ВОВКОГРАД
Кров оця на пальцях,
пил оцей на чоботах
— не мої.
Летимо чи падаєм,
білі або чорні ми...
Солов’ї
з круками скорботними
будуть вихваляти нас,
клясти нас.
Чи то колискової,
чи то поховальної
утинать.
Та чи нам, кумасенько,
тим та перейматися.
Не займай!
Лиш із часом мариться:
кров і пил змішалися.
Не своїх — нема.
Прикмету Андрій побачив уранці, години за дві після того, як вирушили далі. Прикмета була така, що не обминеш — якщо, звичайно, знаєш, що це.
— Ну, чорти мене забирайте!.. — висловився Степан. — Хвацько, їй-богу! І звідки, скажи на милість, таке береться?
Курган дійсно виглядав велично, зблизька здавалося — до самих небес дотягається. На верхівці поважно сиділа здоровенна, розміром із добрячого вола, ропуха, причому на підчерев’ї в неї звичайні ропушачі пухирці відвисали, наче коров’яче вим’я.
— Добре, що кам’яна, — зауважив Миколка.
— Хлопець має рацію, підтримую.
Немовби почувши їх, ропуха всім тілом повернулася в бік подорожніх.
Андрій посміхнувся краєчком губ:
— Не лякайтеся. Вона дійсно кам’яна.
— А рухається як жива.
— Камені, синку, теж живі.
— З’їсть вона нас теж як жива? — обережно поцікавився вовкулак.
— Камені людьми не харчуються, Степане. Я думав, ти знаєш.
— Облиш, братику, свої жарти — у мене від них кістки сверблять і черево зводить. Ми вже здогадалися, що ти серед нас найдосвідченіший. От і поділися часткою свого досвіду, аби ми зовсім від переляку в штани не наклали.
— У вас, дядьку, і штанів-то нема! — реготнув Миколка.
— А ну тихо! Так що, Андрію, з ропухою цією? Якого біса вона тут сидить, якщо людей не чіпає?
Відповісти Ярчук не встиг. Несподівано праворуч від них на самісінькому виднокраї у повітрі з’явилася дрібна цятка.
— Щось я, знаєш, утомився від див, — сумно повідомив Степан. — Тільки дощових черв’яків у небі мені не вистачало для повної радості.
Дійсно, між хмарами пересувалося створіння, схоже на величезного черв’яка. При цьому не можна сказати, що він летів, бо крил у нього не було та й пересувався хробак саме так, як це зазвичай роблять його менші родичі: звиваючись, витягуючись і стискаючись. Тож складалося враження, що по небу він повз.
Ропуха миттю втратила цікавість до Андрія та його компанії і пересіла так, аби бачити небесного повзуна. Коли ж той опинився поряд із нею, вчинила, як будь-яка ропуха, — швидко вистрілила у бік черв’яка язиком (мабуть, теж кам’яним). І — от вона вже спокійнісінько запихає передніми лапами собі до рота хвіст здобичі.
— ...Такі тут часто трапляються, — пояснював Ярчук своїм супутникам, коли вони вирушили далі. — Беруться бозна-де, причому по небу повзають, як по землі. Можливо, Проклят-озеро їх приманює? Не знаю. А на озері Вовкоград — от тамтешні мешканці, хто майстровитий, вирішили такий захист собі вирізьбити. Кургани тут здавна стояли, а вони туди посадили цю сторожу.
— Так от чому про померлих іноді кажуть "жаба цицьки дала"... — задумливо протягнув Степан.
— Не знаю, тому чи ні, але вартують вони справно. І нападають лише на черв’яків, на інших уваги не звертають. Хоча, звичайно, якщо хтось їде необізнаний, так звертає, від гріха подалі — тому до Вовкограда дорога ніби й відкрита, а випадкові подорожні туди не приїздять. Нам ще пощастило: райдуга викинула нас майже поряд із Вовкоградом. А то довелося б добиратися тиждень, якщо не довше.
— І невідомо, чи протримався б я стільки часу, — підсумував за нього вовкулак.
Близько полудня попереду вони побачили Проклят-озеро. Як і все тут, у Вирії, на озеро звичайне воно було мало схоже. Замість води плюскотіла в ньому золотава в’язка рідина, яку живій людині пити смертельно небезпечно. А двоєдушці казали, на смак вона гидотна, але цілюща для них — що і доводило, так би мовити, саме життя.
Береги Проклят-озера густо поросли яблунями, плоди на гілках також були золотистими — ззовні, а всередині порожніми: зриваєш такий, а він у тебе під пальцями бгається, наче паперовий. І за кілька хвилин обертається на порох.
Ну і добре, не за золоченими папірцями Андрій сюди приїхав. Он, видно у самому кінці шляху Вовкоград — їм туди.
Дивне місто... Незрозуміло, хто і коли будував його, не двоєдушці ж калічні, ті в лапах ледь сокиру втримають. Однак, диви, — височить, вежами вартовими до небес Вирієвих тягнеться, частоколом огороджено дерев’яним, але міцним, аби жодна стороння тварюка спокій мешканців не потурбувала. А тварюк тут вистачає.
