Дуліб поклав руку Іваниці на плечі, схилившись зовсім низько, зазирнув у обличчя. Хлопець плакав. Не розплющуючи очей, відвернувшись од усього світу, за ливався слізьми й здригався всім тілом болісно й гірко. І
— Ну чого ти, Іванице? — Дуліб відчував, що не має чим утішити хлопця, але не міг стриматися від пустих в такому випадку слів. — Чуєш, Іванице?
Іваниця несподівано відкинув Дулібову руку, рвучко сів, тернув очі, кинув з ненавистю й злобою:
— Що буде? Що тепер буде? Чим потішиш мене? Думав, я не чув? Всі ночі не спав і все знаю. І сьогодні — знаю…
— Тут ніхто не винен, — пробурмотів розгублено Дуліб. — Це відбувається поза нашою волею. Знаєш і сам…
— А хіба від того легше? Рабом твоїм звуть мене і князі, й бояри, тепер вийшло — у всьому раб.
— Ти мій товариш, Іванице. Єдиний і найдорожчий.
— А в любові товариша немає.
— В нас з тобою є велика справа спільна.
— У тебе є, а в мене — нічого.
— Діждемося князя Юрія, і обидва будемо однаково щасливі.
— Оце! Однаково!
Дуліб хотів обняти його для заспокоєння, але збагнув, що було б святотатством: тими самими руками, якими обіймав Ойку, пробувати втішити товариша.
— Ти ж твердий чоловік, Іванице, — сказав йому майже суворо. — Не маю тебе чим втішити. Але життя довге, і треба жити. Чуєш мене? Ми ще вийдемо з цієї убогої хижі, не вік же нам тут сидіти!
День той видався обом неначе вік. Дуліб мовчав, відчуваючи себе винним перед Іваницею, хоч яка може бути провина в любові? Іваниця ж мовчав, як і багато днів перед тим, бо тепер не мав підстав порушувати свій звичай, а чи примху свою, викликану попервах образою на Ойку та Дуліба, а вже після сьогоднішньої ночі, може, й ворожнечею. Не завжди легко встановити, коли між двома, буває, і найвірнішими друзями пролягає тінь недовір'я, заздрощів чи неприязні. Тут це давалося простежимі з точністю до години. Дуліб відчував цілковите безсилля відновити давні їхні взаємини з Іваницею і через те ще глибше занурювався в мовчанку, сидів безрадно, не маючи сили навіть розкласти свої пергаменти (бо й що б міг туди вписати, окрім сум'яття душевного?). Іваниця ж за звичаєм лежав обличчям до стіни, не приторкуючись цілий день до їжі.
Ойка не прийшла ні вдень, ні вночі. Дуліб посилав мовчазні, вкрай суперечливі благання в простір: "Прийди! Ні, не приходь! Прийди! Не приходь!" Мукою було очікування дівчини, але ще більшою мукою, знав напевне, була б тепер зустріч з нею, коли ти бачиш, що за кожним порухом твоїм мовчки стежить Іваниця.
Дівчина мовби відчула все, що діється в тісній хижі, і не прийшла. В тому була полегкість для Дуліба, але вже на ранок наступного дня він збагнув, що невідомість, непевність — набагато болісніша й нестерпніша. Мов хлопчисько, він страждав од похмурих припущень, малював собі розмаїті жахи й нещастя, які могли б спіткати Ойку, карався власною безсилістю й відірваністю від того заплутаного, жорстокого світу, в якому десь мала самотою жити дівчина, змагаючись з насильством, підозрами, ненавистю. Чи були і чи будуть ще коли-небудь часи такої ненависті між людьми?
Однак сталося таке, чого Дуліб ніяк не міг припустити: Ойка прийшла вдень, прийшла, майже не ховаючись, зраділо вскочила до хижі, стала коло порога, крутнулася завзято, зухвало, розжбурюючи по всіх закутках цілі оберемки чортів з своїх синіх очей, гукнула до обох одразу:
— Лежите, а вже князь ваш іде на Київ!
Іваниця не зворухнувся, Дуліб став, видивився на Ойку.
— Правда? — поспитав. — Звідки довідалася?
— А звідти. Гінця прислали до Ізяслава Давидовичі з Чернігова. Вже Долгорукий у вятичах.
— Чуєш, Іванице? — сказав Дуліб. — Скоро будемо на волі.
— Не знаю, — буркнув Іваниця, Ойка засміялася.
— Що ж ти знаєш?
— Нічого! І не хочу знати!
Дівчина метнулася по хижі, зазирнула до посуду, в якому приносила їжу, помітила, що там усе неторкане з учорашнього дня.
— Та ви як? Не їли нічого?
– Іваниця не їв, — сказав Дуліб, хоч і сам не пам'ятав, чи брав що-небудь у рот.
— Ото він і озвірів од голоду, — засміялася дівчина.
Велася вільно, так ніби й не було вітряної ночі, не було шепоту "Іди за мною", не було нічого. Забрала посуд, метнула погляд на Дуліба, аж йому потемніло в очах, і він розгублено тернув собі чоло, кинула чи то заохотливо, чи ущипливо:
— Думайте про свого князя!
І зникла, знову ж таки майже не ховаючись, мабуть, упевнена в скорому приході до Києва Долгорукого.
