Тепер бояри знову виставляли наперед себе Ізяслава, він мав відігнати загрозливого Долгорукого, відстояти київський стіл для себе, а Київ для них; досі це вдавалося, бо якось так виходило, що за Київ воював далеко від города, прямої небезпеки ще не було за князювання Ізяславове; киян або вмовляли йти з дружиною князевою, або й просто змушували силою, як то було в час походу на Суздальщину; киян легко було сколотити, пославши по городу колотників, розставивши вміло на вічі поміж людом боярських гавкунів і крикунів; та все це годилося колись, ще навіть учора, а не сьогодні, коли зловісне слово "Долгорукий" розлунювалося і на князівській Горі, й на Подолі, на пустих торговищах і в храмах, серед непокірливих і поміж найзатурканішими. Жирний люд не здатен до опору. Тільки голодний і битий постійно готовий збунтуватися. Тому треба добре годувати люд, хоч це й дорого обходиться. Але ж Долгорукий вибрав саме рік, коли в Києва живіт був підбитий голодом. І ось тепер київському князеві треба було скликати віче й просити киян іти полком проти суздальського князя, який загрожував уже Переяславу, а отже й Києву.
Вже прибув з Луцька молодший брат Ізяслава Володимир, відісланий туди старшим братом з примхи досить безглуздої; з Володимиром приїхав і високовчений боярин Петро Бориславович, у якого завжди можна було почерпнути коли й не розуму, то бодай хитрої поради.
Петро навів князеві слова Бернара Клервоського, несамовитого абата, який потрясав цілою Європою, виганяючи своїми проповідями зажиріле рицарство в другий хрестовий похід: "Дійте згідно з становищем, яке ви займаєте, згідно з достоїнством, яке вас прикрашає, згідно з тою владою, яку ви отримали".
Ізяслав звелів одчинити княжі житниці, роздавати киянам хліб, варити пиво, розкласти на торговищах вогнища й засмажувати цілих вепрів і биків, щоб забулося про голод, здалося, ніби повернулися часи князя Володимира, який передовсім дбав, аби його кияни були нагодовані й напоєні, а отже, вдоволені й заспокоєні. Петрило пустив поміж люд своїх вивідників і викажчиків, вони металися поміж киян день і другий, але втішного не принесли нічого. Навіть найголодніші, наїдаючись хлібами Ізяславовими, однаково говорили тільки про Долгорукого. Така невдячність людська.
Тоді Ізяслав розіслав по Києву биричів і підвойських скликати люд на велике віче коло Софії. З часів Ярослава Мудрого збиралися тут князь і боярин, ієрей і купець, воїн і смерд. Площа перед собором закроєна була Ярославом так, щоб умістився на ній увесь Київ; водночас передбачено було й те, щоб не змішувалося тут грішне з праведним, чорний люд з мужами ліпшими; мудрий князь передбачив і усталив на всі часи лад і перебіг віча, для чого визначив, хто де має стояти, хто за ким має подавати голос і кому який голос належиться.
Отож великий князь ніколи не мав спускатися на землю, на якій стояв простий і грішний люд — він возносився над киянами, перебуваючи в соборній кам'яній опасані, показуючись, залежно від потреби, більше або менше в прозирці-вітрогоні, так що видно було його не всім, а лиш тим, хто цього сподобився завдяки своєму становищу. По праву руку від нього в опасані ставали князі менші, посли від земель своїх і чужинецьких, митрополит і єпископи. По ліву руку трималися мужі ліпші, тисяцькі, воєводи, бояри. Лишаючись майже непомітними за товстими кам'яними стінами, вони бачили всіх на площі і могли навіть угадувати, хто й що кричить, хто згоден з князівською волею, а хто виявляє непокірливість і крамолу, звідти ж могли подавати знаки своїм людям, вміло розставленим в усіх кінцях площі для належного спрямовування віча.
Перед входом до собору, відгороджуючи князя з його людьми від розклекотаного й сп'янілого від власного крику люду, стояла дружина, так само, залежно від потреби й більшої чи меншої загрозливості становища, піша або кінна, поперед дружини, спускаючись з князівських висот, міг виходити з своїми ієреями митрополит, щоб освятити хрестом заміри киян, але робилося те лиш тоді, коли досягнуто було на площі цілковитої одностайності і саме тої одностайності, яка вимагалася княжою волею і намірами.
Князь Володимир ніколи не питав ради киян, він просто годував і обпоював їх щодень, не даючи ні часу, ні змоги задумуватися, а тим часом робив своє. Видавався, завдяки цьому, щедрим і добрим, кияни хвалили князя — ото й усього.
Ярослав умів притримати пенязь, щоб пустити його на справи не тимчасові, а може, й вічні, він не пішов за своїм отцем у заграванні з чорним людом, вважаючи той спосіб занадто марнотратним і непевним, він відродив давній звичай радитися в усьому не з самою лиш дружиною, а й з усім людом. Київ знов загримів вічами, та попервах ніхто нічого не зауважив, здавалося, поверталися ті благословенні часи, коли простий люд вершив свою долю сам, лиш посилаючи князя туди та туди, наказуючи йому зробити се та те. Однак з часом помічено було, що на площі коло Софії щоразу відбувається мовби те саме, усталене згори, визначене твердо й неухильно в своєму перебігу, як церковна відправа; незрима воля завжди спрямовувала загальну думку саме так, як того хотілося комусь, простий киянин міг кричати до цілковитої втрати голосу, міг перериватися від крику, відстоюючи своє, а виходило, ніби кричав за чуже, за князеве, за непотрібне або й вороже собі.
