Соціальна політика та соціокультурні цикли в наукових розробках П. Сорокіна. Реферат
Місце соціальної політики в системі соціології, визначене Сорокіним, і сьогодні є цілком сучасним. Прикладний характер соціальної політики органічно поєднується з потребою теоретичного оформлення
Видатний російсько-американський соціолог Питирим Олександрович Сорокін, який більшу частину свого життя творив у США — в еміграції, розглядав соціальну політику як спеціальний розділ соціології. Сорокін виділяв чотири розділи, або відділи. Перший відділ соціології Сорокін називає загальним ученням про суспільство, другий — соціальною механікою, третій — соціальною генетикою, і тільки останній, четвертий — соціальною політикою. "Цей відділ за характером і метою, — пише Сорокін, — є суто практичною, прикладною дисципліною.
Його завдання полягає у формулюванні рецептів, визначенні засобів, користуючись якими можна і треба досягати мети поліпшення суспільного життя і людини. Інакше соціальну політику можна назвати соціальною медициною або ученням про щастя. Подібно до того, як із появою фізико-хімічних і біологічних наук з’явилися прикладні дисципліни (технологія металів, агрономія, медицина і т. п.), теоретичні дані яких обертають для людських цілей, так і соціальна політика, користуючись даними теоретичної соціології, може і повинна використовувати їх для практичного застосування у сфері суспільного життя з метою його поліпшення, тобто для людського щастя, збільшення культурних цінностей і прискорення загальнолюдського прогресу.
Ось основні відділи соціології та завдання останніх.
Як бачимо, ці завдання такі великі і всеохоплюючі, що зайве будь-яке умовляння про те, що потрібно вивчати соціологію, що ця дисципліна гідна того, аби попрацювати над нею".
Місце соціальної політики в системі соціології, визначене Сорокіним, і сьогодні є цілком сучасним. Прикладний характер соціальної політики органічно поєднується з потребою теоретичного оформлення. Особливого обговорення потребує питання про співвідношення соціальної політики і соціальної медицини.
Так, соціальні хвороби, їхнє зростання і поширення є величезною небезпекою для сучасного суспільства. Один із засновників напряму соціальної медицини в Росії Є. В. Черносвітов у статті "Соціальна медицина — одна з базових основ соціальної держави" розглядає історію виникнення соціальної медицини та її концептуальний розвиток у XX столітті. Він трактує соціальну медицину і як галузь соціальної теорії, і як частку державної політики, і як механізм соціальної стабілізації суспільства.
Визначаючи наочне поле соціальної медицини, Черносвітов пише, що "соціальна медицина розробляє норми здорового способу життя в здоровому суспільстві, здійснює згідно з цими нормами соціальний контроль за індивідом, групою індивідів, чи це сім’я, школа, трудовий колектив, законодавчі і виконавчі структури влади, судові органи, пенітенціарні установи, армія та інші".
За всієї наочної близькості соціальна медицина і соціальна політика не тотожні. Якщо в центрі уваги соціальної медицини соціальні хвороби суспільства та окремої людини (не випадково, це саме медицина), соціальна політика охоплює ширший спектр діяльності та інтересів, серед яких і гострі соціальні проблеми (злиденність, працевлаштування інвалідів, соціальна підтримка малозабезпечених тощо), і соціально-політичні проблеми, наприклад, збереження соціальної стабільності, розробка соціальної доктрини держави, проведення соціальних реформ та ін. Слід також зазначити, що є істотна різниця навіть у комплексі соціальних хвороб, які вивчає соціальна політика і соціальна медицина.
Черносвітов перелічує соціальні хвороби — предмет піклування соціальної медицини. Серед них: проституція, дромоманія (бродяжництво), пияцтво, наркоманія та інші вияви девіантної поведінки. Безумовно, соціальна медицина не зводиться лише до діагностики і лікування перелічених недуг. Проте все це перебуває поза сферою діяльності соціальної політики.