Аж тоді Іваниця заворушився, сів на своєму ложі, покліпав сонно очима, промовив:
— Оце! Наш князь, ваш князь. Князі відбирають волю, князі повертають волю. А навіщо ж тоді народжується чоловік на цей світ, коли воно так ведеться?
— Вибирати князів, то теж добра воля, Іванице, — радо обізвався Дуліб, вірячи, що між ними все повертається, налагоджується знову. — Не вони нас вибирають: ми їх. Ось де вільна людина, коли хочеш!
— Оце! Вільний! То я сиджу в суздальському порубі, то в цій хижі! Ніхто не знає, чи я ще живу і чи є на світі, чи мене й нема! Та й сам я вже не знаю.
— Світ, Іванице, хоч і великий, та його без тебе так само нема, він не може вважатися повним. Рано чи пізно світ згадає про тебе. Сьогодні — це Ойка, яка приносить тобі їсти, завтра — князь Юрій, який іде з полками також і для того, щоб визволити тебе й ще багатьох таких, як ти.
Долгорукий справді вже йшов на південь. Довго вагався, шукав привід, коли ж прибіг з Києва розшарпаний, не схожий на самого себе Ростислав і не своїм голосом повідав отцеві свою ганьбу, якої зазнав од Ізяслава, Юрій сказав при всій дружині:
— Отож ні мені, ані дітям моїм нема честі в Руській Землі,
В своєму потаємному пергаменті записав коротко: "В літо 6657 пішов на Ізяслава".
Він пішов з синами Андрієм, Ростиславом, Борисом і Глібом, покликав з собою князя Івана Берладника з берладниками, взяв обох дочок — Євфимію і Ольгу, бо одна мала їхати до Олега Святославовича в Новгород-Сіверський, друга ж напросилася подивитися Київ. За князівськими дружинами й полками йшли великі товари з припасами, їхали священики, жони, прислужники, їхав і Силька, прибічний літописець князя Андрія, і, хоч мав би передовсім скупчувати свою увагу на вичинах свого власного князя, не міг промовчати й про Долгорукого; ось так і зберігся запис про те літо, яке слід би назвати було вирішальним у затяжливій сутичці між Ізяславом і його стриєм.
Приберігаючи розлогість описів і пишнослів'я для князя Андрія, Силька писав про Долгорукого досить стисло: "Ростислав же прийшов до отця свого в Суздаль, і вдарив перед ним чолом, і сказав: "Чув я сам, що хоче тебе вся Руська земля і чорні клобуки, і мовлять про Ізяслава, що збезчестив їх до краю, і просять тебе йти на нього!" Гюргій зжалився над синовим соромом і, сказавши "то вже в Руській землі нема честі ні мені, ані моїм дітям", скупчив силу свою й, звідомивши половців, вирушив, сподіваючись на Бога, в день 24 юня і через вятичів. Прийшовши туди, став Гюргій коло Яришева, і тут до нього на Спасів день приїхав Святослав Ольгович і рече: "Брате, то ворог нам усім Ізяслав, відаєш, що й брата нашого він убив". Гюргій пішов звідти на Стару Біловежу й стояв там місяць, ждучи до себе половців і од Ізяслава покорення, та бачачи, що від Ізяслава нема звістки, пішов звідти до Супоя. На Супої приєдналася до Гюргія сила-силенна диких половців, і він сказав: "Підемо до Переяслава, вже туди має прийти Ізяслав з покоренням". Прийшовши туди, стали коло Кудинова сільця, по той бік Стрякової гори. Три дні стояв так Гюргій, а на четвертий пішов мимо города, по зорі ісполчився і став! між валами… Так стояли полки аж до самого вечора, аі вночі насупроти них вийшли полки Ізяслава і брата його Ростислава й стали по сусідству. Уночі Гюргій послав до Ізяслава сказати таке: "Ось, брате, приходив до мене і землю повоював, і старшинство моє порушив, нині ж, брате і сину, заради Руської землі й люду не проливай крові християнської, а дай мені Переяслав, щоб посадовив я сина свого там, а ти сиди князюй у Києві, коли ж і не хочеш того сотворити, то розсудить нас Бог". Ізяславу те не сподобалося, він не відповів нічого, а виправився з города й став на оболоні, готуючи ще й товар свій на ранок. Гюргій з Святославом Ольговичем і Святославом Всеволодовичем, побачивши, що вже йдуть полки, виступили проти них, минули вал і зупинилися. І дивилися полки один на одного, лиш стрільці перестрілювалися між собою, і так було до вечора. Гюргій вернув свої полки і полки Святослава Ольговича та Святослава Всеволодовича, щоб сховати їх за товаром, та побачили, що за ними посунулися полки Ізяславові. Тоді вони знову повернулися проти них, і поставив Гюргій синів своїх по праву руку, а Святослава Ольговича і синовця його Святослава Всеволодовича — по ліву, і ось тоді й зступилися полки. Саме сходило сонце, як почалася зла битва поміж ними, і перші побігли поршани, а тоді Ізяслав Давидовим. Полки Ізяславові та Ростиславові, забачивши таке, прийшли в сум'яття, і багато воїнів їхніх було перебито, багатьох забрано в полон, а сталося те августа в двадцять третій день".
(Продовження на наступній сторінці)