Втішало те, що якраз на Проклят-озері Андрію довелося побувати в молодості — відправив якось Світайло... не має значення, навіщо. Виявилося, там ціле місто живе таких от, як Степан, калічних двоєдушців. Усі в тваринячих личинах; спершу Андрій, угледівши такий звіринець, дуже перелякався, хоч його Світайло і попереджав. Потім нічого, призвичаївся. По-перше, не жити ж йому з ними було, а так, кілька днів погостювати. А по-друге, більшість тамтешніх мешканців лише на вигляд звірі, а поводитися намагалися по-людськи, на задніх лапах ходили, солом’яні брилі одягали й усе таке (тільки хутряного нічого не носили — ясно, чому). Воно, звичайно, попервах ще страшніше, коли ведмідь якийсь чи козел крокує тобі назустріч, вирядившись у людське плаття, та на двох ногах. Аж мурашки по шкірі!..
Потім навіть уваги не звертаєш: кивнув, пройшов мимо — всієї справи.
А звалося те місто Вовкоград — не тому, що вовків там було більше за інших, а тому, що саме вовки (якось уже так склалося) ними правили, тими двоєдушцями.
"...А собаки (які, звичайно ж, ніякі не собаки) були в них замість батраків і охоронців", — чомусь згадалося Андрію.
— Дядьку, га, дядьку? А чи скоро ми додому приїдемо?
Звістці про те, що додому його завезуть нескоро, Миколка, здається, навіть зрадів.
Це, в свою чергу, викликало певні підозри. Спершу Андрій їхав мовчки і розмірковував, чи може малий хлопець бути ворожим помічником, потім і Степан на привалі відвів Ярчука подалі й запально зашепотів про те саме. Що, мовляв, по запаху наче усе гаразд, але ти ж сам, братику, казав, що ворог у тебе особливий. "Та це не я казав, це мені... — навіщось узявся уточнювати Андрій, але потім махнув рукою: — Досить, їй-богу. Кинути я його не кину, а приглядатись будемо. Може, якщо навіть з ним щось не так, помітимо раніше, ніж... Знову-таки, Орлик його не цурається, а кінь у мене бувалий, майже віщий".
На тому й зійшлися.
Їхали краєм дивним, але на вигляд наче безпечнішим. Небо і далі хмурилося собі досхочу, але хоч дощем не пригощало, і за те спасибі. Навкруги розкинулося щось схоже на степ — от тільки на кінчиках трави замість звичайних чубчиків кліпали справжні очі. Уважні такі, бісові діти, з вертикальною зіницею і довгими, наче в панночок шляхетних, віями. Тьху, гидота (трава, не панночки)!
А Миколка, спершу розгубившись від такої картини, вирішив побавитися. Дістав звідкись гілочку і давай їм лоскотати вії. Якось не розрахував, тицьнув просто в око черговій стеблині — вона візьми та й заплач, сльози так і полилися!
Хлопець — теж розрюмсався, мовляв, я ж не хотів, вибач!.. А хто його вибачатиме — тут Вирій, а не сповідальня.
Проїхали.
За кілька годин Андрій остаточно заспокоївся, і кішки (ті самі, з дев’ятьма життями) уже не шматували його душу пазурами. Якщо замислитися, все не так погано. Він живий-здоровий, у Вирії не вперше, завдання у нього хоч і важке, але виконати можна. А скінчить — і з чистим серцем у монастир повернеться та й відпочине як слід.
Степан, який до того часу біг трохи осторонь (здобич собі шукав, чи що?), раптом вигулькнув поряд із конем.
— Слухай, — недбало зронив, не дивлячись на Андрія, — а я взагалі... як виглядаю?
— Ти про що?
— Чи нема чогось... дивного? — натякнув вовкулак.
— Ну, морда у тебе трохи в крові. Знайшов когось їстивного, га?
Корж із досадою скривився:
— Та я не про це. Знайшов... але не про це. Як я виглядаю?..
— Вовк як вовк. Якби ти мовчав, від звичайного і не відрізнив би... — Андрій запнувся, бо побачив. — Ти про тінь?
— І про неї теж, — похмуро погодився Корж.
Тінь у нього була своєрідна і свавільна. Загалом — схожа на звичайну, але ворушилася вона цілком самостійно, хіба що не знахабніла до краю і не відірвалася від вовкулачих лап. І все химери творила: то хвіст у неї з’явиться закручений, як у свині, тільки втричі більший, то крила нетопирячі, а то й узагалі роги, гіллясті такі, навіть із грушею на лівому відростку. Груша Андрія і доконала — він осадив коня і знаком наказав Степанові зупинитись.
— Справді, брате, чудасія... І давно у тебе це?
— Що — "це"?! — підхопився, як укушений, вовкулак. — Я ж не бачу її, розумієш!
— Зовсім?
Степан ображено загарчав.
— Тоді звідки дізнався?
— Відчуття, — знехотя зізнався Корж. — Таке, наче твою тінь блохи пообсідали. І кусають, паскуди, скільки є сил. Рятунку від них нема. Але і їх самих, виходить, також нема... — трохи розгублено додав він. Видно було, що це з ним уперше і він не знає, як поводитися.
