• Друкувати
• Запитати
• Надіслати другу
• Поділитись
  • Facebook
  • Twitter
• Підписатись на новини

Державна культурна політика в сучасній Україні представляє собою складний комплекс, розвиток якого пов’язаний із системою державної підтримки у сфері фінансування, організації і управління діяльності закладів культури і мистецтва, удосконалення нормативно – правової бази. Впроваджують нові умови функціонування закладів культури і мистецтв, більш активно втілюються різні форми господарювання і підприємницької діяльності.

Культура і держава – взаємопов’язані, взаємозалежні і взаємозобов’язуючі системи. І в ідеалі держава – це культурна система, що здатна до самоорганізації, самооновлення. За умови, що вона виробила такі механізми саморегулювання, які забезпечують нерозривність національної традиції, органічне функціонування сфер культури, усього комплексу ціннісних орієнтацій, який консолідує націю та відкриває її перспективу само здійснення.

Формування, розвиток і виконання потенціалу культури спрямовані на задоволення духовних і культурних потреб народу, на вивчення міри їх задоволення і на формування нових потреб в продуктах культури та послугах урахуванням змін попиту і смаків споживачів. Це й складає ту основу, на якій повинна формуватися система управління галуззю культури та мистецтв, а також стратегія галузі. Вона, зокрема, повинна відбивати:

• напрямки здійснення державної політики з урахуванням реальних економічних умов, які склалися в державі, та тенденцій до їх покращення;
• створення оптимальних умов для досягнення мети, вивчення духовних і культурних потреб споживачів, що склалися, їх структури і подальшого розвитку;
• напрямки розвитку, реструктурування і модернізації мережі закладів культури з урахуванням їх регіональних особливостей і рівні їх забезпечення;
• формування нових творчих і виробничо – творчих структур, які органічно впливають в ринкові структури, а також інфраструктури ринку духовного, інтелектуального продукту;
• забезпечення довгострокового інвестування галузі для зміцнення. оновлення і розвитку матеріально – технічної бази закладів культури і мистецтв, індустріалізація дозвільної діяльності на рівні сучасних технічних досягнень;
• підготовку, перепідготовку кадрів для галузі, підвищення кваліфікації спеціалістів відповідно до вимог, які постають в сучасних умовах;
• створення законодавчо – нормативної бази, яка б забезпечувала чітку правову основу і сприятливі умови для функціонування закладів культури та мистецтва.

В період з 1995 по 2004 роки було започатковано широкий спектр життєздатних інноваційних форм культурної діяльності. На жаль ці позитивні ініціативи не знайшли достатньої управлінської підтримки і законодавчо – нормативного обгрунтування.

В період переходу від командно – адміністративної системи до демократичних засад управління в галузі культури і мистецтв. В даному контексті суттєво трансформуються і функції керівних кадрів. Запровадження інноваційного управління, нових технологій соціально – культурного програмування, впровадження економічних механізмів в діяльності закладів і установ культури і мистецтв зумовлюють тенденцію адекватної кадрової політики керівної ланки органів державного управління культурно – мистецькою сферою.Є підстави вважати, що подальші пошуки виходу сфери культурного життя з кризового стану, її піднесення зі ступеня самовиживання на ступінь плідного розвитку пов’язані зі створенням динамічного балансу державних і недержавних форм культурної діяльності, самовизначенням регіональних структур щодо вибору співвідношення та засобів регулювання цих засад як вихідного базису успіху і перспективи.

Не викликає сумнівів, що в сучасних умовах мінімізації ресурсів саме сфера культури виявилась уразливою. Тому працівникам культури, що відповідають за її розвиток, доведеться активно боротися за „ресурси виживання” і самостійно шукати нових моделей діяльності, які дозволяють культурі в умовах наростаючої кризи не тільки не зникнути, але й розвиватися.

Тільки останнім часом в Україні почало формуватися уявлення про культуру як особливу сферу суспільного життя – активну систему, що само розвивається в результаті взаємодії багатьох процесів і сил, їхньої рівноваги, яка виникає під час такої взаємодії.

