлена... — промовила вона тоненьким голоском, як дівчин-ка-підліток, на вухо Олександрові Івановичу. Він поклав перо й, обережно взявши її руки, одвів їх від свого чола. Не одриваючи очей від паперу, він замислено поцілував її розкриту долоню.
— Ти знову над своєю медициною? — нахилилась вона до аркушика через плече Олександра Івановича. — Ні, Сашуню, так не можна! Ти занадто багато працюєш. Жах! Так не надовго тебе стане.
Олександрові Івановичу було приємно слухати цей співчутливо-турботний ніжний голос дружини. Він навіть не звіряв зараз, як то часто бувало в нього, — щиро чи штучно звучить цей голос, а лиш прислухався до його інтонації. За тиждень розлуки, коли Ніна Олександрівна їздила до Ташкента, він таки скучив за нею, хоч перші дні й відпочивав від дружини. Останній час, коли, покінчивши з роботою і читанням, Олександр Іванович лягав спати, він почував уже, що йому бракує її. І тепер, коли дружина підійшла до його столу й принесла з собою знайомий затишок, від якого він уже трохи одвик, її присутність пестила й заколисувала Олександра Івановича. До того ж він пригадав, як тактовно повелась Ніна Олександрівна з його матір'ю під час обіду; як вона мовчки, ні словом не дорікнувши, прибрала після неї на обідньому столі; як винесла матері склянку води, коли та вийшла з-за столу, й, не знайшовши її надворі, турботливо сказала Олександрові Івановичу, що треба все ж оглянути колись матір. Усе це так розчулило Олександра Івановича, що він простив дружині те, що вона забула про його матір у Ташкенті, викинув з пам'яті усі давні прикрості з дружиною і, коли Ніна Олександрівна прошепотіла йому на вухо: "Я вже застелила постіль", — він радо підвівся з крісла й, солодко випростовуючись, пішов до великої кімнати, де стояло їхнє двоспальне ліжко...
Коли, приємно стомлений її пестощами, він повернувся набік і знову почав думати про "Туберкульоз легенів в умовах Узбекистану", Ніна Олександрівна раптом спитала його:
— Сашуню, чи ти виконаєш, якщо я попрошу тебе щось?
— Що саме?
— Ні, ти дай слово, що виконаєш.
— Ну що там? Кажи.
— А якщо я тебе дуже попрошу?
— Не торгуйся, а кажи, — відповів уже не в тон їй, а зовсім серйозно Олександр Іванович і переліг горілиць. — Я слухаю тебе, Ніно.
Ніна Олександрівна хвилину помовчала в темряві, а потім і сама перейшла на діловий тон:
— Справа ось у чім: туг треба одній людині допомогти...
— Кому саме? — насторожився Олександр Іванович.
— Цій дівчині, що допомагала мені сьогодні нести від машини речі додому. Бачиш...
Почувши, що йдеться про ту чудернацьку "майже дівчину", Олександр Іванович ще більше насторожився. Тим часом Ніна Олександрівна повагом, з паузами між словами, тихо казала далі:
— Ё нареченого закликано до армії...
— Ну і що з того? — холодно перебив її Олександр Іванович, заздалегідь не сподіваючись від прохання дружини нічого доброго, та Ніна Олександрівна — чи справді не звернула на це уваги, чи так тільки удала — оповідала далі:
— І треба ж було їй саме в останні дні з ним — завагітніти!..
— І дуже добре, породить дитину, — випередив її Олександр Іванович, починаючи здогадуватись, куди хилить дружина.
— Ні, їй не можна мати дітей, — спокійно, але переконливо сказала Ніна Олександрівна, та Олександр Іванович поспішив заперечити їй:
— Навпаки! Вона цілком здорова гінекологічно й прекрасно породить.
— їй не можна мати дитини, — роздільно повторила Ніна Олександрівна, але цього разу, на подив їй, Олександр Іванович уперто стояв на своєму:
— Ну чому? Чому не можна? Легкий гастрит їй зовсім не завадить породити...
— Не в тім річ, — сказала Ніна Олександрівна, втрачаючи терпець. — Невже ти не розумієш усього жаху її становища? Нареченого нема, він в армії, вона одна, і раптом — дитина!..
— Наречений повернеться і стане чоловіїсом і батьком, якщо це справді наречений, а не коханець, не випадковий партнер у розпусті... Ніякого жаху я не бачу, — буркнув Олександр Іванович і закинув за потилицю руки, готуючись до тривалої і впертої баталії. Але Ніні Олександрівні уже урвався терпець:
— Коротше кажучи, я прошу тебе зробити їй аборт. Я дуже прошу! — підкреслила вона.
— Цього я зробити не можу, — відповів Олександр Іванович, і твердість його тону знову дуже здивувала Ніну Олександрівну. "Що це сьогодні з ним? Відкіля така затятість? Цього раніш не траплялося. Він часом, бувало, й огинався, пручався, але все ж, кінець кінцем, скорявся. Просто не впізнати його сьогодні", — подумала Ніна Олександрівна і вже лагідніше сказала:
— Але ж я дуже прошу!
— По-перше, це перечить моїм переконанням, по-друге, це заборонено тепер законом, а по-третє, це і не потрібно, і шкідливо їй самій.
— І по-перше, і по-друге, і по-третє, — передражнила Ніна Олександрівна, — дурниці! Все теревені!.. "Переконання"! — обурилась вона, аж сіла на ліжку. — Кому потрібні твої переконання?.. Розумні люди мають свої переконання, щоб краще влаштовуватись у житті, а всякі фантасти, на зразок тебе, тільки мучать своїми переконаннями себе й своїх близьких!
"Еге-ге! Он куди вже воно в нас зайшло!.." — подумав, холонучи, Олександр Іванович, але не сказав цього дружині. Натомість він повернувся лицем до неї, підпер рукою голову й спокійно, ніби його зовсім не обурили й не вразили її слова, спитав, силкуючись крізь темряву роздивитись її лице:
— Ти мені скажи, для чого, власне, тобі потрібно все це, Ніно?
Мабуть, Ніна Олександрівна не сподівалась такої м'якої реакції на свої слова. їй здалося, що чоловік починає піддаватися. Вона помовчала, збираючись з думками, потім поклала на лікоть Олександра Івановича свою долоню і відповіла вже зовсім іншим, лагідним тоном:
(Продовження на наступній сторінці)