Андрієві не спалося. Не тому навіть, що навколо Вирій розкинувся, а просто гидко було на душі. Наче хтось чобітьми пройшовся по ній... станцював.
І ще — скринька. Вирячилася коштовними своїми баньками, наче жива, і не було від неї ніякого рятунку. Ніде заховатися на маленькій галявині, що виділив-відділив для своїх "гостей" ліс-нечисть, всюди досягає скринька поглядом, зманює, нагадує: "Тут я. Не забув?" Забудеш, аякже!
Він тихесенько, аби не розбудити Миколку, який нарешті заснув (ох, довго хлопець вовтузився з незвички!), присів біля скриньки. Обережно, наче боявся, що вкусить, протягнув руку і торкнувся блискучого боку.
Здалося?.. чи дійсно поверхня під пальцями здригнулася, мов жива?!..
— Чого ти хочеш? — прошепотів скриньці Андрій. — Чого витріщилася?
Він узяв її на руки: легку, майже невагому. Всередині — невже там порожньо? Та ні, напевне, гроші лежать чи смарагди якісь з діамантами.
— Дядьку, а можна подивитись, що в ній?
Ну от, а думав — спить, шибеник!
— Не можна. Я обітницю дав, що сам не відкрию й іншим не дозволю.
— А-а... — розчаровано протягнув Миколка. — Дядьку Андрію, а куди дівся вовк?
— Хто ж його знає. Побіг кудись. У нього свої справи, вовчі. Спи, до ранку повернеться.
— Дядьку, а вранці нас лісовик відпустить?
— Неодмінно! Відпустить, ще й суворо накаже своїм слугам, аби не заважали нам, ніяких перешкод не чинили. Але це тільки в тому разі, якщо ти заснеш. А інакше ніч ніколи не скінчиться. Знаєш казку про небесну лисицю?
— Розкажіть, дядьку!
— Живе у дальніх краях...
— Це в тих, де песиголовці водяться?
— Точно. Тільки не перебивай, а то не розповідатиму. Ну от, живе там, значить, небесна лисиця. Сама вона зі срібла, а хвіст у неї — з чистого золота, але пухнастий і м’який. Удень відпочиває в нірці, а як настає ніч, обережно виглядає небесна лисиця у світ: чи всі діти сплять? Дуже вона, знаєш, боїться дітей. А як бачить, що всі вони сплять, вибирається на небо і ну його хвостом мести! Усю пилюку, що за день туди набилася, вичищає, весь бруд — а натомість знову світло і прозорість повертає. І тоді настає ранок. А якщо побачить небесна лисиця, що не спить якийсь шибеник — от як ти, наприклад, — то не вийде з нірки і нічка так і не закінчиться. Тож спи, синку, спи.
Останніх слів Миколка вже не чув — він розмірено посопував, підклавши під щічку кулачок.
— Майстер ти казки розповідати, — прошепотів Корж, який щойно повернувся. — Аж я заслухався.
— Ну як там? — запитав Андрій.
— Дивні справи кояться у Вирії, — спохмурнівши, відповів вовкулак. — Хоч я, звичайно, не великий знавець тутешніх звичаїв, але... знаєш, витає щось таке в повітрі. Та й узагалі. Не подобається мені все це.
— Погоня за нами?
— Не знаю. Блукав я цим лісом-нелісом, а дарма. Не знайшов ваших слідів, хоча пам’ятаю їх добре, я ними ж до вас і дістався першого разу. Наче водив хтось мене зараз... але не ліс. Ніби сама земля.
— А що ти казав про повітря?
— Та знову ж, не збагнеш, що там таке, — скривився Степан. — Усе навколо спокійно, але це — спокій переляканого зайця, який вирішує, куди бігти. Чи... хм... вовка, який помітив здобич.
— Ти вже визначся, вовк чи заєць, — пробуркотів Андрій.
Вовкулак лише вухом смикнув, наче відганяв настирну комашку: розумів, що Ярчук це так, не серйозно, а від безнадії. Запитав:
— Невже нічого не вигадав?
Андрій позіхнув:
— Дещо спало на думку. Дочекаємося ранку, а там побачимо, як воно...
— Спи, — зронив вовкулак. — Я постережу.
* * *
Ранок видався іще той. Сонце наче і зійшло, але звідси його не видно, тож лишалося відкритим для споглядання одне тільки небо, все якесь смугасте, хворобливе: чорні хмари тонкими струнами протягнулися у високості і дружно повзли небокраєм. Подивишся на таке, здригнешся, перехрестишся — та й подякуєш Господу, що довелося прожити ще день.
На той час, як заявився посланець від лісу-нечистя, вони встигли поснідати, чим Бог послав, і зібрати речі. Людинка-деревинка дуже нагадувала вчорашню, хоча, звичайно, була іншою (ту ж бо вони вчора на дрова пустили).