Не можна не відзначити і ряд позитивних чинників. Все більш стійко проявляється тенденція мінімізації з боку суспільства претензій до державного сектору культури, поступово йде процес усвідомлення працівниками культури того, що виживання в нових умовах вимагає підвищення активності, розширення поля діяльності, врахування реальних потреб населення.

Тим часом в регіональному соціумі в зв’язку із зубожінням населення з’явилися соціальні верстви, культурні потреби яких не можуть задовольнити заклади ані державного, ані недержавного секторів.

В сучасних умовах кожен із рівнів і форм управління галуззю – управління або відділ культури, окремий заклад культури – живуть, як правило, своїм окремим замкненим життям, мало пов’язаним з діяльністю вище – та нижче стоячих рівнів. Мабуть, це є причиною надзвичайно низької ефективності реалізації управлінських рішень, які проходячи галузевими каналами, не впливають суттєво на змістовну діяльність закладів культури і знаходять своє відображення у „паперотворчій” формі.

На сьогоднішній день поки, що не вдалося знайти прийнятну модель функціонування і розвитку системи культури в умовах ринкової економіки.

Інноваційні принципи сучасного управління в галузі культури і мистецтв

Процес упорядкування інноваційної соціальної діяльності, утворення стабільних соціально – структурних зв’язків, пов’язаних з інституалізацією суспільства. в цей період порушуються установлені норми та стандартизовані позиції моделі поведінки, формуються нові соціально – культурні ролі. В умовах оновлення суспільства виникає система нових, біологічних та соціально – психологічних потреб, необхідність в задоволенні яких стимулює розвиток інституту дозвілля. Отже, дослідження проблеми інституалізації дозвілля передбачає вивчення процесу, в ході якого відбувається розробка та реалізація норм і ролей, необхідних для нових соціальних установок. Цей процес пов’язаний із запровадженням в соціальну практику культурних інновацій.

Однією з таких культурних інновацій стала організація в багатьох районах України творчих об’єднань закладів, установ, організацій, які ініціюють розвиток широкого спектра видів і форм культурно – досугової діяльності. В теорії дозвілля вони визначаються терміном „інноваційні культурно – дозвіллєві системи”.

В соціології дозвілля інноваційні культурно – дозвіллєві системи являють собою своєрідну модель соціальної модернізації дозвілля, в основі якої лежить принцип інноваційності та ефективності. Особливістю такої моделі є доведення її теоретичної, соціально – культурної розробки до рівня конкретної соціальної дії та відповідних технологій її реалізації, адаптація інноваційної форми до різних соціально – культурних ситуацій, застосування в практиці організації дозвіллєвої діяльності різних соціальних груп і верств населення.

Розв’язання проблем культурно – дозвіллєвої діяльності в перехідний період передбачає реформування і модернізацію її системи в напрямі подальшої демократизації й урізноманітнення, яке передбачає врахування особливостей культурної ситуації в різних регіонах України.

За умов значного скорочення бюджетного фінансування органи державного управління повинні чітко визначитись щодо мінімальної кількості регіональних закладів культури. З цією метою дослідники визначили перелік культурно – дозвіллєвих закладів, які респонденти схильні найчастіше відвідувати за місцем проживання. Таким чином було визначено чотири базові заклади культури. Це – театри, кафе – клуби, спортивно – оздоровчі клуби та клуби сімейного дозвілля. Всі названі культурно – дозвіллєві організації спрямовані на задоволення комунікативних потреб населення, розвиток між особистісного спілкування.

Значною залишається потреба у видовищних, емоційно насичених типах дозвілля, споживанні мистецтва. В сільській місцевості, згідно з існуючою культурною традицією, це – театральне мистецтво.

Загальний рівень культурної активності населення за місцем проживання, бажання брати участь в обговоренні та вирішенні проблем розвитку культури треба визнати невисоким. Більше половини опитаних не захотіли визначитись в своїх оцінках цих питань.

Спостерігається кореляція між віком, та відношенням до закладів культури. Втричі більше за інші групи до відвідування спортивних закладів, відеосалонів схильна молодь віком від 15 до 19 років. Можливо, певну роль відіграє престижність цих закладів у молодіжному середовищі, те, що вони відповідають іміджу сучасної молодої людини. Ефектом новизни можна пояснити те, що комп’ютерні клуби, як місце проведення дозвілля, ця група обирає в чотири рази частіше інших респондентів.

