Завтра різдво. А тата мого нема. Вже п'ятий день, як вимерло все на станції, і ні один гудок не розітне тиші зимового вечора. Мій тато поїхав саме за день до страйку, і його паровоз замовк тепер десь під Ворожбою. В кімнаті холодно і не стоїть у кутку ялинка, бо тато не. привіз її, як привозив торік і позаторік.
Мати дивиться, підперши рукою голову, в замерзле, мережане вікно, мовчки вдивляється туди, де станція, де рейки врозтіч тікають до Москви й до. Ворожби.
Я витяг із скрині кілька торішніх ялинкових цяцьок, що їх колись зробив з картону мені тато, і по моїй щоці тече й капає на паперову хатку маленька, гірка сльоза. Цього різдва не буде ялинки... А з-під стелі раз у раз долітають до нас з другого поверху веселий сміх і рвучкі слова:
Вечер был,
Сверкали звезды,
На дворе мороз трещал...
То касирів Павлушка вивчає святкові вірші. Його запросили на ялинку до Генки Климовського й Рудольфа Карловича. Йому справили на різдво новий костюмчик і чобітки. У горлі в мене застрягають якісь грудочки, і я знаю, що тільки сльози розтоплять їх. Але я нізащо не буду сьогодні плакати: хіба годиться плакати революціонерові!
То може рюмсати тільки Ядзя, Генка та Павлушка, а ми з Толькою — майстеровщина! І хай касирів Павлушка йде до Рудольфа Карловича і Генчин батько тепер спокійнісінько сидить удома! Зате мій тато — робітник. Він теж, як повернеться, промовлятиме на мітингу разом із Тольчиним батьком. Мій тато — страйкує! О!..
Мороз скував уже половину вікна й добирається до кватирки. Він вигаптував на шибці якісь казкові срібні рослини, лапате листя, буйне гілля пальм, і тільки ледве-ледве пробиваються крізь них далекі, тьмяні вогники нашої станції.
Надворі темно й тихо. Люди кинули працю й сидять по домівках. У кутку на сіні, там, де блимає старезна лампадка, стоїть наша самотня кутя.
Я хотів був намалювати собі на свята червоного прапорця і вже взяв був олівця, коли раптом від станції... Ні, то не здалося мені й не наснилося,— справді від станції протяжно долинув тоненький паровозний гудок.
Мати стрепенулась і прикипіла до шибки. А знадвору чулося таке самотнє, таке жалісливе, але заразом таке яскраве й виразне — гу-у-у... гу-у-у-у... гу-гу-гу-гу-у-у... То просився десь під семафором на станцію якийсь паровоз.
Ми одвикли вже за кілька днів страйку від гомону на станції, і цей раптовий гудок, що голосив серед вечірньої морозної тиші, чомусь здався нам страшним. Він не віщував нічого доброго. Цей жалісливий, тоненький гудок начебто наважився зламати страйк, він зрадив замовклі, покинуті, припорошені снігом паровози, він зганьбив урочисту тишу замкнених майстерень і чорного мовчазного депо.
За стіною зашаруділи в сусідів. Хтось похапливо пробіг під вікном. До нас стукали з коридора.
— Гудок! Що таке? Хто міг приїхати? Відкіля паровоз, коли на станції ні душі?..
— Тривога! Товариші, готуйтеся!
— В чому річ?.. Чорна сотня? Солдати? Де?..
В коридорі метушилися. З усіх квартир повибігали люди й, стурбовані, розпитували одне одного. Чоловіки поспіхом одягалися й бігли надвір.
Од станції знову долетів гудок і обірвався.
Я схопив своє пальтечко й кинувся на вулицю. З усіх боків виходили темні робітничі постаті й збивалися до гурту. В декого було видно ломаки, а один високий робітник перекинув на ремені через шию мисливську рушницю. Під ногами пронизливо верещав сніг, і чулося звідусіль приглушене шепотіння.
Я крадькома посунув за людьми до станції. Від неї вже не долітав гудок, і страйкова тиша знову оповила її густою мовчанкою.
Я вийшов за ріг нашого висілка й хотів був уже бігти навпростець до станції, коли за п'ять кроків від мене побачив перед трьома чоловіками мого батька.
В руках у нього був постійний заяложений дорожній кошик, а під пахвою свіжа маленька ялинка.
Тато приїхав! Тато привіз мені ялинку. Тато мій — молодець. Він приїхав своїм паровозом! Хіба його могло щось зупинити, коли він знав, що ми його ждемо? Татку, мли любий!..
Я кинувся до нього.
Чоловіки, що стояли перед татом, голосно лаялися, розмахуючи руками.
— А страйк? Ти не знав!
— Та один твій гудок підкосив усе діло!
Тато щось мимрив, але його за голосами не було чути. Я нерішуче став. З вулиці вже наближалися до нас нові люди.
Високий з рушницею перший підбіг і стурбовано захрипів:
— Що таке? Йому не відповіли.
— ...Не міг пождати! Празники йому! Ех!..
Тихо впала на сніг татова ялинка, і він, скулившись, узяв мене за руку й пішов крізь натовп додому.
Як мені хотілося сказати йому: "Татку, татку мій! Нащо ти приїхав?.."
Але я не сказав нічого і мовчки ступив за ним у хвіртку нашого подвір'я.