— Топрого ранку, — проскреготів посланець. — Ну що?
— А от що, — відповів Андрій, попихкуючи люлькою. — Хочеш, виходить, руху? Кортить політати? А не боїшся?
Дідусь-деревинка від надлишку почуттів щосили замахав різнорозмірними ручками, ніби от-от збирався злетіти.
— Хочу! Не поюся!
— Тоді виведи нас на край лісу, а там я тобі допоможу. Порухаєшся досхочу, підеш — назавжди.
Андрій чекав, що нечисть вимагатиме спершу виконати послугу, а вже потім погодиться вивести їх. Ні, обійшлося. Чоловічок знову розпався на гілочки-листочки, дерева розступилися, випускаючи бранців з галявини. І навіть вишикувалися двома рядами, вказуючи правильний шлях.
Так і йшли: Ярчук вів за вуздечку Орлика, на якому їхав Миколка, а збоку ліниво трюхикав вовкулак.
— Чуєш, братику, що, вирішив за ніч? Разом підемо чи як?
— Ще не вирішив, — ухилився Андрій. — А чому запитуєш?
— Та от... думка одна в голову запала, зараза, і ніяк не можу позбутися. Я про що... Ти знаєш, з нами іноді трапляється, втрачаємо над собою владу: тіло робить не те, чого хоче розум.
— Ну, це з усіма буває.
— Ти ж розумієш, про що я.
— Атож. Та облиш це. І не дуже переймайся, я нікому тут не вірю, ні тобі, ні... — він скоса поглянув на Миколку: той, як і раніше, роздивлявся навсебіч, — ні комусь іншому. Однак люстерко наказало йти за тобою, щодо цього — жодних сумнівів. А там... там побачимо.
Дерева враз заступили їм шлях: виходить, прийшли. Час розплачуватися — або лягати у землю кістьми, це вже як вийде.
Андрій підморгнув вовкулакові, заплигнув на Орлика (Миколка сидить спереду, позаду, до спини козацької, скринька міцно прив’язана) — усміхнувся лісу-нечистю:
— Чи готовий, ваше бісівство?
Тут і дідусь-деревинка проявився. "Хотофий", — скрипить.
— Тоді що ж... Будь ласка.
Пихнув Андрій люлькою як слід, вийняв із рота і витрусив жаринки просто в кучері колоди. Зайнялося вмить, Ярчук навіть сам не чекав від вогню такої спритності — лишалося сподіватися на власну. По-особливому свиснув Орлику, пригнувся — і полетіли, тільки вітер оселедцем грає, в пальцях своїх невидимих розминає!
...Зупинились на високому пагорбі, куди нечисть уже не зміг би дотягнутися, якби й захотів.
А він, власне, не хотів. Не до того було лісу-нелісу. Він палав. Сосни свічками-переростками вперлися в смугасте небо і, здавалося, звивалися, але не від болю, а від неймовірної насолоди: "Нарешті!.. піти!.. рухатися!.." Півнебокраю горіло, з глухим звірячим стогоном валилися один на одного стовбури...
Раптом від лісу відокремився метелик і швидко-швидко підлетів до тих, хто стояв на пагорбі. Вовкулак загрозливо вишкірився, але Андрій заспокоїв його: справді, що здатен зробити один-єдиний метелик?
До того ж, усі бачили, кінець його черевця горів — і було незрозуміло, як метелик досі живий.
А ще угледіли, що це не вчорашнє "павичеве око", а інший різновид — "мертва голова", яку в народі завжди вважали передвісницею швидкої погибелі. Метелик, виписуючи у повітрі перед Андрієвим обличчям візерунки, пропищав: "...акую", — і тут-таки спалахнув увесь, вмить відгорів і розсипався на порох.
Бісовщина вона і є бісовщина!
— Поїхали, — похмуро мовив Андрій. — Нема чого... надивимось іще...
* * *
Звичайно, він знав, куди прямує Корж — і куди, і чому. Як там воно у кішок з дев’ятьма життями, невідомо, а от із двоєдушцями на зразок вовкулаків було так, що після смерті однієї сутності друга починала "танути". Повільно, але досить помітно. Коли забивали звіра, нічого страшного — двоєдушець довго хворів, і якщо виживав, ставав звичайною людиною. А от звіряча половинка, залишившись без людської, по-перше, потрапляла у Вирій, а по-друге, все більше "дичавіла". Кілька тижнів — і балакучий супутник Андрія стане звичайним вовком. Якщо, ясна річ, не...
От у цьому й була притичина.
Аби "не забути себе", Степану треба було приблизно раз на тиждень пити з Проклят-озера, яке у Вирії розташовувалося північніше Межигірки (от тільки у Вирії Межигірки не було — а в Яві не існувало того озера; та й Андрій точно не знав, де вони самі зараз знаходяться...).
(Продовження на наступній сторінці)