Вікова група 20-25 років при нагоді обирала б місцем дозвілля кафе – клуби, 20-30 років – казино, 26-30 років – концертні зали, 31-40 років – виставкові зали, 30-50 років – театри. З плином часу, ставлення до дозвіллєвих цінностей поступово змінюється. Потреба в захоплюючих інноваціях, активних формах дозвілля поступається місцем спокійного відпочинку, бажанню споглядати, спостерігати, оцінювати.

Зафіксовано залежність вибору бажаних закладів культури від місця проживання. Якщо у великому місті думку щодо необхідності функціонування клубу за місцем проживання поділяє лише 60%, то в малому місті – більше 70% опитуваних. Для сільської місцевості цей показник зростає до 80%. Якщо третина жителів великого листа вважає, що „в тому вигляді, в якому вони існують тепер, вони не потрібні”, то в сільській місцевості до такої точки зору схиляється трохи більше десятої частини опитаних. Без традиційно існуючої мережі закладів культури люди не уявляють свого життя.

В малих містах спостерігається особливе тяжіння до такого закладу культури, як театр. Сільські жителі прагнуть задовольняти свої дозвіллєві потреби в концертних та виставкових залах, картинних галереях та спортивних комплексах. Вони висловлюють бажання відвідувати відеосалони, комп’ютерні клуби, кафе – клуби, центри розвитку народної творчості, тобто ті заклади, яких на селі немає. Отже, спостерігається невідповідність існуючої мережі закладів культури реальним дозвілєвим потребам людей.

В сучасних умовах найбільш життєздатними та перспективними виявились багато профільні клуби та об’єднання при культурно – освітніх установах за місцем проживання, в яких учнівська молодь могла задовольняти свої дозвіллєві потреби в культурно – творчій та іншій суспільно – корисній діяльності.

Особливістю таких установ було розширення просторових меж їхньої діяльності. Вона не обмежується стінами їхніх приміщень, а переноситься на виробництво, в трудові колективи, проходить за місцем проживання населення. Таким, чином, інституціоналізація дозвілля проводить до активізації процесу соціалізації регіонального середовища. Особлива увага надається розвитку художньої самодіяльності та технічної творчості населення. Нова рольова структура базується на принципах розвитку ініціативи, самоврядування і самостійності її учасників, значна увага надається соціальній рефлексії, різним видам неформального спілкування. З метою активізації соціальної ініціативи провідного характеру набувають дискусійні форми роботи, спрямовані на суб’єктивно – об’єктивні відносини, формування громадської думки. На відміну від масових форм роботи, які домінували досі, поширюються групові форми культурно – дозвіллєвої діяльності, такі, як літературні, музичні вітальні.

Суттєві зміни в структурі мережі та організаційних формах установ культури клубного типу відбулися у 90-і роки. Поряд з усталеними на цей час культурно – спортивними комплексами та молодіжними культурними центрами з’являються нові ініціативні формування, що продовжують тенденцію, пов’язану з об’єднанням та консультацією соціально – культурних сил суспільства. Найбільш типовими серед цих структур стають молодіжні культурні центри і об’єднання молодіжних формувань.

Так у 1990 році одним з перших виникає Одеське об’єднання молодіжних клубів. Воно згуртувало 18 клубів за інтересами, 9 дискотек, студії відео і звукозапису, павільйони комп’ютерних ігор, сучасні фотолабораторії. В структуру об’єднання входила асоціація кооперативів, яка займалася дозвілля, масовими заходами, рекламою, спонсорськими послугами, соціологічними дослідженнями.

Вже у 1992 році існувало понад 100 клубних установ нового типу. Це – центри дозвілля, центри культури, центри національних культур, культурно – спортивні, соціально – творчі об’єднання та спеціалізовані культурно – дозвіллєві заклади типу будинків фольклору, будинків кіно, сімейних клубів.

До складу багато профільних центрів дозвілля входили театрально – концертні колективи, дискотеки, студії звукозапису, зали ігрових автоматів, любительські об’єднання, спортивно – оздоровчі школи та ін. Все це значно розширило технологічні можливості закладів культури.