Звернімо увагу на те, що в програмі Інституту соціальної медицини, заснованого у 1940 р. при Оксфордському університеті під керівництвом відомого соціолога і психіатра Дж. А. Райла, було сформульовано основне завдання соціальної медицини: проаналізувати, як суспільні явища впливають на суспільне здоров’я. В цьому розумінні соціальна політика обернута до подій, які відбуваються в суспільстві, в контексті попередження можливих соціальних катаклізмів, соціальних напружень, внаслідок яких порушується соціальна стабільність і зростають соціальні хвороби.
Можна сказати, що соціальна політика розв’язує соціальні проблеми, внаслідок яких виникають соціальні хвороби, що є предметом соціальної медицини. Соціальна медицина немов крокує слідами недоопрацювань соціальної політики, лікує не джерело захворювання (яке корениться в самому суспільному устрої), а його зовнішні прояви. Таким чином, соціальні хвороби посилюються у суспільстві в кризовий період, пов’язаний з соціальними катаклізмами і соціальними напруженнями, та призводять до порушення соціальної стабільності. Саме у періоди економічної депресії ці негативні явища загострюються.
У чотиритомнику "Соціальна і культурна динаміка" (1937-1941) П. Сорокін навів узагальнені соціально-історичні та соціокультурні цикли. Ще раніше, у 1927 р. в "Огляді циклічних концепцій соціально-історичного процесу" він писав, що "у Конфуція ми знаходимо теорію періодичності у повторенні малих соціальних циклів. Є соціальні процеси, що повторюються кожні 3, 9, 18, 27 та 30 років", що збігаються з виведеним нами 30-річним циклом 18-річних "стиснень" та 9-річних "розслаблень" радянської та пострадянської систем з 3-річним перехідним періодом боротьби за владу конкуруючих політиків.
На початку 1960-х років у доповіді П. Сорокіна "Взаємна конвергенція Сполучених Штатів і СРСР у змішаний соціокультурний тип" коливальну тенденцію змін у суспільстві було визначено як "соціальний закон флуктуації тоталітаризму і свободи". У цій праці він писав, що комуністична система — просто різновид тоталітарної системи економіки. Ця система виникла давно і неодноразово зустрічалася в історії людства: за різних урядових режимів та різних ідеологій у деякі періоди Стародавнього Єгипту, особливо у Птолемеїв період; у давній Спарті та Липарі; у Римі, особливо після 301 р. н. е.; в окремі періоди Візантійської імперії; у стародавньому Перу; у деякі періоди в Китаї, Індії та багатьох інших країнах — згадаймо лише кілька відомих випадків.
Таку систему ініціювали та вводили різні уряди і в різних формах, що "прикрашали", "раціоналізували" та "освячували" ідеології; єгипетські фараони, римські та візантійські імператори, інки Перу, китайські та європейські самодержавні монархи, воєнні завойовники; релігійні влади, такі як єзуїти в Америці, та багато монархістських, республіканських, демократичних, воєнних, соціалістичних та комуністичних урядів.
Не менш різноманітними були "ідеології", які виправдовували, підтримували, раціоналізували та прикрашали цю тоталітарну систему економіки та управління; всі види ідеологій — релігійна, моральна, політологічна, утилітарна, "націоналістична", "економічна", "соціологічна" та інші, починаючи з традиційних єгипетських релігійних вірувань та культу фараона як Бога і закінчуючи останніми: комуністичною, соціалістичною, нацистською, фашистською, лейбористською, пентагонівською, держави загального благоденства та багатьма "диктаторськими" ідеологіями, виконували цю роль. Це означає, що комуністична система економіки та ідеології є тільки одним із багатьох різновидів тоталітарних систем економіки, ідеології та політичного режиму. У різноманітних формах вони домінували в минулому та часто з’являлися останнім часом.
Отже, хоча сам по собі тоталітаризм не є "завоюванням" історії нового часу, але в його радянському й, особливо, сталінському варіанті він набрав антилюдського виразу, який яскраво охарактеризував відомий радянський дисидент Валентин Турчин: "З погляду еволюційної теорії, тоталітаризм є збоченням, дегенерацією, бо нижчий рівень організації спотворює та пригнічує вищий рівень. Тоталітарне суспільство втрачає здатність нормально розвиватися та костеніє. Це глухий кут, вовча яма на шляху еволюції".
02.03.2011
