Олександр Іванович ще раз здивовано глянув на нову пацієнтку. Досі він бачив узбечок-продавщиць у крамницях, бачив учительок, артисток, навіть лікарку в апараті обласного відділу охорони здоров'я, але — жінка на посаді голови сільради в глухому кишлаку, узбечка-адмі-ністратор, який, видати, не пасе задніх, — це і для нього була дивина. "Ото був би скарб для журналістів і фотокореспондентів, якби вони наїздили і в наші закутки!" — сам до себе подумав Олександр Іванович, беручи від Тас-кіри шприц. Він нахилився над перетягнутою жгутом ліктевою веною і по-змовницьки моргнув хворій:
— Тільки не бійся: буде гаряче, по всьому тілі піде жар, — і напівжартома-напівсерйозно, щоб хвора реально відчула на собі дійовість ліків, додав: — Цей жар усю хворобу спалить!
Коли Олександр Іванович висмикнув з вени голку шприца, а Таскіра притиснула місце ін'єкції ваткою з спиртом, закам'яніла й почервоніла від напруги хвора задоволено заплющила очі й мотнула головою.
— Яхші укол! Рахмет, доктор! * — вихопилося в неї по-узбецькому.
*Яхші укол!Рахмет, доктор! (узб.) — Добрий укол! Дякую, лікарю!
Вони вийшли з амбулаторії, і голова Тодинської сільради спинилась і оглянула хазяйським оком чисте лікарняне подвір'я, побілені стіни амбулаторії та лікарської квартири, затримала замилуваний погляд на квітнику й, перевівши очі на поколупану стіну, де зяяли віконні отвори зруйнованого будинку, сумно зацмокала язиком:
— Доктор хороший, докторхона хороший, а це чому? Яман! Яман! Джуда яман *.
Вона показала в бік руїн і потрясла натаєм у повітрі:
— Треба будувати! Велику лікарню треба будувати! Олександр Іванович зітхнув.
— Безперечно, треба. Та якби ж то в нашім колгоспі й сільраді сиділи такі, як ти, Назіро! — сказав журно Олександр Іванович, вперше називаючи свою пацієнтку на ім'я й дедалі більше проймаючись симпатією до цієї енергійної, наполегливої узбецької жінки. — Ми б з тобою, Назіро, такий будинок породіль вибудували!.. Хай би узбечки в лікарні, а не дома родили.
— Давай, докторе, будем будувати будинок породіль. На дві сільради — ваша і моя. Чому не будувати?
— Є і постанова про це правління колгоспу імені Ахунбабаєва, і наш голова сільради Хасанов обіцяв підтримати, а от діла досі нема. Папір є, а діла нема.
— Бар ма кагас? ** — перепитала вона, непомітно для себе переходячи на звичну їй узбецьку мову. А коли Олександр Іванович приніс із квартири копію постанови, вона схопила згорнутий документ і, як коштовну здобич, засунула далеко за пазуху.
*Я м а н! Джуда яман! (узб.) — Погано! Дуже погано! "Бар ма кагас? (узб.) — Є папір?
— Тепер усе! Є папір — і будинок буде!
Вона борзо одв'язала від тополі вуздечку, легко, як на свою дебелу постать, скочила в сідло й хльоснула коня натаєм по крупу. За нею на вулиці знялася хмара куряви, над якою, як козацький шлик, заметлявся вільний кінець вицвілої косинки.
Олександр Іванович довго дивився з брами їй услід, аж поки дивна вершниця й кінь не зникли за поворотом. Йому ще не вірилось, що з цього запалу несподіваної ентузіастки вийде щось, але він відчував, що знайшов зненацька вірного помічника й прибічника.
Коли через день Назіра приїхала на чергове вливання, разом з нею, потрясаючи повітря страшним гуркотом і прикрим скрипінням, вкотились у лікарняний двір дві гарби, навантажені будівельним деревом.
Назіра урочисто поклала в амбулаторії на стіл перед Олександром Івановичем договір між двома сільрадами на будівнищво будинку породіль і, знімаючи жакет, сказала:
— Завтра привеземо цеглу й цемент, а шифер у Ха-кул-Абаді дістану. Не буде в Хакул-Абаді — в Наманган поїду, а візьму! З комсомолом говорила — пришлють тобі хлопців на будівництво. З Тодинської МТС — два теслярі й прораб прийдуть. Кажи їм тепер, докторе, як тобі будувати. Треба добре будувати!
Олександрові Івановичу все ще не вірилось, і слова Назіри він сприймав як декларативну мітингову обіцянку, але галас у дворі, тріск розвантажуваної гарби й хляпання скинутих на землю дощок остаточно переконали його, що тепер будинок порушь напевно буде. Широко розплющеними очима він мовчки дивився на різкі зморшки узбечки, поки в нього не вихопилось приглушене внутрішнє хвилювання:
— Як тобі дякувати за все це, Назіро?!
Дві ламані брови підвелися вгору й заглибили зморшки на її засмаглому чолі.
— Навіщо дякувати? Будуємо не собі, а — для всіх. Радянська влада великий чоловік — усім не подякуєш!..