Як свідчить досвід, існуючі Центри дозвілля створювалися в різний спосіб: на базі державних і профспілкових клубів (Євпаторійський і Джанкойський, Ужгородський, Харківський); на базі парків культури і відпочинку (Херсонський, Сумський, Енергодарський Запорізької області) і на базі любительських об’єднань (Первомайський Миколаївської області, Ізмаїльський).

Первомайський центр дозвілля „Скіф” спеціалізувався на відродженні і розвитку народних промислів і ремесел, і об’єднував на той час близько 500 народних умільців. В його складі працював власний художній салон, проводились виставки декоративного і прикладного мистецтва. Зусиллями працівників центру розроблено програму відродження і розвитку національної культури регіону.

Враховуючи особливості культурного середовища, Глухівський культурно – спортивний центр „Синтез” поставив собі за мету відродження культурної спадщини колишньої столиці лівобережної України. Центр став ініціатором створення музею історії міста, спорудження пам’ятнику видатним землякам – композиторам Бортнянському і Березовському. З метою активізації громадської ініціативи було організовано благодійні акції, спрямовані на збирання коштів, проводилися вечори старовинної музики, фестивалі.

Центр започаткував практику організації та утримання на базі докладу культури власних професійних мистецьких колективів, футбольного клубу. Взявши в оренду занедбані будівлі, невеликий колектив спеціалістів довів, що навіть без дотацій з державного бюджету можна зробити для розвитку культури свого регіону. Розбудова центру сприяла швидкій та ефективній соціалізації навколишнього середовища, стимулювала населення міста до участі в активній культурно – дозвіллєвій діяльності.

Створений на базі районного будинку культури Кремінський центр дозвілля Луганської області став творчо – виробничим комплексом на засадах кооперації матеріальних, фінансових, творчих ресурсів. Культурне обслуговування населення, організацію популярних форм дозвілля, тут вдало поєднували з розвитком комерційних видів діяльності, платних послуг. Зароблені кошти було спрямовано на такі необхідні для духовного розвитку відвідувачів напрямки діяльності, як народна творчість, фольклористика, обрядові свята.

В Луганській області виникли сільські центри і об’єднання „Екран”, що спеціалізувалось на впровадженні кабельного телебачення і показі відео програм. Херсонський центр дозвілля основним напрямком діяльності зробив туризм. В Донецькій області – соціально – культурні та культурно – педагогічні об’єднання, клуби – музеї, клуби – кафе.

У Львівській, Івано – Франківській та Рівненській областях відроджувалися традиційні для Західної України типи закладів культури – доми „Просвіта”. Так було започатковано організацію спеціалізованих центрів дозвілля.

Неординарні моделі Центрів культури і дозвілля будувалися з метою вирішення специфічних проблем розвитку культурного середовища. Їхнє створення було продиктоване регіональними національно – культурними особливостями та місцевими соціально – економічними умовами.

Великого значення набувало ініціювання регіональних інноваційних процесів і проектів, спрямованих на розвиток народної творчості, відродження та розвиток субкультур національних меншин, співпрацю з громадськими об’єднаннями і рухами.

В умовах переходу до ринкової економіки, в 1991-2001 роках продовжується активний пошук нових організаційно – економічних моделей у сфері культурно – дозвіллєвої діяльності, відбувається їхня практика. Впровадження нового господарського механізму давало можливість частково зміцнити фінансове становище клубних установ, поліпшити матеріально – технічну базу, сприяло створенню додаткових можливостей, пов’язаних з розширенням форм культурного обслуговування населення. Перехід закладів культури на нові умови господарювання дозволив отримати певну самостійність в питаннях вибору форм господарювання, формування штатів, використання зароблених коштів.

Інновації в діяльності складників української культури

Українська культура є явищем різнобічним, і в свою чергу має безліч складників. Тому я вважаю за доцільне розглянути детальніше такий складник як парки культури та відпочинку.

Однією із важливих передумов для визначення шляхів розвитку і вдосконалення діяльності парків культури і відпочинку на сучасному етапі та їхнього місця в загальній системі установ масового відпочинку й дозвілля широких верств населення є вироблення новітніх моделей паркового середовища.

