— Маслини — це так званий делікатес! — промуркотів Юрій.— Я ж народився в Одесі, а ніхто так не любить маслин, як одесити. Ну, ти скажеш, що я там не жив, але ж народився? А газети відкладемо. Я цілий день радіо слухаю. У нас на роботі радіо, як у перукарні — всі новини й найновіші пісні. Як ти свої так звані лінгвістичні проблеми — просунула сьогодні вперед?
— Ти краще помий мені салат,— попросила Людмила.
— А як його мити?
— Знайди в посудній шафі дротяну корзинку, склади туди салат, гарно промий його, а тоді потруси, щоб вода вся стекла, бо неприємно, коли краплини на листі. У нас сьогодні будуть гості.
Дротяна корзинка, салат, струшування від води — в усьому цьому була така дика нудьга, що Юрій уже хотів був дати драла з кухні, але, почувши про гостей, округлив очі.
— Гості? Хто ж це? Делегація з країн, що розвиваються? Міністр? Академік Карналь?
— Майже вгадав,— не приймаючи його жарту, Людмила подала йому дротяну корзинку,— ось візьми. І помагай, а то не встигну.
— Та хто ж? — Юрій улесливо зазирнув Людмилі в очі.— Ну, Люко, ну я ж тебе люблю! Скажи! А я тут умираю від так званого напруження мислі! Думаю, ну як його вбити вечір? А тут гості! Красота! Ну, хто, Люко?
Людмила мовчала. Лукава усмішка блукала по її устах, робила її якоюсь особливо вродливою. Юрій справді міг би навіть закохатися в свою дружину в таку мить — його покійна мамочка таки небезпідставно одружила його з Карналевою донькою, бо в ній не тільки розум, а й привабливість, яку помічаєш неозброєним оком.
— Ну, я помию твій салат, хоч це й принижує мене як гегемона. Робітничий клас повинен працювати на виробництві, а в сфері розподілу й обслуговування він тільки споживає. Інтелігенція ж — це прошарок. Вона повинна обслуговувати всіх. А ти — мене.
— Не говори дурниць! — кинула йому Людмила.— І не торохти! Коли не хочеш помогти, то не заважай!
— Мене завжди цікавило, хто тебе навчив усе це робити? Батько — академік, мати — балерина. Хто ж у вас там чистив картоплю, смажив м'ясо, варив борщ? І хто міг навчити тебе? Містика якась!
— Батько й навчив. Він усе вміє. Селянський син. Чув?
— Та мій теж селянський син, виріс у свинорадгоспі, що може бути більш селянське, ніж свинорадгосп? Але ж ти його заріж, щоб він обчистив картоплину або купив булочку в магазині! У нас аби не мама, то ми б повмирали з голоду! А в мене — ти! Ну, Люко, то хто ж? Запросила чи набилися живосилом?
Людмила обсмалила обидві принесені нею качки, поклала їх у велику жаровню, поставила у духовку, вправно готувала закуски, різала хліб, вузькі її руки так і мелькали перед очима в Юрія, він незграбно трусив корзинку з салатом, весь забризкався, чуб йому розтріпався, з обличчя злетіла самовпевненість і зверхність, яку завжди напускав на себе при дружині.
— Дай сюди! Нічого ти не вмієш!
Вона забрала в нього корзинку, вправно провела нею в повітрі над кухонною мийкою, стала викладати салат на блюдо — ясно-зелена гірка, як бадьорий ранок.
— Приїхав Совинський,— сказала недбало, мимохідь, мовби без ніякого значення, навмисне буденним тоном, але Юрій аж підстрибнув від того прізвища, не повірив, відступив від Людмили, відчув за спиною твердий одвірок кухонних дверей, прихилився, ніби міг упасти від такої новини.
— Іван?
— Іван.
— І де ж це він узявся?
— Працює в Придніпровську на металургійному заводі. Запроваджує там АСУ. А до Києва приїхав на республіканську нараду з організації і управління.
— Вони вже їздять на республіканські наради? На так звані наради?
— Облиш цей свій тон. Совинський подзвонив до мене на роботу, і я запросила його в гості.
— То це для нього... так звані делікатеси? Качки, маслини, салати?
— Ми ж не можемо приймати людей за порожнім столом!
— Не можемо, не можемо... Ах, я забув! Це ж так звана стара любов, яка не іржавіє?
Людмила затулила йому рот долонею.
— Не мели дурниць. Іван буде не сам. З дівчиною. Здається, його наречена.
Юрій випручався, побіг до кімнати, звідти вередливо гукнув:
— Суду ясно! Вирішили підкинути мені так званого зовнішнього подразника! Щоб любов не іржавіла.
— Кажу ж тобі: не сам.— Людмила пішла за ним, витираючи руки фартухом. У хвилини безпорадності вона ставала схожою на Карналя, і тоді Юрій дивувався, як міг одружитися з такою, власне, невродливою дівчиною, він, на кого стріляють очиськами всі київські дівчата! Стріляють, поки не довідуються, що він зять академіка Карналя! А вже тоді перед ним ніби запалюється червоний сигнал світлофора: стоп, і ні руш з місця! Ну, історія!
