Гірко мені було, що й від брата не почув слова справедливого і співчутливого, серце стискувалося від покинутості, яка охопила мене в темних передсвітанкових просторах. Та заіржав мій кінь над Либіддю, грянув він, як грім на небі, вдарили його копита по прадавній дорозі за Пироговим, і вже не думав я ні про княгиню, ні про її неправедне веління, молода сила прокинулася в мені, радість і надія зродилися в серці. Вірний кінь вороний піді мною, меч при поясі, тугий лук і сніп стріл за спиною, око метке, рука тверда, гей, розступіться, ліси дрімучії, і розійдіться, всі чорні тури і грубі звірі, порозстилайтеся, всі туги-луги, та пропустіте мене до милої.
За Стугною аж до самої Росі, а тоді й до моря хвилями лягають степи, де свист і гук печенізький над відчаєними людьми, що пробують жити там, не лякаючись ні диких набігів, ні пожоги, ні Цура й Пека, ні чортів-бісів. Назимка у своїй відчаєності могла б забігти аж у ті степи, та все ж, як я вважав, не заблукала так далеко, бо мала десь тут, біля впадіння Стугни в Дніпро, родове селище свого покійного батька, своїх дідів і прадідів — там я й сподівався її знайти. Рід Назимчин звався Плютами, мабуть, таке наймення носило й те заховане в пущах селище, та чи важить ім’я, коли на півсотні поприщ довкола ні людського будування, ні людської мови, ні прослідів людських, а тільки тужливе зимове безгоміння і несміливе сонце, яке десь за важкими хмарами прокреслює коротку свою дугу, ледь народившись і скупо бризнувши світлом на засніжену землю, полохливо занурюється в недвижне море сплячки, протягом якої людям доведеться вдовольнятися вовчими вогнями, гнилим світлом болотяних світлячків і розпачливим лучивом, яке присвічує найпершим потребам, але не може вийти на широкий простір і ніколи не замінить всемогутнього небесного світила.
Я хотів ще за дня добратися до Плютів.
Трави під снігами, квіти під снігами, голі чагарі, мов зрозпачені руки мертвих богів, і дорога в безвість, непривітна й німа. А щось же промовляють моєму серцю ці простори? В душі моїй бився переляк, і розгубленість, і скімлення, як у цуценяти, відійнятого від материної цицьки. Куди мене прогнали й відігнали? і чом брат мій старший не захистив мене? А боги? Наші давні боги були байдужі й безмовні. Та хіба й без богів не мали ми слів для наших мук і для радощів теж, щоб тепер слухати чужі слова чужого бога? Брат казав: наші давні боги — лиш тупі боввани дерев’яні, німі й дурні, а цей — весь у ранах, як відважний воїн, у стражданнях душі й тіла, у пишних молитвах.
Тоді я був слухняний і дурний, а тепер мав би схаменутися: чи ж не окропиться кров’ю нового бога і все життя наше?
Я виїхав до Дніпра там, де впадала в нього Стугна. Лід горів під призахідним сонцем, сосновий ліс наставляв на мене свої стовбури, мов мідні брами, кінь збуджено пирхав, вловлюючи чутливими храпами теплий дух домашніх тварин і смачних димів з поблизького селища, ще трохи, ще… Я радів і тривожився. Чи ж туди їхав?
Зненацька з кручі, мало не з-під самих копит мого коня, безшелесно виник розчухраний старий, весь заінеєний, з обмерзлими довгими вусами, виставляючи поперед себе потемнілий лозовий кошик, прикритий сінцем.
— Що, діду? — кивнув я на кошик. — Риба до хліба?
— Риба добра й без хліба, — несподівано молодим голосом відгукнувся старий. — Та не для тебе вона.
— Хіба я казав, що для мене?
— Хоч і не казав, та приблукав же сюди! Чий єси і хто?
— Княжий огнищанин.
— Це ж якого князя?
— Нашого. Володимира. Що в Києві. Чи й не чули?
— Князів багато, а ми одні.
— Що мовиш, діду!
— Те й мовлю. Може, ти й не наш чоловік зовсім.
— Хто б же я був?
— Може, печеніг!
— Побійся богів своїх, діду!
— Або чорноніг.
— Діду!
— Або шеремета якийсь чи берендич.
— То ось же я тобі доведу, діду, хто я і що!
І я здуру назвав ім’я Назимки і її матері.
Старий щезнув так само не простежувано, як і з’явився. Мов загадковий бог Переплут! Я не дуже вірив у чари, але мимоволі здригнувся, зоставшись сам над кручею, і мерщій смикнув за повіддя, щоб від’їхати від того лиховісного місця. Кінь охоче йшов на теплий дух захованого в пущі людського житла, для нього мовби й не було щойно зустрічі з дивним старим, та й я викинув з голови коротку цю пригоду, бо мав зготовлятися до пригоди важливішої.
