Почував, що питає не так і не те, що треба. Він так багато разів вимальовував собі перебіг подій того вересневого дня в Києві, що вже вони йому мовби набридли, чи що, він якось втратив смак до розпитувань, все йому сприкрилося ще з тої хвилі, як вони допитали Сильку. І нічого з того допиту не вийшло. Тепер справджувалася для нього та істина, що людина, яка постійно спрямовує думку в один бік, менш за все здатна показати події так, як вони відбувалися насправді. Власне, Дуліб і не допитував Кузьми, не намагався упіймати його на неправді хоча б з таким простацтвом, як то спробував був зробити Іваниця, — він просто сам підказував йому відповіді, дивуючись щораз більше сам собі і неспроможен будь-що вдіяти з собою.
— Сказано про тебе, що ти вбив князя Ігоря, — несподівано для всіх, а найперше для себе сказав Дуліб.
— Го-го! — коротко реготнув Кузьма.
— А помагав тобі монах Силька, добре знаний тобою.
— Го-го! — була відповідь.
– І ось ти повинен довести, що не вбивав, коли не почуваєшся винним.
— Го-го!
— Послухай моєї ради, лікарю, — зауважив, посміхаючись, Берладник. — Попервах слухай звинуваченого обома вухами. Коли ж станеш його звинувачувати, то й тоді слухай його бодай одним вухом, не тільки свій голос.
— Що ж слухати? Він не відповідає.
— Він сміється.
— Го-го! — реготнув Кузьма. — Можу й ще.
— А коли я покличу сюди Сильку і він підтвердить те, що я сказав? — пригрозив Кузьмі Дуліб.
— Не будь дурнем, лікарю. Коли задля цього бився сюди аж з Києва, то вертайся назад, поки не пізно. Лякаєш мене Силькою? Отим круглоголовим? Та він вогнища не вміє розпалити, а то щоб чоловіка вбив? Та ще князя?
— Силька так само під підозрою, як і ти. Звинувачують же вас у Києві воєвода Войтишич, твій батько, а також ігумен Ананія. Що скажеш? Вони називають тебе вбивцею князя.
— Батько сліпий, його не чіпай. Чоловік він нещасний. Войтишич — то старе стерво. Ігумен же, видно, сам і вбив князя.
– Ігумен — святий чоловік, — суворо попередив князь Юрій. — Про нього мовчи.
— Не мовчатиму! Бо намовляв і мене до того діла. Знав, що маю серце на князя за Ойку, кликав до своїх монастирських палат, обіцяв усе: золото, дівок. А я вперся: нащо воно мені, як з того князя сама борода зосталася. Тоді він випхав мене з Києва. Коней дав, гривну князівську. Вихваляв мене, що перевершив я свого батька в умінні кидати списа.
— Повинен знати, що нагороджують не даровитих, а покірливих, — втрутився Долгорукий, який досі мовчки посьорбував своє просяне пиво.
Кузьма глипнув на князя і вмовк після його слів, так ніби вдавився.
— Слухаємо тебе, — неголосно мовив Дуліб, але Кузьма не озивався. Втупившись у стільницю, сидів набурмосений, віспувате обличчя пойнялося йому мідяво-червоною барвою, дихав важко, тоді трахнув зненацька своїми кулаками по столу, однак голосу з нього не видобулося.
— Ми підождемо, коли хочеш, — знову сказав Дуліб.
— А чого ждати! — гримнув Кузьма. — Чого ждати? Сказав же: дівок мені обіцяв! Дівок! Бо в Києві хто на таку мармизу глянути захоче? Киянкам подавай красенів, та боярських синків, та…
Його ніхто не перебивав, ніхто не сказав, що й суздальчанки, мабуть, теж такі самі, але тільки в уявленні людей, що не зазнали ніколи жіночої любові. Бо ж лише жінка готова віддати все для свого обранця, лише жінка наважується співчувати тому, від кого відвернулися і люди, і Бог; вона може цілувати ноги повішеному, попри загрозу смертної кари, вкрасти й поховати страченого, піти на подвиг, на приниження, на смерть заради коханого, бо жінка живе любов'ю.
Але перед, ними сидів чоловік, який не знав, що таке жіноча любов, не бачив у своїй душі жодної цноти, за яку могли б його покохати, і, зневірений до краю, лютився на самого себе, на всіх щасливих і вродливих, на тих, кому доступне все на світі, на ігумена Ананію, який тяжко образив його, відверто пообіцявши дівку, тим самим визнавши цілковиту неспроможність Кузьмину знайти в житті те, що всі знаходять самі, без помочі, він лютився, мабуть, і на князя Юрія, що так необачно докинув своє зауваження щодо нагород для покірливих, бо хоч мав душу невпокорену, водночас знав: міг зламатися, міг піддатися на оте ігуменове, а коли й не піддався, то лише з упертості, згодом же дозволив себе спровадити з Києва за якихось двоє коней та гривну.
— Коли переїхали з Силькою міст? — спитав Дуліб, щоб відірвати Кузьму від неприємного спогаду.