Моделювання діяльності парків культури і відпочинку вважається сучасним методом, який майже не застосовується в практиці вітчизняного паркобудівництва.

Розглянемо можливості застосування ідей моделювання стосовно діяльності парків. Перший напрямок в моделювання діяльності парків – пошук такого аналогу, інформацію з якого можна було б перенести на парк. Більш перспективним вважається шлях моделювання мережі парків на прикладах роботи безпосередньо парків.

Існує ще один напрямок в розробці моделі парку. Йдеться про базисну модель, модель парку на перспективу як „нормативну” концепцію парку. Така модель матиме проектно–прогностичний характер, вона повинна об’єднувати предметні моделі – соціалістичну (склад відвідувачів), культурологічну (модель поведінки в сферах культурної діяльності, спілкуванні, відпочинку), функціональну (основні сфери діяльності парку), архітектурну (зонування, склад обладнання і пристроїв) і екологічну (природне середовище парку).

Вивчення відповідей фахівців – експертів (354 чол.) щодо доцільності і перспективності функціонування окремих закладів культури і дозвілля показало, що на думку респондентів зберегти традиційні культурно – дозвільні заклади, причому парки поставлено на четверте місце за ступенем необхідності До базової групи закладів увійшли:

• спортивно – оздоровчі клуби – 52,5%;
• сімейні клуби – 50%;
• вікові клуби – 42,1%;
• центри атракціонів в парках – 42,4%.

Ваговим підтвердженням висновків фахівців стали відповіді на запитання щодо доцільності існування парків. Потребу в них висловили 77,5% респондентів, відповідь, що „у такому вигляді”, в якому парки існують, вони не потрібні дали 12,3% опитаних.

Було виявлено, що дедалі більше загострюються суперечності між потребами різних груп населення в розвагах, творчості, інших формах проведення дозвілля у парковому середовищі і реальними можливостями цих закладів у задоволенні даних потреб. Подібна проблемна ситуація характерна для більшості парків України. Це підтверджують результати опитування відвідувачів парків міста Києва за темою „Людина і парк культури і відпочинку”, в якому взяли участь понад 100 респондентів, із них 35% склали пенсіонери, 27% - учні і студенти. 20% - працюючі, 18% - непрацюючі особи. За віком опитані розділились так: від 15 до 22 років – 18%, від 23 до 33 років – 22%, від 34 до 45 років – 20%, від 46 до 60 років – 21%, більше 60 років – 19%.

Аналіз матеріалів показав, що 65% респондентів вважають парки потрібними установами, інші не дали відповіді. Тільки 25% опитаних висловились за доцільність приватизації парків, 35% - її заперечили, тоді як майже половина (40%) взагалі не змогла відповісти. Серед респондентів 40% бувають у парку щодня, стільки ж – один раз на тиждень, один раз на місяць – 8%, тобто кожного тижня відвідують парки культури і відпочинку більшість опитуваних (80%). Декілька разів на рік бувають тільки 10%, ще рідше – 2%. Найчастіше відвідують парки навесні і влітку (56%), восени – взимку – 44%. Отже можна стверджувати, що популярність цих закладів у будь – яку пору року практично однакова.

В основному респонденти надають перевагу атракціонам великих форм (45%), дитячим і спортивним майданчикам (25%), прогулянкам, тихому відпочинку та іншим видам занять (30%). Найбільший інтерес серед організованих заходів парку викликають свята та народні гуляння і зокрема, пов’язані з народним календарем, природою.

Розробка нових технологій паркобудівництва передбачає з’ясування ролі паркового середовища в житті різних соціальних груп. Оскільки найактивніше відвідує парки молодь, було проведено опитування студентів (200 чоловік), метою якого визначення ступеня задоволення молодих людей діяльністю цих закладів.