Андрій ні хвилини не сумнівався, що справа в "таненні" вовкулака, який залишився без своєї людської половини. І допомогти Степанові можна, тільки якщо поквапитися до Проклят-озера.
— Нічого, — сказав Ярчук. — Принаймні, це все не росте насправді. А то довелося б щодня збирати з тебе врожай групі.
Степан, здається, жарту не оцінив.
* * *
Решта дня минула без пригод. Тіньові блохи, як їх називав Степан, діймали його дедалі сильніше, але терпіти можна було — от вовкулак і терпів. Миколка, розморений повільним погойдуванням, дрімав у сідлі, відкинувшись Андрію на груди. А Ярчук димів люлькою і лише уважно поглядав навсебіч. За спиною поважно мовчала скринька.
Для ночівлі вибрали невеличкий ярок, чистий, без усіляких там банькуватих трав та дерев, які б палали неприродним бажанням політати. Дерева палали виключно у вогнищі — а що замість звичайного потріскування тихесенько нявчали, то нічого, і не до такого можна звикнути.
Степана, який скрутився калачиком, накрили Андрієвою свиткою — як не дивно, це допомогло. Вигадав таке Миколка. "Якщо, — сказав, — його тіні кусають, так треба їх позбутися".
Перед тим як заховатися під свитку, вовкулак збігав на полювання і притягнув зайця, цілком їстівного і зовсім без дивовиж (про довгий щурячий хвіст забудемо, гаразд?). Словом, ніч зустрічали не натщесерце, та й прихоплені Андрієм ще в монастирі коржі та сир можна було приберегти на чорний день. Благодать!
І від цієї от благодаті, видно, найшло на наших подорожніх нестримне бажання побалакати. Першим пройняло Миколку — і він кліщем учепився в Андрія: дядьку, розкажи казку! Ярчук, сам перейнявшись балакучим настроєм, завів якусь довгу історію з козаком-забродою, який потрапив у Царгород, де його спіймали нехристі і повісили на гак за... одне з ребер (добре, вчасно здогадався замінити деякі деталі) — потім там ще було багацько усіляких подвигів: і турків він сік на капусту, і морем від них же, недосічених, утікав, і братців-запорожців із неволі визволяв... От під уявне бряжчання скинутих кайданів Миколка нарешті заснув.
Запанувала умиротворена тиша. Певно, цього моменту й вичікував Степан. Вовкулак обережно підняв носом краєчок свитки:
— Не спиш?
— Начебто ні, — хмикнув Андрій. — Як тобі казка?
— Та так... Слухай, мені тут на думку спало... — Він скривився — певно, знову почали дошкуляти тіньові блохи. — Як вважаєш, хто я насправжки?
Ярчук здивовано втупився в нього: він був не готовий до дишпутів на такі теми, навіть на ситий шлунок. Тим більше що відповіді не знав і сам. Світайло з цього приводу так казав: "Між тварями Господніми різниці, по суті, немає". Щоправда, не уточнював, що мав на увазі. Повторити це Степанові? Не зрозуміє; ще й образиться.
Попихкотів Андрій люлькою, посмикав вуса.
— А сам як гадаєш? — запитав.
— То ж бо й воно! — Корж наче чекав цього запитання, скипів з півслова. — Що ж виходить? Якби я у вовчому тілі незручно почувався, тоді виходить — наче, людина я, так? Але... як би це сказати... я не "у вовчому тілі", я і є зараз вовк, тільки розумніший, ніж звичайні. А коли людина... був людиною, тоді теж незручностей не відчував. Виходить, не вовк я і не людина, так? Але це раніше. А тепер я з одним тілом і, якщо чесно, зі споловиненою душею. То хто я тепер?!
— Син Божий, як і всі ми. Тобі цього мало?
Степан випростався під свиткою так, що тепер назовні виглядали і голова, і задні лапи з хвостом.
— Свербить, — наче вибачаючись, зізнався він. — Терпцю вже нема, так боляче! І не тіло навіть, а... таке, що і не помацаєш.
— Терпи, — зі співчуттям промовив Андрій. — Терпи. Ісус більше терпів.
І здригнувся, коли усвідомив, що саме ці слова сказав колись Світайло, витягаючи у нього з рани на стегні уламок татарської стріли. Це був перший Андріїв похід і перша серйозна рана. Могла стати й останньою, але братчики відвезли до старого характерника, а той виходив — та й залишив при собі учнем, все одно Ярчукові до остаточного видужання було ще далеко.
— ...І місяця не видно, — зітхнув Степан. — Ні, навряд чи я звикну тут жити. Ти не знаєш способу якось повернутися... туди?
— Способів — хоч греблю гати, — похмуро відгукнувся Андрій. — Але тобі жоден не підходить. Та й сам розсуди: чи довго там проживеш у вовчій личині? А інша тобі віднині не доступна. Тож не мудруй, а лягай-но спати. У Вовкограді не так уже й погано, будеш там серед своїх, таких, як і ти. Приживешся.
Він глянув на Степанову тінь. Здригнувся.
Але казати нічого не став — сховав люльку і ліг спати.
Розділ шостий
(Продовження на наступній сторінці)