— Міст? Який міст? — скинувся той. — Я про ігумена ще не доказав до кінця, а ти з своїм мостом…
— Про ігумена вже все. Не треба. Ти зустрівся перед мостом через Дніпро з незнайомим тобі монашком. З ним переїхали міст. Коли це було? О якій порі?
— Міст? А ми й не переїхали його.
— Як же перебралися через Дніпро з кіньми?
— Міст був закритий ще. Тоді я почав грюкати в браму й пообіцяв дещо мостовикам. Рано було, через те й не пускали. Ну, та пустили. Плати не дав. Показав гривну, пустили так.
— Про Сильку що відаєш?
— А нічого. В дорозі трохи там говорили. Книга переписував у Ананії. Нікчемний чоловік. Зайця лякався.
— Ну, так, — Дуліб весь напружився, готуючись спитати найголовніше. — Скажи, Кузьмо, коли хочеш і можеш, ще таке. Силька тобі відкрився, куди має пристати тут, у суздальській землі?
— Відкрився? Він спав і бачив, як прибивається до якогось там князя Андрія переписувати книги.
— Князь Андрій — се я, — подав голос син Долгорукого.
Кузьма байдуже зиркнув на нього, але, видно, щось ворухнулося в його душі, чи то вважав, що вже задосить наговорив грубощів і виявив зневаги до всіх цих князів і їхніх прихвоснів, тому додав:
— Хвалив він тебе, князю, що охочий до книг вельми і любиш таких людей, як Силька. Люди воно й нікчемні, та вже коли любиш, то, може, й гаразд чиниш. Бо Силька добрий і метикований розумом. Полохливий лиш.
— А ще, — Дуліб питав таким безбарвним голосом, що й сам дивувався. — Силька до князя Андрія заповзявся сам добутися чи посланий був?
— Як же сам, коли в ігумена перед цим переписував книги? Ананія й послав його. Дав коня, припасу на дорогу і виштовхнув. їдь і пробийся до князя Андрія. Може, ти, князю, просив собі такого чоловіка. Хіба я знаю.
— А ти?
— Я? Сказав же.
— Ти куди мав пристати? Казав тобі ігумен?
— Я ж не Силька.
— А все-таки. Що казав ігумен, виряджаючи тебе?
— Казав, щоб їхав до князя Юрія. В дружину.
— Чого ж не приїхав? — усміхнувся Долгорукий. — І вийшло тепер так, що не ти мене шукав, а я тебе.
— Як у притчі про вівцю заблукану, — насмішкувато додав князь Андрій. — Радуйтесь зо мною, бо я знайшов овечку мою загублену.
— А нащо мені князь? Я не овечка. Начувся про берладників багато див, от і рвонув сюди! Тут, правда, довго чоловіка вивіряють, чи здатен він на що-небудь, та я пройшов усе. Бо вже коли я не здатен, то хто ж!
— Гаразд, Кузьмо, дяка тобі за правду. Ще одне. Ігумен обіцяв щось, коли вдасться тобі стати дружинником самого князя Юрія?
— Ну… — Кузьма знову задихав важко й швидко, — те саме обіцяв, що й у Києві… Сказав, що милості його повсюди знайдуть людину…
— Гнів теж?
— Що — гнів?
— Знайде людину.
— Мене вже тепер ніхто не знайде! А на того дохлякуватого ігумена з його щедротами чхати хотів!
— Купують завжди тих, хто може прислужитися й безплатно, — знову подав голос Долгорукий. — Справжні супротивники не продаються.
Тоді втрутився князь Андрій.
— Хай поцілує хрест, — сказав він про Кузьму. — Заприсягнеться, що казав нам правду.
— А чи треба? — спитав Долгорукий.
— Отче, що мовиш? Про хрест святий — отакі слова?
— Не про хрест, а про Кузьму. Чи йому потрібне цілування?
— З самим чортом поцілуюся! — вигукнув Кузьма. — А не вірите, то й не треба! Князівської віри не шукав ніколи.
— Притримай свого язика і не роззявляй губи! — похмуро порадив йому князь Андрій.
Берладник налив у чашу, підсунув Кузьмі.
— Випий.
— Здорові будьте, — сказав той і вихилив питво одним духом. — Мені йти?
— Сиди з нами, — сказав Долгорукий, — тебе ж посилали, щоб до мене пробився. От і пробився, й прибився. Трапезуєш з самим Долгоруким. Знаєш, як називають княжих слуг? Найбільші шаленці, що стали слугами ще більшого шаленця. Пісень київських знаєш? Умієш?
— Підспівувати можу.
— Ану, Вацьо, починай!
Вже стемніло надворі, в палаті засвічено свічки, все на світі мовби відсунулося кудись у присмерки, вдалину, там були колотнечі, війни, сутички, йшли кудись полки, проводжали матері синів, примовляючи їм на дорогу: "Поперед війська не вихвачуйся, а позад війська не зоставайся, держися війська все середнього, а воєводи все переднього…"
(Продовження на наступній сторінці)