— Неохота розказувати. Ви б краще двері причинили: холодом тягне.
— Нащо ж чоботи скидаєш. У вагончику собаки не вдержиш.
— Я чобіт не скидав усю війну. Маю право тепер полежати без чобіт.
Положай двері причинив, але не відійшов од них, стояв підпираючи одвірок спиною.
— Слухай, Сміян, я давно збирався з тобою побалакати. Якийсь ти не такий, як усі.
— Який же?
— Ну, не куриш, не п’єш, до дівчат не бігаєш, все цими книжками, журналами шарудиш. Я твого батька знав, теж був чоловік не як усі. Організував колгосп у Зашматківці, набрав туди куркулів і підкуркульників, нікого не розкуркулив, не вислав, як класового ворога, а тоді на весь район прогримів показниками. Все в Сміяна — найкраще, у всіх зведеннях — на першому місці, а половина земель — піски та невдовби, в чім секрет? Народ — він все бачить і все знає, придивилися й до Сміяна: еге! — повний колгосп класового елементу!
— Та в нас половина людей перемерла в голод!
— Хто вмер, а хто й зостався! Ти хоч знаєш, що твого батька повинні були забрати за те, що злигався з класовим ворогом?
— Моєму батькові обеліск поставили за те, що вмер, захищаючи соціалістичну власність.
— Смерть його врятувала від тюряги. Він і тут всіх обхитрив. Приїхало енкеведе його брати, а він, значить, готов…
Я мовчав. Батькова смерть стояла мені перед очима навіть тепер, після того, як чотири роки набачився я смертей ще кривавіших і тяжчих. Положая стривожило моє мовчання. Він поворушився-пошамотався, вдаючи, ніби збирається піти, так і не договоривши, але, звичайно ж, нікуди не пішов, бо не для того їхав сюди.
— Ти мене чуєш, Сміян? — знову завів свою пісню Положай.
— Та чую.
— Ми поставимо про тебе питання.
— Ставте. У мене виробіток на трактор найвищий по МТС. Так що можете ставити питання і запитання. Це безплатно.
— Я тебе тоді взяв, а тепер жалкую.
— Це ж чому?
— А тому, що такі, як ти, в наших краях не затримуються. Фронтовик, орденоносець, офіцер. А в нас вище сержанта навіть у районі немає.
— А начальник міліції і уповноважений емгебе?
— То прислані. А щоб отак добровільно та ще рядовим трактористом?
— А може, я хочу, як отой Кавалер Золотої Зірки.
— Який ще кавалер?
— В романі Бабаевського. Сталінську премію дали.
— Ти мені романами голову не мороч. Вже й так на тебе сигнали поступають. Правда, що ти виписав собі якусь солопедію-велосипедію?
— Енциклопедію? Передплатив. А що?
— А те, що в районі ти один такий. Знаєш, чим це пахне?
— Цікаво. А як у вас в районі з передплатою творів товариша Сталіна? До вашого відома, я вже одержав одинадцятий том. Може, й ви одержали?
Положай наставив на мене долоні, як на нечисту силу.
— Ти мені не підмінюй тезиса, Сміян! Мені читати книжки ніколи, я несу персональну відповідальність за техніку і за кадри. І за тебе несу. От завтра покличуть мене і спитають. Що це там у тебе, спитають, за розумник такий об’явився? А я що їм скажу? Не був би ти такий їжакуватий, за твої показники — знаєш? На обласній нараді нам сказали, що прийшла рознарядка: виділити одного передовика на святкування 70-річчя товариша Сталіна. Чом би не послати такого, як оце ти? Молодий, красивий, заслужений… Але ж для цього треба шануватися, а від тебе — самі вибрики.
— Пошліть Марка Озерного. Герой, лауреат, депутат…
— Марка Остаповича не можна. Вип’є там кріпко та ще щось ляпне. Чоловік без руля і вітрил. А наше передове сільське господарство тримається на кім? На механізаторові, народженому колгоспним ладом. Бачив, як у фільмі "Клятва" товариш Сталін веде трактор?
Я одвернувся обличчям до стінки вагончика (знав на ній кожну щілину, тріщину, кожний сучок і подряпину), спитав з нехіттю:
— Давиде Демидовичу, ви хоч раз у житті говорили навпростець?
Положай так сполошився, що забув навіть про свою спасенну позицію біля дверей, пробігся по вагончику, прошмигнув туди й назад, туди й назад, так ніби хотів переконатися, чи не сховався тут хтось сторонній, чи немає небажаного і небезпечного свідка.
— Я? Навпростець? Та ти що ото таке кажеш, Сміян? Забув, хто перед тобою?
