— Чайок грітимеш? — зареготав Юрій.
— Ти за кого мене маєш?
— Все ясно! "Екстру" прокип'ятити хочеш?
— Даси сірника чи мені топать на сусідній поверх? Хто ж "Екстру" гріє? її перед споживанням охолоджувати треба, щоб слізка на пляшку впала, знаєш?
— А японці — чув? — тільки гарячу п'ють.
— Не заливай! Хто б це гарячу горілку...
Людмила вимушена була перервати цю вельми цікаву дискусію, винесла сусідові сірники, Юрій випхав його в плечі, попросив не ображатися, зачинив двері, не знав, як йому повестися тепер, усе зіпсував цей танцюрист — далі вдавати ображеного вже не виходило, помагати ж Людмилі не вмів та й не хотів. Поставити якусь музичку? Це рятує від усього на світі, головне ж — від процесу думання. Лежи, слухай, дрімай.
Але новий дзвінок не дав дрімати. Був, щоправда, несміливий, якийсь уривчастий, спазматичний, чи справді дзвонило, чи почулося? В таких випадках можна й не поспішати, почекати, поки несміливий гість ще раз натисне на кнопку, навчити його сміливості бодай заочній, так би мовити, задверній, Юрій, хоч стояв майже на порозі кімнати, пішов не до вхідних дверей, а навпаки — через усю кімнату до балкона, так ніби конче закортіло йому дихнути свіжим повітрям або помилуватися на Руса-нівську протоку, повну човнів, рибалок і купальщиків. Він чув, як за його спиною Людмила відчинила, не чекаючи нового дзвінка, не випробовуючи терпіння й зухвалості гостей, чув належні в таких випадках вигуки, привітання, обмін взаємними компліментами, з чого міг пересвідчитися, що Людмила справді не бачилася перед тим з Совинським, а тільки перемовлялася з ним по телефону і в гості запросила, отже, так само по телефону. Як кажуть американці, "дейтерінг" — призначення побачень по телефону.
— Юро! — покликала Людмила.— Де ти там? Гості вже прийшли, йди привітай.
— Я звик вітати гостей у кімнатах, а не в коридорі,— намагаючись бути страшенно веселим, гукнув Юрій і обернувся до Совинського і його дівчини, які вже ввійшли до кімнати.
Совинський був як Совинський. Високий, важкий, вайло вайлом, ніс перебитий колись під час боксерських змагань, очі лагідні, усмішка винувата, мовби він одбив у Юрія кохану дівчину, а не навпаки, костюм на Совинському сірий, досить дорогий, але пошитий, ясна річ, не так вишукано, як у зятя академіка Карналя, який може дозволити собі розкіш з'їздити для цього аж до Львова, де хлопці з фірми "Електрон" завжди поведуть його до знаменитого кравця-поляка, що шиє костюмчики "трохи краще", ніж у самому Парижі. Але дівчина в Совинського була першокласна, це Юрій вимушений був визнати одразу. Висока, очі — як лазери, фігурка — марення двадцятого віку — суцільні вертикалі, виклик силам тяжіння й гравітації, хіба що покійна Юрієва теща Айгюль могла зрівнятися з цією дівчиною, але то ж була балерина, унікальна жінка, чудо природи, а це, мабуть, звичайна собі секретарка або продавщиця з парфюмерного магазину, бо кого ж іншого міг підчепити Совинський. Одягнена була дівчина в легенький зелений костюмчик з досить довгою, хоч і не занадто, спідницею, Юрій одразу оцінив такий вдалий вибір, бо "міні" личить коротконожкам, ця мода вигадана спеціально для них, щоб хоч як-небудь виправити помилку природи, ця ж дівчина зналася на справі одягання, все в ній було до ладу, все скромне, але скромність якась дивна, мовби з викликом, чи що. Навіть колір костюма вона підібрала так, що він відтінював колір її великих чорних очей, від чого вони ставали ніби чорно-зеленими, власне, майже зовсім зеленими, але не в такому добродушному відтінку, як, скажімо, в Людмили, а нагадували щось біблійне. Юрій був чомусь переконаний, що всі біблійні красуні — Вірсавія, Фамар, Есфір, Ревекка — були зеленоокі, так само, як пророки й апостоли. Біблії він, ясна річ, не читав, але це не перешкоджало йому мати цілком визначене й тверде уявлення про людей, які населяли цю стару, товсту книгу.
— Ну, здоров! — сказав Юрій Совинському, відразу обираючи тон зверхності й легенької насмішкуватості, такий природний для нього в поводженні майже з усіма людьми.— Тебе що, відправляють в одну з країн, що розвиваються? І ти заїхав попрощатися? З Москви через Київ на Жмеринку й Тананаріве? Громадяни від'їжджаючі, перевірте, чи не лишилася у ваших кишенях совість проводжаючих! Громадяни проводжаючі, негайно замініть вираз ваших облич! Не вдавайтесь у відчай і не лийте сліз!