VIII
Татку! Мій засмучений, мовчазний татку! Як я розумію твою тугу! Твої товариші, з якими ти по складах читав якісь забруднені папірці й радився про наше гірке життя, ці товариші обминають тепер зневажливо нашу хату. їм не забути тоненького гудка твого паровоза, що збудив увечері страйкову тишу нашої станції.
Я розумію, татку, твою журбу. До мене теж, як і до тебе, не приходить тепер Толька і не прийде. Він гордуватиме прийти до того, чий батько зламав страйк... Але ж — хіба ти зламав? Хіба ти не міг не приїхати до нас і не привезти мені ялинки? Свіжої, зеленої ялинки, яка випала тоді в тебе з рук та яку вже забрали з вулиці чиїсь чужі руки?.. І хай принишкла в кутку, насупившись, заплакана мати, а ти сидиш біля столу, .схиливши голову на руки, і біля тебе стоїть зеленкувата пляшка з червоненькою сургучною шийкою і маленьким двоголовим орлом на боці. Я дивлюся на тебе, і мені хочеться сказати тобі: "Не пий, татку! Не пий!.."
А надворі, за вікном, понад мережаним срібним листям і білими зірками на шибках — морозний сірий день, сумирні старі сосни, і десь у Генки тепер коло цяцькованої ялинки з пухким дідом-морозом, яблучками й кольоровими свічками — чепурненькі діти; Ядзя показує всім книгу з птахами, і Павлушка Купрович, касирів син, говорить вірша:
Шел по улице малютка,
Посинел и весь дрожал...
Проте я помстився й за тата, й за себе. На перший день Різдва, саме тоді, коли світилася в Генчиних вікнах висока ялинка і хтось грав на роялі, я тихенько підліз до їхнього будинку. Перед вікнами стояли три маленькі берізки, що їх Генка посадив був навесні. Я пам'ятаю, як він тішився й шукав нас, щоб показати їх. Ці берізки ростимуть і ростимуть. Пройдуть літа, і Генка вже буде начальником станції або офіцером, а берізки будуть тоді високі, гіллясті, від них буде влітку холодок, а взимку — волохаті сиві шапки на білих стовбурах.
Тепер же вони були нужденні, малосилі й безпорадні. Я проминув їх і прислухався до веселого гомону, що долітав до мене з дому крізь освітлені вікна.
Мені стало заздрісно й сумно. І такий жаль охопив мене за себе, й за тата, і за ту покинуту серед вулиці ялинку! Я одвернувся від блискучих вікон, і нараз мої очі спинилися на тих трьох зажурених берізках. Я почув, як щось здригнуло в моїх грудях. Ні, ці берізки не ростимуть більше! Бреше Генка! Хай бігає він навколо своєї ялинки, а оці берізки, що тут, за мною,— вони мої! Я понівечу їх зараз же! Я метко глянув на ґанок і пробіг очима вздовж двору. Скрізь було тихо, тільки звуки рояля розливали якусь веселу пісню й за вікном гасали діти. Я ступив обережно до першої берізки і тихенько торкнувся її стовбура. Навколо стало ще тихше, ніби причаїлось. Я нагнув поволі стовбура до себе, і тоненькі галузки, струснувши мені за комір і ніс сухий сніг, торкнулися мого лиця, а потім щось тріснуло коло ніг, і стовбур, як на пружині, слухняно схилився додолу. Зламана берізка, немов благаючи, простягла на снігу до мене свої голі тоненькі гілочки... Я подивився на ті гілочки, що вже ніколи не зазеленіють, не вкриються листячком, і мене охопив жаль. Навіщо я це зробив? Хіба берізка винна, що її садив Генка? Хіба ж вона не така, як моя коло наших вікон?.. Та було вже пізно: не поставити знову понівечене деревце, не повернути більше його до життя!..
Каяття й одчай ятрили моє серце, і воднораз зростало ще більше обурення проти Генки та Купровича. Це ж бо через них, тому що я сердився на Генку та Купровича, я знищив маленьку, невинну берізку. І як на те, за вікном ще дужче заграли на роялі і кілька голосів голосно зареготали.
— Смієтесь? — недобре глянув я на вікно і, не тямлячи себе, схопив обламаний кінчик бурульки, що трапився мені коло ринви, й навідліг жбурнув його в освічене вікно.
— Нате ж вам, щоб не сміялися, щоб не веселилися, коли мені плакати хочеться!..
Як я не розбив тоді шибки — не знаю. Чув тільки, що за вікном враз усе стихло, обірвалася музика й спішно стали гасити на ялинці свічки. Я біг до нашої квартири, а з очей моїх — чи від морозу, чи так від чого — текли сльози. А може, я й справді тоді плакав...
Ранком по нашому висілку пройшли солдати. Вони наближались із міста розміреним, чітким кроком під барабанні дрібушки. їхні чорні безкозирки набакир, наче прибиті до стрижецих голів, і сірі незграбні шинелі ще здалека одгонили нам холодом тюрми й передзвоном кайданів на сибірському шляху. Рівна смуга багнетів суворо й загрозливо заповнила нашу вулицю.
Пролунала коротка команда, і солдати стали.
Вони розділилися на взводи й розійшлися по висілку.
Двадцять шинелей з червоними погонами зупинилося коло нашого дому. Вони поставили рушниці в піраміди й похмуро походжали перед нами. Вулиця збезлюдніла. Тільки дітвора попід парканами не могла вгамувати своєї цікавості й боязко розглядала солдатів.
(Продовження на наступній сторінці)