— Е-е, — сплюнув Іваниця, — Кузьма мене…
— Кузьма? Про що мовиш? Який Кузьма?
— Ну, той, Ємець. Спробував його попитати, то він мене…
— Так, — Дуліб заспокоївся відразу. Про недоречну запопадливість Іваницину не час було розбалакувати, та той і сам поплатився належно. — Іди грійся.
— Побіжу за вами, хай мені принесуть одіж. Бо туди поткнутися — ще покалічить, чорт віспуватий!
Іваниця, випереджаючи коней і псів, побіг під сміх князів і дружини, а Дуліб дивився йому вслід і думав, що над ним теж мали б сміятися, хоч і не так відверто, зате набагато дошкульніше. Ось Іваниця з любові до свого товариша зробив останню спробу для ствердження Дулібових звинувачень, а що з того вийшло?
Іван Берладник не відгороджувався двором, не усамотнювався, не відокремлювався від своїх берладників. Мав такі самі, непоказні зовні палати, довгі-предовгі, тільки й того, що не одну, а кілька, й поєднані всі переходами для зручності. Ближче до городського валу стояли господарські будування: стайні для коней, кліті для збіжжя й припасів, поварні, кузні, столярні, чинбарні, безліч інших більших та менших господарень, де пеклося, варилося, шилося, стругалося, кувалося, смолилося, в'ялилося, сушилося, бо берладники не хотіли бути ні від кого залежними; весь припас для себе готували самі, потрібних же людей малося в достатку, бо збігалися звідусюди в ці краї не якісь там лайдаки, а вочевидь ті, хто знає собі ціну і не може допустити над собою визиску, насмішки, знущання, несправедливості. Такими ж людьми, відомо, найперше у всі часи були ті, хто мав у руках те чи інше вміння.
Та Берладник не став показувати князям своє господарство, не хвалився ним, збув неувагою. Свобода потребує величі, тож він мав обрати величний спосіб життя, дотримуватися його у всьому: в поведінці, в мові, в одязі, в умінні прийняти простого втікача і великого князя суздальського. Відразу повів гостей до палати, збудованої на такий випадок, зовні мовби такої самої, як і всі споруди в цьому берладницькому городі, але зсередини всієї в мистецькому різьбленні, високої, просторої, світлої, духмяно-теплої.
Дерево тут відкривало перед людиною свою душу то лагідно-м'яку, то суворо-неприступну, то співучо-милу, то химерно-таємничу, то буйно-хвальковиту. Для дубових сволоків достатньо було кількох сильних доторків різця — і вже досягалося несподіване поєднання легкості й міцності, зате вікна облямовані були світлим шумовинням дерев'яних мережив, від чого в палаті мовби ставало світліше і завжди панувала радість; на медвяно-жовтих стінах то там, то там кинуто було чи то для прикрас, чи то для якоїсь невизначеної до часу потреби різьблених поличок, а між ними повішено по кілька найпоказніших взірців коштовної зброї, впереміш з тяжкими золотими ланцюгами, подібних до яких чи й бачив де-небудь, навіть коли ти не простий чоловік, а князь.
У величезній камінній печі палало полум'я, в різьблених дерев'яних ставниках горіли товсті воскові свічі, хоч у палаті, завдяки великим вікнам, світла було достатньо, довгий стіл посередині, застелений білою скатертиною, вже був заставлений коштовним посудом, лиш лясни в долоні — й отроки заходяться носити наїдки та напитки, а співці розпочнуть величання гостей.
— Живеш, князю, — потираючи з холоду руки, гмикнув Долгорукий.
— Живу, — не знати чи з насмішкою, чи й слухняно мовив Берладник. — Маю для гостей тут ще покої. Кожному окремий. Окрім ваших отроків, приставлю своїх людей, щоб ні в чому не відчували гості незручностей.
— А я? — крутнулася коло вогню княжна Ольга, розсипаючи мідяний полиск свого волосся. — Мені теж слугуватимуть твої волохаті берладники, князю Іване?
— Для тебе, княжна, приставлена жінка. Не високородна, та, на жаль, маємо тут лиш простих. Бояринь не тримаємо. Берладники не виносять боярського духу.
— А князівський? — глянув на нього князь Андрій.
— Коли вважати мене князем, то, виходить, князів ще терплять.
— Ти найсправжніший князь! — вигукнула Ольга. — Від самого Ярослава Мудрого твій рід.
— Наш рід теж від Ярослава, — нагадав їй Андрій.
Коли зійшлися за столом і отроки Долгорукого впереміш з берладниками взялися подавати потрави й питво, Дуліб спитав мовби одразу й Берладника і Долгорукого:
— А як же Кузьма?
— Не треба квапитися, лікарю, — заспокоїв його Долгорукий. — Переспимо в князя Івана, а вже завтра візьмемося й за Кузьму.
— Він вельми непривітно обійшовся з Іваницею. Боюся, ще втече.
— Звідси ніхто не втікає. Втікають сюди, — усміхнувся Берладник, але відразу й зігнав усміх з обличчя. — Та й нащо вам Кузьма? Не треба його зачіпати. Не годиться.
— Повинні допитати його. — Дуліб стиснув губи. — Для того їхали сюди.
