У нашому робітничому висілку діялося щось непевне. Люди юрмилися, переказували одне одному якісь новини. Казали, що не тільки в Петербурзі, а й у Москві вже революція, барикади, повипускали в'язнів з тюрем, цар видав якийсь маніфест. Толька навіть навчився десь співати:
Царь испугался,
издал манифест:
Мертвым — свобода,
живых — под арест!
Кілька днів тому робітники з депо й залізничних майстерень пройшли з червоним прапором через виселок до міста. Вони співали нової бадьорої пісні, що звалася "Марсельєза", і кричали: "Геть!" І в той день — як позмітав хтось з станції та висілка і жандарма з медалями, і поліцаїв. А крамар Тюрін з Тюрінчихою сквапно зачинили серед дня свою велику крамницю. З учорашнього дня пішла по висілку чутка, що в місті громадиться якась чорна сотня і ось-ось піде на виселок. Там згуртувалися всякі бешкетники, двірники й крамарі, носять вони, п'яні, портрети царя з царським триколірним прапором і б'ють робітників.
— Щось буде! Щось-то буде...— перешіптувалися люди у висілку й чекали чогось.
Учора ввечері Толька сказав мені пошепки новину:
— А наш цар — дурень.
Я підійшов сьогодні до тата й нерішуче спитав:
— Тату, а правда, що наш цар дурний?
Татко хитро посміхнувся крізь попелясті вуса й хляпнув мене по плечу.
— Забастовщиком ростеш, синку! Я вперто перепитав:
— А правда ж?
— Не базікай, а то, знаєш, куди за такі штуки!.. Татко пішов збиратися на роботу, а я побіг надвір.
З учорашнього дня ми поділилися: Генка й Купрович — чорна сотня, а я, Толька й тихенький пралин син Козорєзов — революціонери. Толька потяг у матері червоного напірника, приладнав його до кийка, і ми урочисто проходили повз Генку, Ядзю та Купровича й на ввесь двір співали:
Отречемся от старого мира,
Отряхнем его прах с наших ног.
Тут Генка несподівано зареготав, і це нас образило. Перший похопився Толька: він підскочив до Генки, схопив його санчата і з переможним вигуком повернувся до нас Якщо чорна сотня кепкує з нас, то санчата Генки-чорно-сотенця будуть нам за барикаду. Ми перекинули санчата набік, устромили збоку в сніг Тольчиного кийка з червоним напірником — і революційна барикада готова! Спритно почали кидати з-за барикади в чорну сотню сніжки, а над нами пурхав на легкому вітерці наш прапор. Ми на хвилину замислилися, що б оце повинні зробити ще революціонери, здобувши таку перемогу над "оборонцями"1 царя, як раптом хтось крикнув у дворі:
— На станції б'ються! Замкніть ворота! Чорна сотня наскочила!..
Наша хазяйка похапливо замикала хвіртку, на ґанки повиходили стурбовані мешканці, і серед напруженої тиші, що враз зайшла у дворі, здалека почувся глухий гомін. Я, Толька і Генка з Купровичем забули про нашу сутичку й барикаду і полізли на паркан дивитись.
Від станції лунали крики, спів і поодинокі зойки. Все те мішалось у страшний галас, дужчало й котилося сюди. Толька перший УЄ витримав:
— Я побіжу подивитись!
— І я!.. Тільки ж хвіртку зачинено?
— Плювать! Ходім за дровітню, а там — через паркан. Ми весело стрибнули на пухкий сніг за нашим двором, уже почуваючи себе учасниками незвичайної події. Я тільки на мить з гіркотою глянув на свій щойно розірваний рукав, за який мені вдома, безперечно, буде від матері, й ми побігли до станції.
Я дуже засапався й просив Тольку почекати, коли це враз перед нами постала дивовижна картина, аж ми спинились і прикипіли до місця.
Назустріч від станції просто до нас сунув перемішаний, скаламучений, галасливий натовп. Від подиву ми пороззявляли роти й не могли нічого зрозуміти. Перед нами махали в повітрі руками, ціпками, летіли вгору калоші, хтось одчайдушно кричав, чути було, як кілька грубих голосів почали співати: "Боже, царя храни..." Та ось збоку залунало ще дужче: "Вставай, подымайся, рабочий народ! Вставай..." І знову заревли п'яні баси: "Сильный, державный, царствуй на славу!.."
Натовп котився, тупцяючи й кружляючи, немов його розмішувано зсередини велетенською кописткою, і окремі люди цієї ворушкої строкатої маси мигтіли перед нами, як на каруселі.
Ми трохи оговталися, підійшли ближче, і я перший злякався: ще ніколи не бачив я, щоб билося стільки людей! Ось висунувся наперед кремезний дядько в білому фартусі й з рудою бородою. Здоровезні кулаки його молотили на всі боки, і я чув, як за кожним замашним ударом дядько гучно кректав і важко відсапував. "Не інакше як двірник якийсь,— промайнуло мені на думці.— Оце ж воно і є та чорна сотня!" І я з страхом подумав, невже вони переможуть робітників?..
