Тоді, щоб узріти нового бога, загнано киян у воду, а над переляканими людьми в прилиплих до тіла білих сорочках одягнені в золоті шати ієреї оглашали незрозумілі заклинання. Після того їх випущено на берег не тільки оглашенними, але й християнами, не дбаючи навіть про те, щоб кожен новохрещений сповідував віру своєрідною присягою — читанням символу віри.
Хто хрестився з любов’ю, хто зі страхом, а були й такі, що закам’яніли серцем, як аспиди глухії, позатикали вуха, позатуляли очі, щоб не чути й не бачити, повтікали в ліси й пустоші, щоб жити з молитвами дідніми й отніми, з богами хоч і не пишними, та незрадливими.
Назимка була з ними.
Як те могло статися, чом не припровадив я її на берег Ручая, чом не став над нею, слухаючи гудіння ромейських молитов, од яких Назимка була б ще вродливішою і неприступнішою? Хіба ж я знав?
Коли ти біля княжих коней, то нелегко тобі відлучитися ні вдень, ні вночі. Молодша дружина, отроки, конюхи жительствують на княжім дворі, в гридниці, завжди під рукою у князя. Вже й не пам’ятаю, коли зумів я вирватися в город, та було те вночі, доводилося остерігатися сторожі, брама Горининого двору була висока й міцна, я шкрібся в неї, стиха натискував плечем, пробував погупувати ногою — ніхто мене не ждав. Ще згодом, умовившись з Корчаком, щоб доглянув моїх коней, прискочив я до знайомого двору, товкся в браму майже нахабно, але знов ніхто мені не відчиняв, ні голосу, ні шереху з того боку, так ніби все там умерло. Я вже мав би піти собі геть, відчаєний, аж раптом крізь щілину а брамі вдарило в мене зеленим холодом, ніби простромилася гостра крижина і дотикнулася мені до самого серця. Я закляк, прикипів до місця і аж застогнав:
— Назимко!
— Ну, чого тобі? — почулося з того боку брами.
— Чи ти забула мене зовсім, не пам’ятаєш уже?
— А за що тебе пам’ятати?
Я розгубився: справді, за що ж пам’ятати? За те, що є, що такий недолугий і без стрижня в душі?
— Ти не стрічала…
— Кого б мала стрічати?
— і на веління князя не відгукнулася з матір’ю своєю.
— Хто хотів, той відгукнувся, а ми не схотіли і не схочемо.
— Пусти мене до себе.
— Не впущу.
— Хоч поглянути на тебе.
— Сліпий — не побачиш.
— Я не сліпий. Може, дурний.
— Може.
Я не впізнавав Назимки. Звідки це в неї? Чому гнуться й ламаються суворі мужі, а ця м’яка ніжна дівчина така несхитна? — Я ж хочу бути тільки з тобою, — благав я відчаєно. Вона засміялася гірко:
— Хочеш? А як же твій новий бог? Покинеш його — загинеш.
— Загину без тебе.
— Мене вже немає.
— А де ж ти?
— В лісах, на просторах, на волі! Це тільки мій голос тут, а душа вже далеко-далеко. і не шукай, не клич, не думай.
І зелене око зникло безшелесно, і знов тиша, безгоміння, без-рух, як на краю світу.
Я плакав і проклинав, проклинав і плакав, а вдіяти нічого не міг.
Може, споконвіку ведеться так, що чоловіки шукають і здобувають істину, а її хранительниці — жінки? Сліпа відвага і жадоба здобичі подвигали нас безжурно кидати домівку і йти світ за очі, вірячи в усьому князеві, який вів нас. Безмежні простори, могутні течії рік, чорториї, дикі гори, гнилі болота, непрохіддя гір — все долали і знов верталися зі своїм князем додому в славі й радощах, лишаючи позад себе пограбовані поля, пограбовані городи, позограбовані душі — що нам було до них? Та ось вернулися цього разу, і вже й не знати — чи привезли здобич, а чи й самі стали здобиччю?
Назимка не схотіла ставати здобиччю. Ще раз стояв я перед брамою, і знов дивилося на мене крізь щілину зелене око, і голос близький і далекий-далекий водночас кликав мене з надією і відчаєм: втікаймо! В ліси, на простори, на волю, в надії — втікаймо!
Я не повірив у жіночу рішучість і був покараний самотністю. Брат Несміян був мені найближчою людиною на всім світі, я кинувся до нього: поможи!
Він не міг збагнути, чого я хочу.
— Чим тобі помогти?
— Порадою.
— Як махати мечем?
— Не смійся, в мене душа болить.
Він звався Несміян, а з мене сміявся. Довго й грубо.
— Плюнь і викинь з голови. Знайдеш собі ще! — сказав суворо. — ї щоб я від тебе не чув більше!
І тоді мені все збайдужіло.
Князь послав дружини з пресвітерами у всі землі, в Новгород, Ростов, Суздаль, Володимир-Волинський хрестити люд і утверджували нову віру — я не випрошувався нікуди, лишався при княжім дворі. У Києві стали закладати великі церкви: церкву Василія на тому місці, де стояв Перун, і Десятинну церкву біля князівського терема, в стольнім граді заколотилося й заклекотіло, — я не дивився на все те, а знав тільки своїх коней. Володимир звелів одбирати в нарочитої чаді дітей і віддавати на вчення книжне, якого досі й не знано, але про яке давно вже було пророцтво, глаголюще: во оні дні почують глухії слова книжнії і ясен буде язик гугнивих. Я не зваблювався обітницею вознесіння розуму, воліючи лишатися попихачем.
