Оксані довелося обмежитися тільки кухнею, там їй ніхто не заважав спростовувати дивацьку професорову теорію, мені ж Олексій Григорович показав ще дореволюційні видання з ґрунтознавства, наукові збірники з статтями Докучаєва, Вернадського, своїми власними, тяжко зітхнув:
— Нічого не помогло. Найбільший розум стає зовсім безсилий перед тупою силою. Голод іде за голодом, тим часом він з’їдає наше село, але невдовзі перекинеться й на місто і стане суцільним, тотальним, нашим способом життя.
Я не впізнавав Черкаса. Де грюкання барабанів у владному голосі, де колючий погляд з-під волохатих брів, де кабалістичне заклинання "Сарданапал і Валтасар"? Старий втомлений чоловік сидів у старенькому кріслі, вкритому потертою українською плахтою, безсило опущені руки, згаслі очі, тихий голос.
— Олексію Григоровичу! — вигукнув я. — Ви ж представник нашої найпередовішої в світі науки! Невже ви не вірите, що ми зможемо підняти нашу державу з руїн і надати нашому сільському господарству розквіту ще більшого, ніж до війни?
— Розквіту? — Черкас гірко усміхнувся. — Ви кажете: розквіт до війни? А ви знаєте, як ми жили до війни?
— Ну, я сам, здається, жив. Найкраща пора. Може, трохи бідно, але весело. Спитайте хоч кого.
— Бідно, але весело? Я покажу вам одну книжку. Тут багато книжок, усіх не покажеш, та й потреби такої немає. Ось тільки одна. Зветься "Караваны, дороги, колосья". Її автор — академік Вавілов. Що-небудь знаєте про нього?
— Президент Академії наук?
— То його брат — Сергій Іванович, фізик. А це — Микола Іванович Вавілов, ботанік з світовим ім’ям.
— Навіть не чув про нього. І ви в своїх лекціях…
— І я в своїх лекціях не називав Імені Вавілова. А чому? Заборонено! Каравани, дороги, колосся. Вавілов об’їздив увесь світ, він збирав колекції хлібних злаків у всіх відомих зонах древнього землеробства. В сороковому році, коли до України приєднано Буковину, він кинувся туди в надії знайти в гірських долинах вцілілі в дикому стані залишки скіфської пшениці, якою вигодувано весь еллінський світ. І десь в оточеній горами долині Черемоша він нарешті знайшов те, що шукав усе життя, кущик рослини, схожої на пирій, але з зернами пшениці, він сидів і боявся дихнути на той кущик, і тут прибігли якісь люди і сказали, що академіка негайно викликає до телефону Москва. Треба було сідати в машину і їхати до райцентру. "Я одразу ж повернуся, — сказав академік своїм помічникам. — Нічого тут без мене не чіпайте". Він уже не повернувся. Вченого, який мріяв нагодувати весь світ, замучили голодом у Саратовській тюрмі. Саме тоді, як ви лікувалися в госпіталі, Вавілов вмирав з голоду, можливо, за кілька десятків метрів од вас.
— А як же його брат, він же Президент Академії, чому не допоміг?
— Не знаю. Про це треба спитати його самого. З братами завжди непросто там, де нищаться всі зв’язки, руйнують святині, відкидаються людські закони. Ви ж чули про Павлика Морозова?
— У нас у школі його ім’я носила піонерська дружина.
— Ну, от. Найвища доблесть: синові написати донос на рідного батька. І це називається: жити бідно, але весело? Ми з деякого часу або ж зовсім перестали жити, або жили тільки половиною душі. Навіть не половиною, а тільки якоюсь часточкою, випадково не вбитою, уцілілою так само, як зберігається іскорка від великого багаття під товстим шаром попелу. Коли я говорю про вкорочену душу, то маю на увазі весь наш народ, з якого вилучено його кращу, основну частину і частина ця — селянство. Ви можете заперечити: радянське селянство живе і розвивається. Високі врожаї, зробимо всіх колгоспників заможними, а колгоспи більшовицькими, Марія Демченко, Олена Хобта, Марко Озерний, кінофільми "Багата наречена" і "Свинарка та пастух". А тепер я намалюю вам трохи іншу картину. Маркс і Енгельс, як відомо, в своїй теорії побудови комуністичного суспільства (як і всі теорії, до речі, створеній в кабінетнім затишку) для селянства не залишили місця. Ведуча сила — пролетаріат, він гегемон, він послідовно революційний, отже, передовий. Селяни ж мертва сила, відсталість, косність, самий характер їхнього життя породжує умови, за яких щодня, щогодини в найглибших надрах сільського виробництва витворюються буржуазні елементи — головний ворог пролетаріату, революції, комунізму. Лассаль звульгаризував Маркса і Енгельса, заявивши, що по відношенню до пролетаріату всі інші класи зливаються в одну реакційну масу. Згодом це повторилося вже в наш час. Ленін закликав покінчити з дрібнобуржуазною стихією селянства. Зверніть увагу: з стихією, але ж не з селянством. Сталін взявся викорінити селянство взагалі.