Толька смикнув мене за рукав і, показуючи на кулак рудого дядька, де блиснуло щось металеве, прошепотів:
— Диви, диви — з кастетом б'ється! Хіба ж це по правилу? Так нечесно...
Від важкого вдару по голові відлетів якийсь худорлявий чоловік з одірваним коміром на пальті й покотився від натовпу. Він, стогнучи, підвівся і, заточуючись, поплентався до нас. Обома руками він тримався за голову, і і з-під його пальців по зблідлому обличчю струмочками текла кров і капала на сніг.
Побачивши нас, він хрипко прошепотів:
— Діти! Чого ви тут?
Ми не знали, що відповісти, й винувато розглядали скривавленого чоловіка. Тоді він суворо крикнув:
— Зараз же мені додому, жовтороті!
З завулка вискочили якісь нові люди й кинулися до натовпу. До нас збоку долетіло:
— Бий христопродавців! Лови! Бий їх, червоних!.. І ми щодуху пустилися навтіки.
VI
Вже два дні, як мовчить станція. І вранці вже не нагадує мені бадьорий гудок московського поїзда, що треба йти до школи.
Страйк...
Я приходжу до класу, але мені не хочеться розв'язувати моїх книжок і дивитись у зошит. Справді, з якої речі ми тут, коли всі не працюють? Толька підліз до мене з своєї "Камчатки" й почав спокушати:
— Давай забастуємо! Мій тато не пішов і сьогодні в депо. Чого нам тут сидіти? Ходім на станцію.
Ми скористувалися тим, що вчителя ще не було, й шмигнули з школи.
Опинившись надворі, ми, весело підстрибуючи, зневажливо підкидали вгору наші книжки й простували до станції.
...Нам не нужны златые кумиры,
Ненавистен нам царский чертог!..
Наче невидима всемогутня рука вирвала в одну мить із станції її душу. Стояли коло депо мовчазні, покинуті паровози. Здавалося, вони замовкли навіки.
З чорних, закурених вікон залізничних майстерень віяло холодом і пусткою.
Ми цікаво розглядали незвичайну, дивовижну картину. Через перон мляво пройшли якісь випадкові транзитні пасажири й, мов тіні, зникли в дверях вокзалу. Начальник станції нерішуче виглянув з-за ріжка й повернувся назад. Тиша.
Толька, що почував себе зовсім вільно серед цієї загальної настороженої тиші, сказав:
— Ось тепер-то ми покатаємося на дрезині. Гайда!
Покататися на дрезині вже здавна було нашою заказаною мрією. І от зараз ця мрія мала здійснитися. Ми пробігли через північний парк, заглянули на всякий випадок у вікно стрілочної будки, але і там, як і скрізь, було тихо і навіть сумно; наче стрілочник розвів останню колію і вже ніколи не зніметься його рука з зеленим прапорцем, вітаючи московський поїзд, що, немовби дуже зморившись, поволі підходить до станції.
Була відлига, й морський вітерець, розігнавшись із сизої безконечності, куди побігла колія, тричі перестрибнув через шпали й закрутився коло наших облич.
Толька вже порався на дрезині. Він завзято крутив якусь гайку, натискував на держальце, але дрезина не піддавалася. Вона жалібно скавчала, наче скаржилася комусь на нових, нахабних хазяїв, поволі посувалася трохи наперед і знову поверталась назад. Толька скомандував:
— Чого рота роззявив? Стань сюди й крути. Ну — раз! Я з усієї сили став крутити колесо, та раптом перед нами виросла сіра жандармська шинеля, мигнули в очах червоні аксельбанти, срібні медалі й над вухом гримнуло:
— Ви тут чого, сучі сини?
Ми стрімголов метнулись у рівчак за колію й загрузли в пухкому снігу, але новий гуркіт жандармського баса виніс нас на поле й погнав навпростець.
Вітер вилетів нам назустріч і радісно хльоснув по щоках. Стало до лоскоту весело й кортіло утнути ще щось таке, від чого б засміялись і пішли навприсядки далекі хати, і густий бір, і вітер, і навіть низьке, похмуре небо. Толька, розігнавшись, став на руки й задриґав у повітрі своїми благенькими шкарбанами. Я зупинився й, витанцьовуючи на одному місці, сукав жандармові дулі.
Толька одсунув на потилицю шапку і, надриваючи горло, щодуху заревів своїм хрипкуватим голосом:
— Барбо-о-ос!..
Жандарм здалека погрозився кулаком і сердито забубонів щось.
У відповідь Толька задерикувато заспівав ненависну жандармові "Марсельєзу", від якої тому аж рота перекосило.
Жандарм гримнув, погрозливо затрусив над головою кулаком і, підібравши поли шинелі, обережно ступив до рівчака.
Перед нами знову мигнули назад широкі простори, туром став праворуч Брянський бір і переможно пахкав у лице й співав над вухом свою "Марсельєзу" баламута вітер.
Дзвіночком калатало під кожушком серце, в грудях уже бракувало повітря, а Толька на бігу, не обертаючись назад, усе кричав:
— Барбос! Оселедець! Барбо-о-ос!..
VII
Це був пам'ятний вечір 1905 року.
(Продовження на наступній сторінці)