Брат Несміян повернувся з походу на Новгород, де непокірливих новгородців тисяцький Путята хрестив вогнем, а воєвода Добриня мечем; немало подивувався, що я так тяжко осів у Києві, сказав, що зрушить мене з місця, щоб не обріс мохом.
— Не чіпай мене, — попросив я.
Він глянув на мене пильніше, та хіба ж міг побачити в моїй душі біль, безум і безнадію?
— Кров у тобі грає,— сказав брат.
Я мовчав, бо й що мав відповідати?
— Дурна кров, — вперто вів своєї Несміян. — А чом дурна? Бо молодий ще.
— і дурний? — сумно усміхнувся я. — Був дурний, а тепер порозумнішав, та пізно.
Несміян довго дивився на мене мовчки. Я теж мовчав, бо вже сказав усе, що мав сказати. Тоді брат промовив:
— Порозумнішав — ото й добре. Ліпше буде запомогти тобі.
— Вже мені не поможе ніщо.
Ой, біда, біда! Люди народжуються і помирають, і ніхто їх не порятує. Може, тому й поводяться, мов неживі? Обіцяють не порушувати клятви — і ламають її щокроку. Твердять, що гріх губити душі людські — і палять села й города, не лишаючи в них ні челядина, ні скотини. Розум замінюють вірою в марній надії, що зі зла може народитися добро, а завдяки брехні можна дійти до правди. У Києві додалося жорстокості з новим богом, а в людях народилися лицемірство і двоєдушність. Кожен мав тепер дві маски — святкову й буденну, — одну надягав у себе вдома, іншу виносив на вулицю, до церкви, до князя, два лиця, два одяги, дві страви, два настрої — київський і царгородський — входили в наше життя, молитви по-царгородськи, плачі і пляси по-київськи, віра по-царгородськи, а вже сумніви тільки по-київськи, їхнє лицемірство, наші хитрощі. Нова віра — мов золота сіть, мов медвяна ріка з кисільними берегами, — ось ляже на землю, і все зацвіте, заспіває, і люди житимуть, як птиці небесні, що не орють і не сіють, і хліб щоденний заміниться солодкою їжею богів. Во ім’я отця і сина і святого духа!.. Старих богів було багато, і кожен мав своє лице, тепер бог був один, поставав у трьох іпостасях, єдиний у трьох лицях, і цього несила було збагнути. Але не вірити в се — гріх, сумніватися — гріх, думати — гріх ще тяжчий. Гріх нависав над кожним, як меч караючий, і примушував ховати те, що в душі.
Так народжувалася розполовиненість душ.
Звірі зостаються в хащах, перш ніж напасти на жертву, люди змушені приховувати свої наміри, щоб не впустити в душу нікого чужого. До тіла твого кожен, хто має силу, добереться легко, бо тіло смертне. Можна спробувати добратися й до розуму, бо людина іноді сама зрікається його задля власного спокою. Але душу кожен береже неторканою, бо що ж тоді зостанеться, коли її втратиш?
Так я думав тоді в Києві, втративши Назимку, розгублений і відчаєний, і ніхто не знав моїх думок, бо де ж могли вони взятися в сій молодій та зеленій голові, в цього отрока, який живе безбідно княжим заступництвом, на щедрому княжому хлібі, їжі й питві.
Коли ти приставлений до коней, то хто ж згадає, що й у тебе є душа, хто притулить до тебе нового бога — мученика неба, щоб не став ти до кінця мучеником землі? Ми жили, як коні. Спали з кіньми, жили з ними, може, й не люди, а безсловесні тварини княжі? Літо й осінь минули, приспіла зима, вдарила морозами, завалила Київ снігом. У княжому теремі вдень і вночі топили печі, бо заморська царівна не могла зігрітися. Дивно було бачити князя, що сидів у Києві і не вів своєї дружини на полюддя, на прокорм і здобич або ж у похід супроти ворога такого далекого, що й імені його не відаєш. Рипіння вранішнього снігу, бадьорі погуки дружини, брязкіт зброї і збруї, пирхання коней — куди їхати: в ліс чи в поле, далеко чи близько?
Тепер сиділи в Києві, нова княгиня припнула Володимира, вбила в ньому непокірливий дух пересувань і здобичництва, і вже так сидітиме він до самої смерті, утверджуючись в думці про постійність свого місцезнаходження, і літописець княжий понуро відзначатиме пусті роки, які не заповнювалися ніякими подіями, окрім смертей жон Володимирових — Рогніди, Малфріди, а тоді й самої Анни, яка так і не призвичаїться ніколи до суворих зим київських, як не призвичаяться до неї самої кияни.
Пусті роки так і значилися: В літо 6502. В літо 6503. В літо 6506. В літо 6507. В літо 6510. В літо 6512. В літо 6513. В літо 65І4. В літо 6516. В літо 6517. В літо 6518. В літо 6520. В літо 6521.
(Продовження на наступній сторінці)