— А хай тобі грець!.. — рявкнув вовкулак, коли дорогу перед самісіньким його носом перебігли два чоботи, причому обидва ліві. Хвацько так протупотіли, біля лівого узбіччя зупинилися, каблуками клацнули — честь, виходить, віддали — і нирк у кущі!
— Слухай, а ці тут звідки?
Андрій філософськи стенув плечима:
— Та яка різниця? Сумирні ж, тільки і знають, що навколо частоколу шмигати та ось так каблуками стукати перед кожним. Не звертай уваги. Ти їх тепер часто зустрічатимеш.
— Ет, зайвої радості на мою голову додалося! — пробуркотів Степан. Але було видно, що він радий рятівному озеру і, отже, близькому спасінню від тіньових блох. — Може, спершу до бережка під’їдьмо, а вже потім у місто, га?
Чому ж не під’їхати? — під’їхали. Щоправда, довелося через яблуневі хащі продиратися, бо дерева стояли щільно, як частокіл навкруг Вовкограда. Спішившись, Андрій залишив Орлика на догляд Миколки (а насправді — навпаки) і разом із вовкулаком спустився до "води".
Тут Степан припав до золотавої поверхні і почав жадібно хлебтати її, але відразу ж відскочив.
— Ух! Пече!
— Пий, — кивнув Андрій. — Так і має бути.
— А знаєш, полегшало, — зізнався вовкулак трохи згодом. — Наче разом позбувся усіх невидимих бліх, чесне слово!
— От і добре. Ну що, вирушимо у місто?
— Куди ж діватися?
— Тоді зажди...
Ярчук повернувся до Миколки і відвів його з конем у гайок золотоплідних яблунь, де й звелів чекати: "До вечора неодмінно повернуся!" Потім, скинувши з себе одяг, проговорив потрібні слова і, перекинувшись через голову, перетворився на величезного вовкодава, хлопцеві приблизно по пояс. Підморгнув: "Не журись, синку!" — і поквапився знову до берега, дивувати Степана.
У того слів, видно, уже не залишилось. Корж тільки чхнув і позадкував, коли з-за дерев на нього вилетіла чорна чотирилапа куля.
— Не впізнав? — хмикнув Андрій в образі вовкодава.
Степан хитнув головою.
— Нумо, за мною! — наказав Ярчук. — А то поки влаштую тебе, вже й сутенітиме, а на мене ж Орлик із Миколкою чекають.
— Шкода, не попрощалися, — зітхнув вовкулак.
— Ну, біжи прощайся.
Побіг.
* * *
Брама, ясна річ, була прочинена, але під охороною. Дві дебелі вівчарки, вгледівши подорожніх, миттю піднялись із чотирьох лап на дві й пильно витріщились на незнайомців.
— Може, і нам того... на задні? — розгублено прошепотів Степан Андрію.
— Обійдуться. На чотирьох у нашій личині зручніше. Чи тобі не знати?
— Хто такі? — ревонула та вівчарка, що ліворуч.
— І з якою метою? — додала друга.
— Купець я, — ліниво позіхнув Андрій, оголюючи свої здоровенні ікла. — От, підібрав новенького — та й вирішив привести, аби не пропав.
Вівчарки, як по команді, повернулися до вовкулака.
— Степан Корж, — назвався той. — Застрелили мене в людській личині, так от тепер...
— Чи знаєте порядок? — спитала в Андрія одна з вівчарок.
— Аякже. Першим ділом — до управителя, ошийник отримати і місце проживання.
— Проходь. Тільки ви того... намагайтеся на двох ходити, не звірі все-таки.
Широкою вулицею, забудованою з обох боків дерев’яними хатами в три-чотири поверхи, Андрій зі Степаном попростували до головної площі. Там — міська управа, в ній ошийники отримувати.
Хоч ця вулиця і вважалася центральною, переповненою її не можна було назвати. Кілька разів їм траплялися вовкоградці — то козел з козою, манірно, під ручку, пройшлися, то вилетів раптом звідкись переляканий півень у малесенькій сорочці, наче спеціально на нього пошитій, роззирнувся на всі боки, прокукурікав і чкурнув щодуху в підворіття. А за ним дві собаки пробігли у сторожовому одязі. Ну, і ще кількох двоєдушців побачили. Андрій тут не вперше, для нього це річ звичайна. Зате Степан уважно роздивлявся навсебіч. Але мовчав; заговорив, лише коли до площі підійшли.
— Вони ж усі з ошийниками.
— Тут, братику, по-іншому не можна. Кожному городянину належить ошийник. Крім батраків — тим намордники. Ну і купець чи ще хтось, якщо за межі Вовкограда вирушає, може знімати для зручності.
Вовкулак кивнув розгублено і принюхався:
— М’ясцем смаженим пахне, чи що?
(Продовження на наступній сторінці)