— Думав: у гості їхали, — безжурно мовив Берладник. — До мене лиш у гості. Шукати тут не слід нічого. Тут усе кінчається, ніхто нічого не шукає, окрім волі. Але ж для вас воля не існує, ви люди так чи інакше підвладні — ти, лікарю, служінню своєму то в князів, то в бояр, то немічному люду, а князі підвладні своєму становищу, державним потребам. Виходить, волі вам сподіватися не слід і шукати її навіть серед берладників марно. Тоді ви для мене лиш гості, а гість завжди найдорожчий.
— Дозволь, князю, слово? — вклонився Долгорукому його чашник, і навіть Дуліб не стримав усмішки, знаючи, що наступне слово чашникове буде вже вкотре "коняче".
— Ось, князю Іване, мій чашник Громило, — звернувся Юрій до Берладника. — Хоч прізвисько дали йому не вельми лагідне, але чоловік він поштивий, а ще мудрий. Послухаймо його?
— Говори, — дозволив Берладник.
— Слово моє буде коротке, — почав чашник, званий Громилом, хоч справді не було в ньому нічого грізного. — Ось живуть собі на вільній волі дикі коні тарпани. Ловити їх важче за будь-якого звіра. Хіба що викопаєш яму і прикриєш її травою та гіллям так, що й сам забудеш, де вона; і тарпан упаде туди вночі, бо вдень він однаково запримітить і не побіжить у пастку. Ну, то впіймаєш ти його таким чином, а що впіймав? Оболонку тарпанову, тіло його. Дух же вільний, незборний, невпокорений не дасться тобі нізащо. Упійманий тобою тарпан або ж не братиме корму й здохне з голоду, або ж уб'ється на смерть, коли спробуєш його запрягти чи зачиниш у стайні. Бо його вільний дух не може впокоритися. Ну, так. Тоді якось упіймано двох лошат тарпанових. Видно, ще не мали вільної душі, не виросла вона в них, бо смоктали молоко від простих кобил, брали корм, виросли в неволі, привчено їх ходити в запрягу з кобилою. Та спробувало запрягти їх самих. Вмить відчули вони волю, народилася вона в їхніх душах тарпанячих, приніс їм тарпанячий бог велику силу непокори, вдарили вони в воза копитами, потрощили його, порвали на собі збрую і зникли в степах.
Так і люди. Одні народжені для вічного запрягу, інші ж вільні від усього, і нікому не дано їх впокорити, ніколи й нічим. За вільних людей берладників вип'ємо ми, а ти будь здоровий, князю!
— Будь здоровий, будь здоровий! — залунали вигуки, а Долгорукий, потроху посьорбуючи пиво, сказав Громилові:
— Переметнувся вже до берладників, чашнику? Та тільки ж в ополонку треба лізти! Хіба то воля? Ти знаєш баєчку про тарпанів, а я теж знаю баєчку і теж про коней. Приплутані там чари, але то нічого. Сталося те в одній землі, а в якій саме, про те змовчимо. Коли коней виганяли на пашу, вони, лиш вийдуть на луг, біжать в один бік на схід і стають невидимі. Шукай не шукай, однаково не знайдеш. Так за літо в усій землі пропали всі коні, окрім тих, що їх не виганяли на пашу, а тримали прив'язаними коло жолоба. Ну, то що станеш робити? Чи спробуєш розкрити чари, а чи просто не станеш відв'язувати коней від жолоба?
— Чари прості, — сказав Берладник, — воля.
— Але вона невловима, як оті коні, що ставали невидимі. Ти, князю Йване, перш ніж стати князем вільним, теж мав свою волость, а коли видалася вона тобі малою й незначною, то запрагнув збільшити її, опинившись у Галичі на місці свого стрия Володимирка. Було таке? Закортіло жолоба більшого.
— Було, та не так. Хоч, правду кажучи, починалося саме так. Починалося з невситимості. Тому й побіг у Галич на перший поклик боярства. Та коли побачив, у яку кабалу вскочив, то злякався. Хотіли вони владного князя замінити м'яким і поступливим. Гадали так: молодий і гожий — буде як віск у їхніх руках. Дбатиме про втіхи, слухатиметься й упокорюватиметься у всьому, бо чоловік — раб своїх втіх і пристрастей. Злякався тоді я вельми, і не стрия свого з його полком злякався, а боярства і свого прислужництва. Трохи бився з Володимирком про людське око, а тоді вирвався і від нього, і від галицьких бояр, і від усього світу й подався на Дунай та на Дніпро.
— Казано, ніби твій стяг під Галичем упав, через те й втекла твоя дружина, полишивши тебе самого, — сказав князь Андрій.
— Стяг? — Берладник засміявся. — Стяг міг і впасти, князю. Бо тоді дув вітер, а стяговник мій був чоловік уже літній, не мав сили встромити древко глибше, ось вітер і звалив. Міг звалити. А може, я сам вирвав той стяг і поніс крізь полк Володимирків, прагнучи вирватися на волю. Таке теж могло бути, князю. В битві завжди все переплутане. Не вір тим, що розповідають по битві. Найчесніші і найправдивіші гинуть. Ті вже нічого розповісти не зможуть.
— Чи й у тій битві мав на собі такий одяг? — поспитав князь Андрій.
(Продовження на наступній сторінці)