— Сам не сам, мені чхати! — плачливо закричав Юрій, бігаючи по великій кімнаті й навмисне зачіпаючись за меблі.— І взагалі... Набридло.
— Що саме тобі набридло? Поясни,— впіймала його Людмила за руку.— Не метайся перед очима. Сядь.
— Ну? — Юрій сів на диван, потонув у подушках, знеможе-но заплющив очі.— Після так званого напруженого трудового дня ти мені...
—г Що я тобі?
— Ну, взагалі...
— Взагалі нічого не буває, ти це прекрасно знаєш. Прибери цю газету. Ганебна звичка валятися на дивані.
— Я робочий клас!
— Робочий клас принаймні роззувається, перш ніж лягти на імпортний диван.
— А я хто ж по-твоєму?
— Прибери газету.
— Ну, прибрав. І що?
— Дивись в одну точку. Зосередься. Повторюй за мною: "Я заспокоююсь, заспокоююсь. Моя ліва рука тепла... Моя права рука тепла... Я зовсім спокійний... Я цілковито спокійний..."
— Моя рука тепла,— приймаючи її правила гри, слухняно повторював Юрій.— Мої ноги теплі... Моя голова тепла... Я теплоголовий... Люко, та ти смієшся! Признайся: вигадала Совинського? Вигадала, правда? Де йому взятися в Києві?
Людмила вже йшла на кухню, не зупиняючись, вона обернула до Юрія обличчя, блиснула зеленкуватими очима:
— Повторюй за мною: "Я цілковито спокійний..."
— Я цілковито... Та ну тебе! Хочеш зробити з мене шизофреніка! У мене психіка знаєш яка? Бетон, граніт, надтверді матеріали з інституту Бакуля!
2
Що таке дзвінок у малометражній квартирі? Це майже катастрофа, землетрус, цунамі, стихійне лихо. Він лунає, вважай, у тебе над вухом, хоч де б ти був, бо в малометражній квартирі заховатися ніде, ніхто там, за дверима, не повірить, ніби ти дочалапкуєш, щоб відчинити, так довго, ніби тобі треба подолати мало не стадіонну відстань, бо ж усім відомо, що жодна кімната не може бути довшою за п'ять з половиною метрів (це зумовлено стандартним розміром бетонних перекриттів), нікому не спаде на думку припущення, ніби ти заблудив у своїх коридорах, бо блудити тут ніде: розстав руки й дістанеш будь-якого кінця. Тому, коли тобі дзвонять, відчиняти ти повинен або ж негайно, або взагалі не відчиняти, коли не хочеш пускати некликаних гостей. На це теж у тебе є право, гарантоване всіма законами, але порушуване тобою щоразу під дією механізмів цікавості, що живуть у твоєму організмі неспростежено й вічно.
Людмила ждала гостей, тому, коли пролунав дзвінок, ні перед нею, ні навіть перед Юрієм не стало питання: відчиняти чи не відчиняти. Людмила кинулася на кухню, щоб мерщій зняти з себе фартушок, Юрій забув, що він спокійний-преспокійний, схопився з дивана, миттю причепурився перед дзеркалом, підбіг до дверей саме тоді, коли там опинилася й Людмила, вони зіштовхнулися в своїй запопадливості, засміялися, поцілувалися, удвох крутнули ручку автоматичного замка, дружно відступилися, солідарні в привітності, в усміхненні, в доброзичливості, взірцева радянська молода родина, можна б навіть подумати, ясна річ, запозичивши трохи своєрідний стиль думання в представників старшого покоління,— передова радянська родина (але хоч дехто вперто стверджує, що навіть зозулі кують довгі літа лише для так званих передових родин, доводиться сприймати цю кваліфікацію з відвертою упередженістю, бо які ж родини тоді доведеться віднести до числа непередових, себто відсталих?).
Однак замах Людмили і Юрія пропав марно. То не були гості, які, мабуть, здалеку відчували, що качка в духовці ще не досмажилася, й через те не квапилися. Дзвонив їхній сусід-холостяк, артист з самодіяльного танцювального колективу, організованого Кучмієнком для "повного ажуру", маленький, меткий, прозваний Юрієм "замечательный сосед" — за тією пісенькою, де співається: "В нашем доме поселился замечательный сосед..."
Сусід, який не належав до гостей бажаних, бо Людмила досить одверто гнала його в шию, маючи цілком слушні підозри, що він спокушає Юрія "роздавлювати на трьох", простіше кажучи, випивати в часи дозвілля (точніше, в час Людмилиної відсутності) пляшку "Екстри" на трьох, а коли третього не знаходилося, то й на двох.
— Ого, ви мене сьогодні так зустрічаєте, ніби я генерал,— засміявся сусід.
— Не тебе, друже,— заспокоїв його Юрій,— не тебе. Хоч ти й "замечательный", але не тебе. Справжніх гостей ще немає, так що ти, брат, ранувато. Чи тебе запах смаженої качки витяг з барлогу? Так і качка ще, мабуть, не готова. Люко, готова качка?
— Та що я — з голодного краю? — образився сусід.— Мав я твою качку, знаєш, де? Мені сірники... газ нічим запалити...
(Продовження на наступній сторінці)