Про евкаліпти і кавуни та дині під Москвою я не знав нічого, але гілляста пшениця однаково, що п’ята нога в колгоспної корови: коли й виросте, то раз на тисячу років і лише для дивувань і сміху. Та що казати про соратників і помічників, коли й наш фронтовий брат, автор славетного Васі Тьоркіна читав на ювілейному вечорі в Великому театрі: "Пусть весны долгой, долгой чередой Листву листве, цветы цветам на смену Несут над Вашей славной сединой, Над жизнью, в мире самой драгоценной"; а ще неприємно вразило підлабузницьке пустомельство на адресу вождя в журналі "Огонек" того самого ще зовсім недавно переслідуваного письменника, оповідання якого про війну перевернуло тоді мою душу. На додачу до всього мій улюблений фронтовий поет мерщій кинувся складати й друкувати книжку "Дарунки вождю" — яке пониження людського роду! Кинути б їм гнівні слова Шевченкові: "О, люди, люди, небораки!", але розумів я, що думати так та ще й вигукувати маю силу і волю не серед положаїв, а хіба що в чистім полі під високим сонцем, де підслухати мене могли тільки жайворонки.
Оксана мені б помогла, бо лиш жіноча любов рятує нас від страшної спустошеності душ. Однак тяжке безнадійне мовчання і далі облягало мене, Оксана не озивалася, її загадкові довгі очі не просвічували тих темнощів, що обступали мене дедалі щільніше й безнадійніше.
Прорвався в ту безнадію ще один лист від Лесі Шепелявої.
"Шановний колего! — писала ця добра душа. — Ви мовчите, але, може, так і треба, як казав наш геній. Я знаю, що ви, хоч і не озиваєтесь, але там, у степах, і від цього моє дурне серце вспокоюється і я навіть здаю чергову сесію, щоб перейти на вищий курс. А тепер я питаю: навіщо переходити туди, де немає Вас, шановний колего? Всі знайомі Вам люди ставлять це запитання і не можуть знайти відповіді. На кафедрах торжествують жалюгідні посередності, відомий Вам професор зник у невідомому напрямку, але його імені тут не забувають і поводяться з ним, як з коноплею на терниці: б’ють, тіпають і знову б’ють. Наше місто гордо йменують вузівським — університет і чотирнадцять інститутів, — тому саме нашому місту випала висока честь: прийшла рознарядка, щоб один із студентів виступив у обласній газеті з статтею до 70-ліття товариша Сталіна. Ви вже, мабуть, здогадалися, хто був той студент, і не помилилися: нікчемний Сирота. Звичайно ж, як і з тою горезвісною "науковою роботою" про кнут і колхоз, історія повторилася: зважаючи на його абсолютну бездарність, писав не він сам, а йому написали, але Сирота все ж зумів підлити в статтю власної отрути, якою обплював ім’я відомого професора, а також тих студентів, що потрапили під його згубний вплив і стали полигачами в підступних діях проти найпередовішої в світі сталінської агробіологічної науки. Як бачите, шановний колего, Сирота Вас не забуває, хоч цього разу імені й не назвав.
Але я пишу зовсім не для того, щоб нагадати Вам це нікчемне ім’я. У мене є для Вас маленька радісна звістка. Днями до відомих Вам людей звернулася одна дуже симпатична установа з запитанням, де можна знайти Вас, шановний колего. За цією симпатичною установою вгадується така прекрасна людина, що відомі Вам люди, не вагаючись і не питаючи Вашої згоди, дали Вашу адресу. Не гнівайтесь на таке самоуправство і ждіть приємних звісток. А відомі Вам люди ждатимуть з нетерпінням ще більшим".
З усіх установ, які я знав у Нижньодніпровську, найсимпатичнішою, здається, була ота, що містилася в похмурій будівлі з скляним намордником. Але та установа нікого не питатиме про твою адресу, сама знайде тебе на землі, в небесах і на морі, а коли треба— то й під землею. Тому на останні рядки Лесиного листа я майже не звернув уваги. Ну, питали, ну, писали, ну, може, напишуть. А що зміниться в моєму житті і взагалі — що зміниться? Тут Положай розповідає про рознарядку на область, там рознарядка на студентів, — рознарядка на відданість вождю? Велика лотерея для маленьких людей, які гризуться між собою, мов собаки, щоб вихопити щасливий номер. И вся-то наша жизнь єсть борьба, борьба!.. Коли звести все життя до боротьби, то перемагатиме тільки нахабна примітивність, а творче начало поволі відступатиме, поки й зникне зовсім. І що ж тоді зостанеться — положаї й сироти? Академік Лисенко твердить, що в природі боротьба точиться тільки між видами, а всередині кожного виду боротьби немає зовсім, там — взаємопїдтримка, взаємодопомога, взаємозбереження. В кущі бузини пагони тягнуться до сонця не тому, що хочуть випередити своїх сусідів, а тому, що помагають один одному. Тоді чому ж сам академік Лисенко діє всупереч власній теорії? Чи, може, він належить не до того виду, що академік Вавілов, замучений голодом у Саратовській тюрмі, а до виду трактористки Ангеліної?
