— Обід. Кухня. Гніватися? Сарданапал і Валтасар! — загримів Черкас. — Я можу поцілувати вашу руку, Оксаночко? От і вір святим апостолам, що краще не одружуватися! Миколо, я вам заздрю. З великим запізненням, але заздрю! З неприпустимим запізненням, на жаль…
Обід був смачний (Оксанині ж руки!), але щось все ж таки відчувалося в ньому холостяцьке і нічогісінько професорського: ні дорогого посуду, ні накрохмалених серветок, ні лікерів, кав і сигар. Щось середнє між чаєм у майора Гарвея в Дельбрюку і аргентинськими консервами на газетці в Потсдамі.
— Він тебе геть замучив, — сказала Оксана, коли ми йшли додому. — Хоч щось цікаве?
— Страшне, Оксано! Таке страшне, що я волів би й не чути, а тепер швидше забути. Тільки боюся: не вдасться.
— Коли страшне, то мені не треба й чути.
— Ти знаєш усе це і не чувши. Всі ми знаємо, та мовчимо. А професор не мовчить. і від цього мені ще страшніше.
— Ти ж герой війни. Хіба героям буває страшно?
Я подумав з гіркотою: герой-герой, а чим поміг рідній матері? Впрягалася в плуга, замість скотини, жила в погребі, працювала в приниженні гірше рабського, бо навіть раба годують, а колгоспники гнули спину цілий рік задарма. Такого не знала вся історія людства. Не чувано при найжорстокіших тиранах. Може, поміг маленькому братикові? На перший погляд, ніби й так, бо був взірцем, слугував для пишань і величань. Насправді ж ставав вічним докором за його невчасне, запізніле народження — не для подвигів і геройства в ім’я вітчизни і товариша Сталіна, а тільки для страждань — то від напів-сирітства, то від жорстокостей війни, то від холоду й голоду.
В мене закінчувалася літня екзаменаційна сесія, коли Марко прислав першого в цьому лихому році радісного листа:
"Дорогий Миколо! Повідомляємо вас, що ми з мамою живі й здорові, чого й вам з Оксаною бажаємо, а також хочу розповісти тобі про те, що в нас уже достигають хліба і мама потихеньку приносить додому трохи колосків і ми виминаємо зерно з них, але воно ще таке сире, що на моїх жорнах не мелеться, так я товчу його в салотовці, а тоді мама пече з нього тоненькі маторженики, і вони чомусь зелені, як кушур з нашого Брідка. Я ще ніколи не їв зеленого хліба і не чув, що він є, а тепер у нас хліб тільки зелений, і дух від нього трохи як од трави, але все одно такий смачний цей зелений хліб, як той шоколад, що ти привіз мені з Германії…"
Якою страшною може бути навіть людська радість! Я теж їв зелений хліб влітку тридцять третього року. Темними ночами біг у степ, сідав у пшениці, стриг колоски в торбину, з якою ходив до школи (портфелів і ранців тоді не знали), ніс додому, де ми з мамою обминали ті колоски і товкли в ступі недостигле зерно, і все потай, щоб не побачив мій дурний ідейний батько, і не знаючи, що за ті колоски мене могли розстріляти, як то написано було в постанові, надрукованій у всіх газетах.
Але діти не читають газет і друкованих у них жорстоких постанов, так само як не читають вони слів євангеліста про те, що хто не прийме царства божого, як мала дитина, той не ввійде в нього. Євангеліста звали Марк, мого брата — Марко.
Каменем сидів я в інститутській бібліотеці, внадився до професора Черкаса, де, як у райськім саду, було повно заборонених плодів, споживати які тут не заборонялося. Професор збирав бібліотеку все своє довге життя, під час війни її зберігала його стара родичка, в цій книгозбірні ніщо не вилучалося, не викидалося, не знало політичних підозр і анафем, книжки жили й тоді, коли їхні автори давно вже були розстріляні, замучені голодом у тюрмах і хворобами в таборах, тут зберігалися праці Вавілова, Чаянова, Кондратьєва, романи письменників, яких я ніколи не читав, вірші поетів, про яких ніколи не чув. "І Бєлий, і Блок, і Єсенін…". І тоненька книжечка з висловлюваннями найвідоміших європейських політиків про смерть Леніна. І товстелезний том з кумедною назвою "Как мы строим метро имени Л. М. Кагановича". Ы збірка віршів не знаного мені Тодося Осьмачки "Клекіт". І роман Підмогильного "Місто".
Книжки мудро мовчали, загадково мружилися, іноді вчувалися мені тихі шепоти, болісні зітхання, гіркі скарги, були там розважливі настанови, полум’яні заклики, плачі й регіт, повчання й хвастощі. Письменник, від якого для нас лишилося тільки прізвище у вірші Тичини, розповідав: "Я рос в обстании профессоров, с четьірех лет я разбираюсь в гуле имен вокруг меня: Дарвин, Геккель, Спенсер, Милль, Кант, Шопенгаузр, Вагнер, Вирхов, Гельмгольц, Лагранж, Пуанкаре, Коперник". А який "гул імен" довкола мене, довкола мого тисячолітнього життя? Що долинало на цей край степів, на край життя, який віки цілі значиться словом "Україна"?