Він ще й досі не міг збагнути, що мені однаковісінько: директор МТС переді мною, індійський слон чи Лі Син Ман. Не я боявся Положая, а він мене: чи не цілюся на його місце.
— Я ж хотів для тебе як краще…
Ніхто для мене нічого не зробить на цім світі. Одна світла душа була, та й та щезла безслідно, поглинута пітьмою.
— А ти тут саботажництвом займаєшся! Поставлю я про тебе питання, Сміян, так і знай — поставлю!
Я не відповідав і не ворушився. Положай вирішив, що я заснув, тихенько ступнув до тапчана, зазирнув мені в обличчя, побачив мої розплющені очі, злякано відскочив до дверей.
— Та ти не спиш?
— Не сплю.
— Чого ж лежиш?
— Я ж сказав: тоска.
— Ну, Сміян, ти в мене запам’ятаєш оцей день! — хряпнув дверима Положай, і за мить завив мотор літучки, який перед тим лиш схлипував ледь чутно на холостих обертах.
Життя складається з обіцянок і погроз. Вже написаний "Кавалер Золотой Звезды" — і вже мовби всім фронтовикам зготовлена роль переможців і тріумфаторів і в мирнім житті. Чи ж усі кавалери і чи для всіх возведено постаменти?
Положай, щоб мене здихатись, обіцяє навіть якусь фантастичну рознарядку на святкування ювілею вождя. Коли б я був полтавський соцький… Але я нині — ніщо, тому Положай лякає мене й погрожує. У нас "Кавалер", за кордоном опубліковано "Щоденник" Анни Франк. Дванадцятилітня дівчинка писала: "Все наше життя минає в страху".
Устами младенця глаголить істина…
Вільно і розлого думалося тоді мені на тракторі й у польовому вагончику, в затихлих осінніх полях під іскристим українським небом. В Америці три вчених — Бардцен, Браттен і Шоклі винайшли транзистор, малюсеньку радіотехнічну детальку, яка зробить цілу революцію в техніці, а ми тим часом з тупою жорстокістю переслідували й нищили справжніх учених, так ніби для майбутнього нам потрібна була тільки атомна бомба і та жменька вчених, що ламали над нею голову. Коли б усе це відбувалося на отих тихоокеанських атоллах Бікіні й Еніветок, де американці зривали свої атомні бомби, я, може, й повірив би тим звинуваченням, які щороку висувалися в нас то проти письменників, то проти композиторів, то проти філософів, то проти біологів, то проти якихось космополітів. Але ж "проробляли" молодого письменника, оповідання якого перевернуло мені душу. Влаштували в інституті, де я вчився, ганебне судилище над професором Черкасом, який для всіх нас був найвищим втіленням людського розуму і того, що зветься духом.
З страшного пожарища мама врятувала не тільки дещо з домашнього надібку, ікони, фотографії, але й стару біблію, на якій зберігся напис: "Книга сія належить козакові села Зашматківка Прощурадівської волості Сміяну Миколі Федоровичу". Я випросив у мами книгу книг, час від часу перегортав пожовклі сторінки і — диво! — на кожній неодмінно знаходив щось суголосне і моєму настроєві, і щоденному життю, і всім подіям, які відбувалися в світі, і навіть прозріння крізь каламуть часу. В євангеліях від Матфея і від Луки, мовби вгадуючи настання часів затемнення розуму у цілих народів, говорилося: "Всякий гріх і хула простяться чоловікові, а хула на духа не проститься чоловікам ні в сім віці, ні в будущім" (Матфей, XII, 31–32, Лука, XII, 10).
В грудні я знову гибів у нетопленій емтеесівській майстерні над холодним залізом, знесилено хукаючи на свою холонучу душу, а в столиці нашої Вітчизни святкувався високий ювілей нашого великого вождя, весь світ слав йому свої побажання і подарунки, академік Лисенко і прославлена українська трактористка Паша Ангеліна приймали ті подарунки в урочистій обстановці, в газеті "Правда" найближчі соратники Сталіна змагалися у вихвалянні й прославлянні вождя, але мою увагу привернула лише стаття помічника генералісимуса — Поскрьобишева "Любимый вождь и великий учитель", в якій він писав, що Сталін не тільки поміг мічурінцям розгромити вейсманізм-морганізм, але й показує, як треба на практиці застосовувати передові наукові методи: "Товариш Сталий, занимаясь в течение многих лет разведением и изучением цитрусових культур в районе Черноморского побережья, показал себя ученым-новатором". Наводив Поскрьобишев ще й інші приклади новаторської діяльності вождя: насадження евкаліптів у Колхіді, впровадження баштанних культур у Підмосков’ї, розповсюдження культури гіллястої, пшениці.
(Продовження на наступній сторінці)