Дороги до селища не було ніякої. Все забито снігом і скуте морозом. Може, й немає тут нічого, а запах теплого диму така само омана, як старий біля кручі? Але кінь ішов у пущу впевнено і мовби весело і небавом приніс мене знов до берега ріки, але тут берег здіймався височезним піщаним бугром, розлогий верх якого їжачився чорним дубовим палісадом, неприступним і непробивним, і ні дороги туди, ні стежки, ні найменшого сліду. Все ж я видивився в тому чорноколодді щось схоже на браму і попровадив коня по крутому схилу саме туди. То справді була брама, могутня й неприступна, як і все це лісове поселення, але дубові колоди тут були трохи обстругані, припасовані одна до одної щільніше, а на горішній колоді було грубо вирізьблено навіть прикрасу: дві птиці-хранительниці, горді й високогруді, немов Назимка і її мати.
Сонце впало в глибину пущ і вмирало в морозах, довкола швидко темніло, я злякався, що не встигну до настання нічної чорноти достукатися до цього негостинного пристанища, і мерщій поторгав браму, тоді спробував стукнути руків’ям меча, погукав щосили й щодуху: "Гей-гей!" Та й ще раз: "Гей-гей!" Кінь мій заіржав заклично й трохи тривожно, з-за палісаду мали б йому відгукнутися його конячі родичі, може, хоч пси відгавкнули б, але там панувала тиша. Ні коняки, ні собаки? Але ж димом пахне, і людським житлом, і коров’ячим духом, так ніби навіть чутно коров’яче ремиґання.
Я зсів з коня, підійшов до брами, натиснув плечем, притулився до холодного дерева, наставив вухо. Що там по тім боці? і дивна річ: з того боку теж хтось отак ніби притулився до холодного дерева теплим тілом: наставив вухо, а тоді уста, і я почув шепіт, і впізнав той шепіт, і мало не закричав од радості, бо то була Назимка! Як подумати, то чистісіньке безглуздя і темний одур, бо хіба ж не однакові всі шепоти на світі? Але я твердо знав, що по той бік брами Назимка, я знав би це навіть тоді, коли б вона й не шепотіла і не дихала зовсім, а просто стояла там, була, існувала!
— Чого прийшов? — прошепотіла вона непривітно.
— По тебе, — сказав я.
— До мене? — Мабуть, у мене від морозу затверділи губи, і тому вийшло не "по тебе", а "до тебе", принаймні так, на моє щастя, почулося Назимці, бо вона знов перепитала: "До мене?", тепер уже голосніше й привітніше, хоч ще не без перестороги й недовір’я в голосі.— Довго ж ти збирався.
— Князь не пускав.
— Тепер пустив?
Сказати їй, що я посланий по неї та й не князем, а тільки княгинею? Тоді вже не побачу Назимки ніколи, хоч би привів сюди цілу княжу дружину.
— Стужився я за тобою, — сказав я правду, а тоді додав брехні: — Так стужився, що втік.
— Од князя?
— Од князя.
Князя Назимка знала, всі його знали, про нього й мова. А про княгиню можна й змовчати. Чого не знають, того не остерігаються.
— Впустимо його, діду? — спитала когось Назимка.
Воротарю, воротарчику,
Відчини воротенька.
Повільно, тяжко, з стогоном розхилялася брама, та все ж розхилялася! Невловимий дід з кручі наставляв на мене хитрі вуса, за ним чаїлася Назимка, в сизому, як паморозь, корзні, з непокритою головою. Я кинув повіддя і розставив руки, але Назимка не падала мені в обійми, а дід стримів перед очима, як замшілий стовп.
— Хоч поглянути на тебе, Назимко, — заблагав я.
— Встигнеш, — сказала вона. — Чи, може, побіжиш далі?
— Сказав же: до тебе прибіг.
— То й гаразд. Іди з нашим дідом Плютою. З ним і будеш.
— Риба до хліба та риба без хліба, — ведучи мене за собою, бурмотів дід Плюта.
— Не помори, а перекорми, — невесело віджартовувався я.
Дід мовчки показав мені, куди поставити коня: під довгий навіс, де в нього зберігалися два човники-довбанки і в одному з кутків під саму покрівлю набито було сіна, не знати й для якої потреби. Хижа дідова, зовні темна й непоказна, всередині дивувала просторістю, від побілених стін і стелі, хоч і вкритих тонким шаром кіптяви, лилася та спокійна світлість, од якої в чоловіка м’якне душа, а тіло огортає затишок. Вогнище посеред хижі обставлене товстими шиферними плитами, мабуть, і все ложе для нього з шиферу — надовго зберігає тепло і не дає розприскуватися вогневі вбоки. Отвір для диму в стелі — між двома грубими сволоками, поперек яких густо покладені грубі слижі, все це громаддя тяжко нависає над головою, надто ж у такого здоровила, як я, і мимоволі кортить пригнутися і шукати захисту десь у далеких кутках цього дивного житла.
— Хата в тебе простора, діду, а стеля тяжка, — не втерпів я.
— Небо легке, — сказав дід, лаштуючи вогонь.
Я хотів виказати свою київську зверхність, тому не змовчав:
— На небі бог, а чоловік на землі.
— Який бог і який чоловік, — відмуркнув дід. — Рибу їсти вмієш? Кістками не давишся? А то ви в свого князя саму вепрятину та оленятину їсте!
— Срібними й золотими ложками! — похвалився я.
(Продовження на наступній сторінці)