— Олексію Григоровичу! — вигукнув я. — Це… це… Ну, яке ви маєте право так говорити? Коли вже на те пішло, я — теж селянин, і моя мати, і малий брат, все моє село, район, область… Ціле море селянства! Яке ж тут викорінення?
— Море, кажете? Сарданапал і Валтасар! А чи є в тому морі глибини, вільні води, чи здіймаються гори хвилі, чи виграють у них силою загадкові істоти, а чи тільки мертве мілководдя, пустельні береги, небеса й вітри? Я розумію ваш благородний переляк: мої слова незвичні, вони страшні, як на вашу гадку, навіть ворожі. Але я вже надто старий чоловік, щоб кривити душею і добирати делікатних слів там, де кричить душа. До того ж я безпартійний і маю цілковите право, не лякаючись звинувачень у двурушництві, критикувати і марксизм, як терорію, і практичне здійснення марксистських теорій, і навіть нашого великого вождя. Чому він великий? Бо захопив усю владу, знищив суперників, усунув противників і конкурентів. Хто захоплює владу? Тільки той, хто ставить її понад усе. А селяни? Бачили ви, щоб селяни захоплювали владу? Всі селянські повстання кінчалися нічим. Болотников, Разін, Пугачов, селянська війна в Німеччині XVI століття, наша селянська війна на чолі з Хмельницьким, гайдамаки — чим усе кінчалося? Нічим, руїною, ще більшим поневоленням. Марксисти пояснюють: селяни ставили перед собою неправильні цілі. Не ставили, бо не вміли, бо це не їхня справа, а справа інтелігентів і тих, хто любить владу. А для селянина потрібна тільки справедливість і щоб ніхто не перешкоджав обробляти землю і годувати дітей. Там усе було надзвичайно просто. Десь вирішувалися долі народів цілих, а тут росло або не росло, родило або не родило, і ніхто й у гадці не мав, що від цього залежить усе на світі. Може, й зневажали селян у всі віки за те, що від них залежали імперії, церкви, вчення, ідеали. Вони не знали про це, не прагнули втручатися в справи світу, далекі були від того, щоб примушувати дослухатися до своїх голосів, але їхня влада відчувалася незримо, тяжіла над усіма, хто користався плодами їхньої тяжкої праці, і від того ставала особливо ворожою. Бо це була влада природна, як рух небесних світил, як течія вод, як проростання зела і запліднення звірів, її незмога було заперечити, відкинути, піддати сумнівам, як владу політиків, учених, пророків, тому її зневажали і ненавиділи найлютішою ненавистю. Парадокс і безглуздя історії: влада завжди найбільше ненавидить те, від чого вона найдужче залежить. Жовтнева революція — ось, здавалося б, ідеал для всіх поневолених. І що ж? Лозунг "земля — селянам" вже наступного дня після жовтневого перевороту хтось потихеньку прибрав і, скажімо, на Україні з 14 мільйонів гектарів землі тільки 9 мільйонів одержали селяни. Та й то, власне, після царської земельної реформи 1906 року. А п’ять мільйонів, тобто понад третину, кудись зникли. Куди ж? Їх роздано цукрозаводам і так званим радгоспам, тобто держава забрала собі. Як наслідок: селянські повстання. І вже селяни не борці за правду, а бандити. І поет Багрицький пише: "Украина! Мать родная! Молодое жито! Шли мы раньше в запорожцы, а теперь в бандиты!" А молодий революційний полководець Тухачевський, якого Сталін згодом розстріляє, громить повсталих селян на Тамбовщині і висилає цілі волості в створювані для цього концтабори. Вам доводилося чути пісню "Там вдали за рекой"?
— Всі комсомольці її співали до війни.
— Там є слова: "Ты, конек вороной, передай дорогой, что я честно погиб за рабочих". Ось де все починалося. За селян, хоч їх тоді було в державі 90 процентів, хоч це саме вони, одягнені в солдатські шинелі, здійснили революцію, за них ніхто не гинув і не хотів гинути. Загинути повинні були вони самі. Троцький заявляв, що селяни не годяться навіть на барикади замість мішків з піском. Великого співця селянства Сергія Єсеніна вже після того, як його призвели до самогубства, Бухарін знищив у своїх "Колючих нотатках", які ми тоді читали в "Правде" з мовчазним (на жаль, саме з інтелігентсько-мовчазним!) обуренням, і після того на багато років Єсенін був заборонений.
— На фронті це був наш найулюбленіший поет, — наважився я вклинитися в цей бурхливий потік професорового мовлення, цієї несподіваної лекції, яка викликала в моїй душі не високу радість нового знання, а безпорадну розгубленість, безсиле скімлення і навіть бажання вмерти, щоб не чути всього цього, не знати, не бути співучасником. — Бадьорі заклики там не користувалися особливим успіхом. А от "не жалею, не зову, не плачу" — це помагало і жити, і воювати, і вмирати.
(Продовження на наступній сторінці)