Положай тоді в польовому вагончику нагадував про кадр з кінофільму Чіаурелі, де Сталін веде трактор. Мы железнмм конем все поля обойдем… Мене той фільм вразив, навіть мовби налякав саме постаттю Сталіна на похороні Леніна. Хутряна доха, валянки, шапка з довгими навушниками, весь волохатий, як сибірський ведмідь, вождь лякав уже самим своїм виглядом. Навмисне це зроблено чи недогляд режисера? Адже на картині Шурпіна "Утро нашей родини" вождь весь у білому, мудрий і ласкавий, і газети наввипередки писали: "Серед неоглядних просторів колгоспних полів, спостерігаючи вируюче трудове життя Радянської країни, стоїть її вождь, її мудрий кормчий". Хвалив вождя і поет Твардовський, якого ми боготворили на фронті за безсмертного Васю Тьоркіна, і автор смішних віршиків про дядю Стьопу Сергій Михалков:
Великий Ленин мне глаза открыл,
И смело я гляжу вперед,
Великий Сталий наш Союз сплотил —
Любимий вождь к победам нас ведет.
Тривало велике змагання у вірності й відданості, я теж колись брав у ньому участь, вигукуючи "За Родину! За Сталина!", а тоді полюючи за хлястиками, як гірко жартував Гаврило Панасович Михно, але тепер навіть вірнопідданість можна було демонструвати тільки за рознарядкою, велике ім’я обрамлювалося тільки іменами знаними, видатними, славнозвісними, а щоб надати їм більшого блиску, інші імена затоптувалися в бруд, відкидалися в непам’ять. Після письменників, музикантів, учених настала черга й для воїнів і не тільки для таких непомітних гвинтиків війни, як я, і навіть не для генералів, як Тєлєгін, а вже й для великих маршалів і найперше для тих двох, що командували парадом Перемоги в Москві — Жукова, якого всі ми бачили тільки Міністром оборони, запхали в якийсь військовий округ, а Рокоссовського то й взагалі вислали з країни, віддавши Польщі.
В газетах галасували: "Ми! Ми! Ми!", — а я сидів у своєму степу і думав про те, що треба б писати: "Нас! Нас! Нас!". В баранячий ріг, в сміття, в потерть, в пил і прах!..
І нікому не поскаржишся, нікому не скажеш, не відкриєш очей, бо хто ти є?
Попереду була довга зима посеред холодного мертвого залізяччя, а скільки ще таких зим? Радянський комбайн працює місяць або два на рік, десять місяців ремонту. Радянський трактор ремонтується від дня свого заводського народження і до списання на брухт. Взаємини між радянськими водіями і радянськими автомобілями досить заплутані і ніяк не розбереш, хто на кому їздить: водій на машині чи машина на водієві, бо вздовж усіх шляхів безмежної батьківщини нашої стоять взимку й улітку автомашини, а з-під них стирчать ноги нещасних їхніх водіїв, які ворожать під залізними днищами. А я в пдконаній, розтрощеній Німеччині сорок п’ятого року не бачив жодного шофера, який спробував би бодай підняти капот своєї машини, коли в ній щось зіпсується, він вилізе з кабіни, знайде поблизу телефон, подзвонить до авторемонтної приватної майстерні, яких там натикано, як грибів у лісі після теплого дощу, звідти приїдуть з тягачем, заберуть його машину і…
Коли я розповів про це Положаєві, той злякано замахав руками: не чув, не знаю, не вірю і не хочу, бо то все від лукавого, відрижки експлуататорського суспільства, якому далеко до суспільства соціалістичного, де хто був ніким, той стане всім, а трактор став усім за друга, ото й пісня уся, ото й пісня уся…
Я жив тепер в Зашматківці в мами, на свої механізаторські заробітки став добудовувати до зліпленої сяк-так хатини ще один прихалабок, флігель, як пишно висловлювався знищений нами дощенту дворянський клас, я вперто перемірював горбистий степ між Положаївкою і Зашматківкою своїми ветеранськими ногами, відігрівав захололу над залізом душу біля маминої грубки, сушив біля вогню свою шинелю поряд з маминим сіряком, який назбирав у собі ще від осінніх дощів і туманів стільки тяжкої вологи, що зимові хуртовини вже ніби й не побільшували його неоковирної тяжкості, він стояв перед вогнем стовба, негнучо й закам’яніло, як наша велика держава, і коли моя худенька мама вдосвіта входила в цей задубілий вовняний панцир, я жахався, та водночас не міг без вдячності думати про наших предків, які вигадали таку дивну одіж для захисту від усіх стихій, що панують в українських степах.
Український сіряк. Розміри розраховані на велетнів, товсте сукно, як для валянок, відлога, поли, рукави облямовані для міцності шкірою, обшиті шкірою і петельки для чотирикутних ремінних ґудзів — одяг на всі пори року, для всіх стихій, для століть і для вічності, може, його винайшли ще скіфи, а ми тільки успадкували і застосували відповідно в часи козацтва, кріпацтва і тепер — в епоху перемоги колгоспного ладу. Жінка в колгоспі велика сила. Тільки ці слова вождя і більш нічого. Ні шовків для наших дівчат і матерів, і надій на щастя для дітей, а тільки каторжна праця, нужденне житло, чорноробський одяг, темрява в очах, темнощі душі.
(Продовження на наступній сторінці)