З’ясувалося що робота парків не задовольняє 68% опитуваних – спектр заходів і послуг не відповідає їхнім потребам. Близько 80% респондентів відповіли, що роль парків як виховної культурно – просвітницької установи за останні 2-3 роки значно зменшилась. Більшість учасників дослідження вважають, що парки повинні розширити комплекс послуг, розрахованих на значний спектр занять, починаючи від спокійного освоєння паркових територій до активних форм відпочинку і дозвілля в природному середовищі. У відповідях відзначалося, що хоча за останній час роль парків у сфері дозвілля значно знизилась, вони, проте, залишаються найбільш доступними місцями відпочинку й дозвілля молоді.

За підсумками проведення досліджень Українським центром культурних досліджень розроблено мінімальні соціальні нормативи (МСН) обслуговування парками культури і відпочинку, які передбачають створення ступеневої системи паркових комплексів, починаючи від сільського населеного пункту, райцентру, СМТ, закінчуючи містами обласного підпорядкування і містом – обласним центром. Кожний значний населений пункт, місто, районний центр повинен мати свій парк, який би працював цілий рік.

Запропоновані МСН, можна розглядати як „соціально – нормативну модель” паркової системи, що передбачає функціонування парків в ролі полі функціональних установ, так і спеціалізованих – за переважаючим контингентом; спортивних, видових, прогулянкових, гідропарків, парків - музеїв, парків – виставок, парків розваг, зоопарків тощо – за функціональною спеціалізацією, тобто тематичною спрямованістю;садів культури і відпочинку; паркових зон відпочинку і розваг, території яких упорядковуються з метою створення на них кількох об’єктів або обладнання, що потребує значних матеріальних затрат, - такі зони мажуть бути створені біля закладів культури і бути їхніми базами або становити філіали парку.

Згідно МСН в населеному пункті з кількістю жителів понад 1000 чоловік обов’язково повинна бути упорядкована паркова зона відпочинку і розваг, яка може функціонувати як філіал парку або база СБК.

В райцентрах з населенням від 5000 – 10000 чоловік повинен функціонувати парк культури і відпочинку; СМТ з населенням понад 3 тис. чоловік теж упорядковується парк культури і відпочинку.

За градацією „міста обласного підпорядкування” у відповідності з МСН передбачається забезпеченість парками культури і відпочинку в містах з кількістю жителів до 20 тисяч чоловік, проте в містах з кількістю жителів більше 20 тисяч чоловік передбачається функціонування мережі, що включає парк культури і відпочинку, і спеціалізований парк, а також сади та паркові зони.

В обласному центрі може функціонувати вже розгалужена цілісна паркова система на чолі з Центральним парком культури і відпочинку, парками культури і відпочинку загальноміського і районного значення, спеціалізованими парками, садами і парковими зонами.

МСН по парках культури і відпочинку скеровані на процес збереження і поновлення мережі парків, зміцнення їх стану, створення нових паркових комплексів, а також на усвідомлення паркового середовища як культурної цінності, як елемента культури.

Отже, мінімальні соціальні нормативи обслуговування населення парками культури і відпочинку – унормовані соціальні гарантії держави у сфері культурного відпочинку й дозвілля громадян України в умовах природного середовища, що передбачають створення і функціонування ступеневої системи парків як базової мережі згідно з принципами територіального розташування населених пунктів, чисельності населення, природно – кліматичних умов і відповідно до прийнятої типології, класифікації і містобудівних норм.

Вагомим фактором оптимізації державної політики в галузі паркобудівництва є реформування інститутів управління, які є захисними ланками державних інтересів. Вироблення дієздатних моделей управління ґрунтується на ствердженні культурної політики, змінах правовідносин стосунків між суб’єктами культурного життя, формуванні розвиненої інфраструктури недержавних закладів культури і системи контролю за їх роботою.

„Модель управління” повинна передбачати досягнення специфічних для парків культури і відпочинку цілей: створення адміністративно – правових умов рентабельності парків; збереження природних комплексів як територіального, так і архітектурно – ландшафтного рекреаційного середовища, в якому функціонують дозвіллєві установи; розвиток національних, історичних, побутових традицій у проведенні короткочасного дозвілля і відпочинку населення; впровадження новітніх технологій в сферу обслуговування відпочиваючих.