А що чув і бачив мій маленький брат? Може, він слухав настанови великого вождя, віддавав піонерський салют першому маршалу, сидів на колінах у Микити Сергійовича Хрущова? Хрущов був у Олени Хобти і в Марка Озерного, чом же не зупинив він свою машину в Зашматківці і не дав моєму малому братикові цукерку?
Безіменність породжує безнадійність, а я не міг з цим змиритися. Поки мої однокурсники разом з не дуже досвідченими викладачами ламали голови над темами курсових робіт, я вирішив рвонути до самого Марка Озерного і написати про те, як він обробляє землю, щоб вирощувати такі казкові врожаї. Курсова це буде чи дипломна — не важить, але для ґрунтознавства, поза всіма сумнівами, скарб неоціненний.
Професор Черкас, почувши про мій намір, загадково погмикав, але обійшовся без свого улюбленого "Сарданапал і Валтасар" і навіть виклопотав для мене в дирекції відрядження.
Кукурудзу вже виламали (нужденний урожай, та однаково посилали студентів на поміч колгоспникам), мабуть, прославлений майстер високих врожаїв підбиває підсумки й утішається досягненнями, настрій у нього якраз для розважливих бесід — і саме цей час я вибрав і вибрав напрочуд вдало.
Всього одна ніч пароплавом (ясна річ, третім класом, по-студентськи), і ось уже дерев’яна пристань з написом "Мишурин Ріг", і гора над нею ("Ой всі гори високії…"), і дорога попід горою вглиб степу, але степ тут не такий, як на лівобережжі, а ніби зібганий могутніми праісторичними силами, велетенські земляні маси зсунуто від самого моря в гігантські брижі і так зоставлено тут перед Дніпром, мовби для захисту від ріки, яка впродовж мільйонів років уперто вгризається в товщу правого берега.
Село Марка Озерного заховалося в тих велетенських бганках чорнозему й глини, хати розбіглися поміж ярами, тулилися попід кручами, шукали затишку в земних зморшках або ж сміливо вискакували до берегів спокійної дніпровської затоки.
Села мають свої долі, як і люди. Ось моя рідна Зашматківка теж біля Дніпра, але спалена дощенту німцями і все життя загнане в погреби, а це село, на щастя, вціліло, і тихо біліють хатки серед густих вишневих садків, і густа дереза робить ще вужчими звивисті вулички, і пахощі спілих яблук, складених у хатах під полами просто на глиняній долівці, і сухе огудиння на городах.
Село, але й не тільки собі село, а кукурудзяна столиця України. Ще в 1940 році Марко Озерний одержав орден Леніна — перший у нашій країні орден Леніна за кукурудзу! В сорок шостому він — лауреат Сталінської премії. Торік — Герой Соціалістичної Праці, депутат Верховної Ради України. Фантастичний дід і фантастична українська кукурудза!
Тридцять вісім років тому, 1910 року, в тодішньому Катеринославі влаштовано було "Південно-Російську сільськогосподарську і промислову виставку". У виставці брали участь сім губерній і областей півдня Росії, крім того, "для конкуренції" допущено й іноземні фірми. З далекого американського штату Міннесота приїхав на ту виставку студент Джон Вілсборн. Щоб продемонструвати досягнення сільського господарства Америки, Вілсборн на території виставки спорудив взірцеву ферму з штату Небраска. Поряд, для контрасту, поставлено "трудовий осередок півдня Росії — малоросійський хутір". То була звичайна селянська глиняна хата з солом’яною стріхою і вишневим садочком, з криницею у дворі і мальвами під причілковим вікном. В хаті—глиняні горшки й миски, ручний ткацький верстат, у дворі — дерев’яний чумацький віз. Яке все було убоге поряд з просторим будинком американського фермера, з численними культурними будівлями на обійсті, з плугами, сівалками, кінними соломорізками, дивовижним комбайном, в який запрягали дванадцять пар волів, з казковими врожаями кукурудзи по тисячу пудів з десятини.
Неймовірний збіг обставин: той "малоросійський хутір" 1910 року взято тоді… з села Мишурин Ріг, де вже бігав оцими кривулястими вуличками малий Марко Озерний. Чи ж думав-гадав американський студент Джон Вілсборн, що через три десятки років після тої виставки в Катеринославі простий колгоспник з "малоросійського хутора" перевершить усіх американських фермерів? Де ви, містере Вілсборн? Як ото співає по московському радіо куплетист Ілля Набатов: "Чем угрожать нам атомом, достопочтенный сэр, зашли би к психиатору, зашли бы в диспансер".
Сповнений патріотичних гордощів, я йшов вулицями Мишурина Рогу мало не пританцьовуючи, як Василь у кінофільмі Довженка "Земля".
На що там натякав професор Черкас, без належної пошани відгукуючись про всіх наших передовиків? Не слід звертати уваги. Звичайний професорський снобізм.
(Продовження на наступній сторінці)