— Здоров.— Совинський ніскільки не здивувався Юрієвому базіканню.— Знайомся. Це Анастасія.
— Слухайте! — ляснув себе по стегнах Юрій.— Ви вродлива, неначе манекенниця!
— А коли я справді манекенниця? — лукаво блимнула на нього Анастасія.
— Цього не може бути через те, що не може бути ніколи. Люко, ти віриш у таке?
— Але це правда,— ствердила Анастасія.
— І я тримаю вашу руку?
— Очевидно.
— Люко, ти свідок! — весело розбазікував Юрій.— Все вже було. До так званих електронних машин щодня доторкуюсь. З самим академіком Карналем за руку щотижня, а то й частіше. А його руку знаєте хто потискує? Навіть генсек ООН, президенти, диктатори, кінозірки й мультимільйонери! Але щоб отак манекенницю — за руку? Та ніколи ж!
— Юрка, не дурій,— жартома посварилася на нього Людмила.
— Але ж це містика! Люко, ти віриш у те, що відбувається? Ну, Совинський — це теж так званий сюрприз. Ми з тобою так само до деякої міри щось і хтось... Але все-таки ми — це просто ми, а тут перед нами істота вищого порядку!
— Але чому саме вищого? — засміялася Анастасія.
— Я вас попереджав, що Юрій любить баляндрасити,— сказав Совинський,— у нього... надмірність мови, чи як це визначити?
— Не слухайте цього типа! — закричав Юрій.— Він усе перевів би в нудьгу й вколювання, у виконання й перевиконання! А ви квітка, орхідея, прикраса життя, божество й натхнення!
Перед вами треба ставати на коліна, бити лобом об землю, проливати сльози через власну недосконалість!
— А що скажете ви, Людмило, на такі захвати вашого чоловіка? — поспитала Анастасія.
— Вона вже одержала належну кількість компліментів, не турбуйтеся. Ми два роки одружені. Все видав! Але ви у нас уперше... і я... Чому ви стоїте переді мною? Ви повинні негайно сісти, щоб не втомлювати свої екстраноги! На таких ногах тримається все прогресивне людство!
— Справді, сідайте,— запросила Людмила.— Вибирайте, де кому сподобається. Юка, ти починаєш говорити банальності. Включай першу гальмівну систему. Відчини балкон. Анастасіє, може, ви хочете сісти на балконі? В нас чудесний вид 'на протоку. Ви часто буваєте на Русанівці?
— Буваю, але не часто. Я живу в Михайлівському провулку, знаєте, кооперативний будинок журналістів? Він там доволі недоречний, стовбичить перед Софією, мовби нагадування про безпорадність деяких архітекторів. Як на мене, то я б взагалі заборонила забудовувати історичний центр Києва, бо ми всі нині трохи розгублені перед проблемами щоденних потреб. Але, як бачите, сама живу в тому будинку, ще й пишаюся: "Маю квартиру в центрі, під самою Софією!"
Юрій вирішив "не почути" слів Анастасії. Вмить збагнув, що вона хоче перевести розмову з дурнувато-жартівливого тону, якого він відразу надав їй, на серйозний, може, навіть надто серйозний, коли відразу стає видко, хто є хто і почім у кума бджоли.
— Прошу, прошу,— заторохтів він, розпинаючись між балконом, диваном і кріслами...— Приземлюйтесь, насолоджуйтесь, вимагайте... Люка — грандіозна господиня, я ж у цьому розумінні нікудишній. Я тільки бригадир техніків — ні більше, ні менше... Іван знає, пояснювати не треба... Трудовий день закінчено, маємо право. Будьте, як удома і як свої, тобто як одна так звана сім'я... Для економії зусиль Людмилу звіть просто Люкою, я ж колись був Юрій, тепер для зручності вживання просто Юка. Івана ми на роботі просто звали "І", але це було до нашої ери, не знаю, яке він вибрав тепер наближення до мови комп'ютерів, хоча до мови слів ми теж достосовуємося, виходячи з вимог двадцятого віку. Іван має колосальне почуття гумору й не ображається, правда ж? А як вас скоротити, Анастасіє? Туся? Сюта? Тена? Ная, На?
— Мені якось не хотілося б скорочуватися,— дивлячись на протоку, сказала Анастасія.— До речі, з Іваном ми познайомилися завдяки моєму імені.
— Я думав, завдяки чомусь іншому,— майже розчаровано гмикнув Юрій.
Людмила попросила пробачення, метнулася на кухню, щоб поглянути, як там качки, відразу повернулася, але стояла на порозі, готова щомиті бігти туди, де смажилося, звідки йшли неймовірні пахощі.
(Продовження на наступній сторінці)