Державна програма розвитку парків культури і відпочинку передбачає розвиток двох основних форм управління: державних, які реалізуються через розвинену мережу органів управління різних рівнів – від загальнодержавного до місцевих; громадських, які створюються на рівні органів місцевого самоврядування. Комерційні профільні структури, які функціонують в межах парків на договірних засадах, працюють в єдиному адміністративному полі на основі діючих законів, підзаконних актів та розпоряджень органів управління. В доповнення управлінських структур створюються недержавні громадські структури управління, які працюють в існуючому законодавчому полі, не мають владних повноважень: виконують координаційні, консультативні функції, відстоюють громадську думку при прийнятті управлінських рішень, мають консолідуючі значення в суспільстві, відстоюють інтереси маргінальних груп населення, сприяють розвитку меценатства.

Основною формою управління парків культури і відпочинку залишається державна система, представлена різними рівнями керівництва: вищий рівень – Міністерство культури і мистецтв України; середній – регіональні управління культури і мистецтв, міські відділи управління місцевих органів самоуправління; нижчий рівень – адміністрації парків.

Концептуальною засадою „моделі комплексного моніторингу” парків культури і відпочинку є принцип динамізму, оскільки парк є комплексною структурою, своєрідним живим організмом – осередком, який постійно змінює свій образ. Загальною метою системи комплексного спостереження є визначення загальних тенденцій і напрямків діяльності парків культури і відпочинку та оцінка кожного парку зокрема. Базові матеріали системи комплексного моніторингу включають результати проведеної паспортизації парків культури і відпочинку. До бази даних увійдуть дані державної статистики; перелік парків відповідно до категорій, інші параметри та відомості. До оцінки діяльності парків культури і відпочинку запроваджено методики обробки і аналізу статистичних даних, паспортизації, що будуть використані для побудови оптимальної моделі функціонування парків культури і відпочинку.

Отже, головними завданнями системи комплексного спостереження є виявлення тенденцій паркового будівництва, поширення і впровадження інновацій культурно – виховної діяльності парків культури і відпочинку, позитивного досвіду в планування і просторовій композиції паркового ландшафтного середовища, підвищення якості архітектурних відділень, будівель і споруд, рівня благоустрою паркової території з подальшим перспективним їх розвитком.

Змістовно – функціональна модель ґрунтується на трьох стратегічних напрямках діяльності парків: рекреація, культура, екологія. Звідси, визначаються основні функції дозвілля населення в парковому середовищі: рекреативна, культурно – просвітницька, екологічна, комунікативна, розважальна. Паркове дозвілля зумовлюється потребами людей у рекреації, спілкуванні, самореалізації, самоствердженні. Дозвілля у парку має свою специфіку, бо проходить в умовах природного середовища і неповторних явищ, де створюються найбільш сприятливі умови для розвитку сутнісних сил особистості завдяки потенціалу паркової культури.

Враховуючи, що парки культури і відпочинку залишаються державними базовими установами, які співпрацюють з комерційними структурами, громадськими об’єднаннями, приватними особами, в моделях, програмах слід передбачити розробку нових організаційних засад діяльності парків, які відповідали б сучасним соціально – економічним умовам з відображенням напрямків державної і комерційної діяльності, можливостей кооперації дозвіллєвих закладів з різними формами господарювання та інше.

Моделювання паркової мережі в Україні як процес створення інноваційних паркових комплексів і нових типів парків, спрямований на підвищення ролі парку як соціального інституту суспільства, асиміляцію досвіду світової паркової культури і узагальнення практики вітчизняного паркобудівництва з урахуванням особливостей духовного розвитку, менталітету й традицій українського народу.

Парк культури і відпочинку, який є культурним елементом за умов демократизації суспільства і удосконалення технологій паркобудівництва може стати центром соціально – культурного розвитку населення, що діє як функціонально – мобільна, рекреативно–виховна система, змінюючи парковий образ адекватно до соціально – значущих інтересів й потреб різноманітних і духовних пріоритетів суспільства.