Ярослава чи то поважали, чи просто боялися, щоб виявити йому непослух, та вже з сином його Ізяславом кияни повелися без будь-якої шаноби. Зібралися на своє власне віче на Подільському торговищі, коло Турової божниці, обурені утисками нового князя, а ще тим, що не довірив він людям, не роздав зброї, щоб відбитися від половців. Там же і зродилася зухвала думка про вигнання Ізяслава з Києва, і великий князь уперше в діях цього славного города був витурений за брами, мов чужий заброда.
Коли Ізяслав після бігання по Європі й збирання запомоги від усіх володарів, аж до папи римського Григорія, повернувся до Києва і в крові потопив невдоволення вільнолюбивих киян, він переніс усі торговища з Подолу на князівську Гору, а віча й геть заборонив, вважаючи те завеликою розкішшю.
Та життя брало своє, торговища знову повернулися після смерті Ізяславової на Поділ, бо Київ не вміщався на тісній Горі, кияни знов то самі, то за веденням князівським збиралися на віча, бо часи щодалі ставали тяжчі й лихіші, як для простих людей, так і для князів.
Два дні металися по Києву биричі й підвойські Ізяславові. Тоді настав день віча. Коли князь з усіма, кому належало бути коло нього по праву й по ліву руку, зранку їхав до Софії, виставляв поперед себе дружину і ждав, поки площа наб'ється народом, щоб з'явитися над усіма серед кам'яних вітрогонів опасані, мов Бог з хмари, мовити своє слово, виказати свою волю і впевнитися у підтримці всього Києва, підтримці добровільній і охочій.
їзяслав прибув до Софії, прийняв благословіння від митрополита Климента, повітався з боярством і ліпшими мужами, пустив розчулену сльозу з золотушних очей, схилившися в шанобливому поклоні перед Войтишичем, який з'явився пізніше за всіх, кленучи свої старощі, спеку і безчестя, яким загрожує Києву Долгорукий.
Все готове було для віча, крім… самих киян.
Вони не йшли. З'явилися горлодери й крикуни боярські, стали кожен у визначеному йому місці в різних місцях площі, стовбичили безглуздо й ганебно, а кияни не йшли. Ізяслав перемовлявся словом то з митрополитом, то з Войтишичем, то з ігуменом Ананією, то з чотирма Миколами, урочисто-задумливими для такого високого випадку; ще ніхто не наважувався першим звернути увагу на те, що діється на площі перед Софією, ще ждали, ще сподівалися, а вже сонце викочувалося з-за Дніпра, вже вдарило сліпучо на київські зелені пагорби, вже присвітило воно так, що сліпий міг побачити: вічова площа пуста й незалюднена; на ній лиш стовбичили оті дурні, розставлені завчасно Петрилом, котрі мали загубитися серед люду, сховатися в тісняві, стати непомітними виконавцями вищої волі, збудниками того шалу, в якому нищиться здоровий глузд, забуваються потреби, зате буйно розквітає те, що любе серцю князя і його підручних.
— Хто такі? — вигукнув розізлено Ізяслав, зневажливо наставляючи русяву бороду на розтиканих по площі бовдурів, а що питав не знати кого, то відповів його тисяцький, який мав у всьому вершити князівську волю в цьому городі:
— Петрилові люди, князю.
— Петрило де?
Петрило вичовгав з-позад боярства, шанобливо вклонився великому князеві, очі в нього блищали по-собачому, з них зникла утопленицька перлистість, яку виказував усім, кого вважав нижчим за себе.
— Кияни де? — поспитав його Ізяслав.
— Малися б тут бути, князю.
— Питаю — де? — червоніючи лицем, шиєю і очима, гаркнув Ізяслав.
— Дозволь, князю, прижену сюди всіх.
— Звідки приженеш?
— Прикмети вказують…
— Кияни де, питаю!
— Певно, коло Турової божниці…
Слів "Турова божниця" після сина Ярославового Ізяслава не міг тепер чути жоден князь київський, жоден воєвода, жоден боярин.
— А будь воно прокляте! — стиха закляв Войтишич, зганяючи з широкого свого обличчя байдужу ласкавість, якою прикривався завше, мов скуратом скоморохи.
— Послати дружину та пригнати їх сюди всіх! — загули чотири Миколи, висовуючись один поперед одного на очі князеві. — А хто не впокориться — в Дніпер його!
Ізяслав заблимав своїми хворими очима, не знав, кого слухати, що чинити. В поході незмірно ліпше. Там дружина хоче завше того самого: битися, перемагати, здобувати! Там немає вагань, зникають сумніви, не треба слухати порадників, там ідеш наперед, пробиваєшся, проламуєшся, там все ясно і визначено наперед.
(Продовження на наступній сторінці)