XIII
Сьогодні вдень нарешті повернулася з Ташкента Ніна Олександрівна. Олександр Іванович побачив дружину з вікна амбулаторії, коли вона йшла від брами через двір, обтяжена дрібними й великими пакунками, що звисали їй з рук, і навіть один якийсь теліпався причеплений до ґудзика нового пальта, дивно пошитого, мабуть за останньою модою.
Жучка, яка на той час нагодилась у двір, лежала далеко від того місця, де мала пройти Ніна Олександрівна, одначе з чемності вона запобігливо підвелась і тихо одійшла геть, без радості озираючись на жінку, що хоч і мала якісь стосунки з старою, але не подобалась Жучці.
За Ніною Олександрівною йшла також з пакунками, мабуть, підносячи їх, маленька жінка в куценькому жакетику, і Олександр Іванович здивовано впізнав у ній свою чудну пацієнтку, "майже дівчину", як висловилась про неї Таскіра. "Коли це Ніна встигла з нею познайомитися і з чого це таке приятелювання завелось?" — не міг зійти з дива Олександр Іванович. Він знав, що Ніна Олександрівна недолюблювала жіночого товариства і якщо й знайомилася з жінками, то тільки з тими, що були практично потрібні їй або могли знадобитися згодом. Але чим могла бути їй корисна рахівничка із "Заготба-вовни" — Олександр Іванович не міг мобі уявити.
З нагоди приїзду дружини він прийняв тільки тяжкохворих і, полишивши решту Таскірі, раніш пішов додому.
— Сашуню! Нарешті! Цілу вічність тебе не бачила! — сплеснула руками Ніна Олександрівна. Олександр Іванович підійшов до дружини, силкуючись збагнути, щиро чи штучно виявляє вона свій захват з його приходу. Підсвідомо він давно вже помічав і її штучність в обходженні з людьми, і нещирість у словах, за якими крились часом зовсім інші думки й наміри, а може, навіть і зовсім інша вдача його дружини, ота справжня вдача її, якої і досі ще, власне, не знав гаразд Олександр Іванович. Щоб не морочити собі голови зайвим клопотом, він намагався не спиняти на цьому своєї думки, а лиш розгадував настрій дружини, відносячи все інше на карб дивацтв "людей мистецтва", до яких він зараховував усе ж і Ніну Олександрівну.
Ніна Олександрівна поривчасто підскочила до Олександра Івановича, охопила руками його голову й міцно притиснула до себе. Олександр Іванович так і не добрав, чи поцілувала вона його в волосся, чи лиш наблизилася ротом з двома разками білих, але коротких зубів.
— Я так скучила за тобою, папка! Жах! — І вона ще раз притиснула його до себе, не звертаючи уваги на маленьку жінку в жакетику, що стояла збоку ні в тих ні в сих і не знала, чи їй слід піти, чи ще затриматись на хвилину.
Олександр Іванович чемно вклонився їй, обережно визволяючись з обіймів дружини. Тоді похопилася і Ніна
Олександрівна. Привітно всміхаючись, вона закивала їй, як давній знайомій:
— Все буде добре! Не турбуйтесь. Я залагоджу... Жінка в жакетику вклонилася, кинувши хитруватими
очима короткий, проникливий погляд на Олександра Івановича, і вийшла.
Він ще раз здивувався з її приходу й повернувся до дружини, але Ніна Олександрівна вже кинулась до пакунків.
— Що я привезла тобі, Сашуню!
На підлозі, коло ліжка, в новенькому матроському костюмчику, Вася крутив у руках маленьку гармату. Широко розкинувши ноги й забувши про все на світі, малий всебічно досліджував материн подарунок. Ніна Олександрівна швидко розв'язала мотузка, допомагаючи зубами своїм пальцям, і розгорнула цупкий паггір.
— Хіба не чудова! — вигукнула вона, підносячи до підборіддя Олександра Івановича смугасту шовкову краватку.
— Мамо, а як вона стріляє? — запитав з підлоги Вася. Ніна Олександрівна глянула додолу й жахнулась.
— У нових штанцях — на підлогу? Зараз же встань! Встань, негіднику!
Малий, не випускаючи з рук цяцьки, важко підвівся накарачки, і Ніна Олександрівна заспокоїлась.
— Як тобі личить, Сашо! До твого білявого волосся цей синій колір... А білі смужки будуть відсвіжувати загальне тло. Чудово! — захоплювалась Ніна Олександрівна, трохи відкинувши назад голову.
Не давши Олександрові Івановичу оговтатись, вона кинулась до другого пакунка й повернулась з тюбетейкою.
— А що ти скажеш про це? Бухарської роботи... Чудова річ! Просто фрагмент перського килима!.. Ні, що-що, а кустарні вироби узбеки вміють робити! Це ж шедевр! — сказала вона переконано і легко поклала тюбетейку на маківку Олександрові Івановичу. — Глянь-но тільки на себе!.. Ну як тобі гарно! — аж скрикнула зачаровано Ніна Олександрівна, підштовхуючи чоловіка в дальній куток, де на маленькому столику з пуделком пудри, флаконами одеколону та парфумів і ще якимось туалетним дріб'язком стояло велике дзеркало.
(Продовження на наступній сторінці)