Нормативно – правове забезпечення в галузі культури і мистецтв

Від часу ухвалення „Основ законодавства про культуру” було прийнято низку законів, які так чи інакше регулюють окремі ділянки сфери культури. Зокрема 1995 року ухвалено Закони України „Про музеї і музейну справу” і „Про бібліотеки та бібліотечну справу”; 1997 року – „Про благодійництво та благодійні організації” і „Про професійних творчих працівників та творчі спілки”, які, попри окремі недоліки, разом зі ст.7.11 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств” у редакції 1997р. вперше запроваджують реальні податкові пільги для неприбуткових організацій. У 1997-1999 рр. прийнято Закони „Про кінематографію”, „Про охорону культурної спадщини”, „Про вивезення і ввезення культурних цінностей”.

Окремі питання функціонування культурної сфери регулюють закони „Про авторське право і суміжні права” (1993), „Про туризм” (1995), „Про видавничу справу” (1997), „Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” (1997).Питання сфери культури регулюються також Указами Президента України. Ними було ухвалено положення про Національні заклади культури та надано статус національних низці най визначних державних закладів культури.

В більшій мірі ці нормативні акти або регулюють лише окремі галузеві проблеми, або мають численні недоліки, через що загалом правове забезпечення культурної сфери залишається незадовільним.

Особливо важливою є проблема регулювання „третього сектора” в культурі. Закон України „Про благодійництво і благодійні організації” створює правові передумови для заснування благодійних організацій і розвитку благодійної діяльності зокрема, і в культурно – мистецькій сфері. Серед основних напрямів благодійництва статтею 4 Закону передбачено: - „сприяння розвитку культури, в тому числі реалізацій програм національно – культурного розвитку, доступові усіх верств населення, особливо малозабезпечених, до культурних цінностей і художньої творчості:

• подання допомоги талановитій творчій молоді;
• сприяння охороні і збереженню культурної спадщини, історико–культурного середовища, пам’яток історії та культури, місць поховань;
• подання допомоги у розвитку видавничої справи...”.

Однак цей закон встановлює дуже невеликі податкові та інші пільги. Зокрема, зовсім не оподатковуються благодійні установи, які існують лише із членських внесків і пожертв, не вважається підприємницькою фінансовою діяльність благодійних установ, якщо всі доходи від неї використовуються на благодійність та інше. Але практично ніяких нових стимулів не отримують за новим Законом ті фізичні і юридичні особи, які здійснюють благодійництво, але самі не є благодійними організаціями – тобто фактично всі спонсори. Дуже суперечливі й плутані в Законі визначення „спонсорства” і „меценатства”, що дає підстави навіть не вважати їх благодійною діяльністю, яка заслуговує пільг.

Однак в цьому Законі немає чіткого визначення правового статусу набувача благодійної допомоги. Через це довелося подавати довжелезний список можливих форм і напрямів благодійництва, який ніколи не може бути вичерпним і не перекриває шлях для можливих зловживань.

У новій редакції „Закону про оподаткування прибутку підприємств” описано шість різних груп неприбуткових організацій, кожна з яких має певні податкові пільги (зокрема – група „б”: „благодійні фонди та громадські організації, створені з метою провадження екологічної, оздоровчої, аматорської спортивної, культурної, освітньої, наукової діяльності, творчі спілки; - звільнюється від оподаткування доходу від „проведення їх основної діяльності”). Однак за відсудження окремого Закону „Про неприбуткові організації” рішення про те, до якої групи „пільговиків” належить конкретна організація і чи є вона неприбутковою взагалі, приймає не закон, а фінінспектор. Це знову – таки ставить тисячі культурно – мистецьких установ і творчих колективів, особливо недержавних, у залежність від волі податкового чиновника.

Тому, на мою думку, потрібен окремий Закон про неприбуткові організації, який ба задовільно регулював поставлені вище питання існування „третього сектора” – зокрема, в культурній сфері.

З огляду на численні недоліки і моральну застарілість „Основ законодавства про культуру”, потрібен також новий базовий „Закон про культуру”, який би по – новому окреслив сам об’єкт культурної політики – усю сферу культури і державну й недержавну, комерційну й неприбуткову, враховуючи специфіку кожного з цих секторів, передбачив би не лише бюджетне утримання базових культурних закладів, а й широкий спектр механізмів і форм підтримки культурних організацій усіх видів і форм власності: податкові пільги, надання конкурсних грантів та держзамовлення, заохочення недержавних інвестицій у вітчизняну культуру тощо.

08.10.2010