Він і далі тримався.
Сонце вже лежало на вечірньому прузі. Затрималося ніби для того, щоб востаннє присвітити людям у їхньому сумному ділі. Тужний похід вибрався з Педанівської балки на пласку простору гору. З одного боку Педанівська балка, з другого — темне море понаддніпровських лісів, ще далі безмежжя води, на далекому куцеволівському березі низка перших вечірніх вогнів. Гарне місце вибрали озеряни для свого останнього спочинку. І Дніпро, і кручі... Могилу батькові викопали коло обеліска з війни. Під ним покоїлися ті, хто визволяв село в сорок третьому. "Рядовий Майоров і 96 воїнів". Дивне зіставлення: Майоров, а рядовий... Загинув зовсім молодим, як і його дев'яносто шість товаришів. Щоб умирали тут тільки дідами. Ох, Майоров, Майоров, як завинили ми перед тобою на віки цілі!
Карналь тримався щосили. И над силу.
Та коли опустили труну на горбик свіжовикиданої з ями землі, коли мимоволі зазирнув у могилу й побачив, яка вона по-степовому безмірно глибока, безнадійно-бездонна, упав коло мертвого батька на коліна й заплакав тяжко, невміло, рвав серпе собі й усім. Батьку мій, батьку, ридаю над тобою в своїй самотині, без тебе, без тебе назавжди, навіки! Батьку!
Його тихо втішала мачуха, .підводила з колін Людмила, навіть Юрій стояв поряд і бурмотів: "Петре Андрійовичу, Петре Андрійовичу, ну прошу вас, ну не треба... Петре Андрійовичу, дорогий..."
Треба було триматися.
"О, серед нас було стільки орлів, що хитали небо, мов стріху дідівських осель, та й вони на материнських могилах безкриле ридали, склавши обпалені крила на віко труни..."
Карналь нарешті став розпізнавати обличчя. Побачив Олексія Кириловича, свого заступника, молодого доктора наук Галь-цева, надію науки і надію його, Карналя (Гальцев скромно відмахувався: "Надію стародавні греки вмістили серед лих, які впали на людство з скрині Пандори, це зло різнилося від інших тим, що його уважано за добро. Воно особливо підступне, бо цим словом називається те, чого немає і не знати, чи й буде"), Мишка-лісника, його Шурку, Федора Левковича, секретаря райкому Миколу Федоровича...
Сонце вже сідало за обрій, але стало мовби світліше, світилося все довкола, тиша раптом запала така, ніби вляглися усі вітри, зникли всі шерехи, зітхання, шепоти. Зінька відкрила траурний мітинг, надала слово секретареві територіальної парт-організації Василю Гнатовичу. (Ох, Василю Гнатовичу, Василю, Васюню, сковзалися колись з тобою босяка на радощах, що Резерфорд розщепив атомне ядро, а батьки наші однаково вмирають і після того...). Він говорив довго і з несподіваною для Карналя пристрастю. Розповідав, як Андрій Карналь організовував перший у їхньому селі колгосп. Як ще в громадянську ховав комиезамівські документи від банд. Як у час окупації не скорився фашистам. Як завжди вмів працювати. Як любив людей і як любили його діти. Один із найстаріших і найшановані-ших. Фундатор. Ветеран.
Говорив доктор наук Гальцев. Більше про нього, академіка Карналя. Розповів, може, вперше цим людям, ким став їхній земляк, син цього простого сільського чоловіка, на похорон якого (небачене й нечуване діло!) зійшлося усе село, навіть матері з немовлятами!
Клялися перед могилою Андрія Корнійовича Карналя піонери.
Карналь тримався. Навіть тоді, коли востаннє поцілував за-хололе — все в неземному холоді — батькове чоло і коли жорстокі молотки озвалися сухим тупим стуком — забивали віко труни.
Опускали домовину на довгих рушниках, як велів давній звичай, за звичаєм кожен підходив до могили, кидав жменю землі. Взяв і Карналь жменю сирої землі, нахилився над ямою, а висипати на батька не міг — не розчіплялися зведені судомою пальці. Земля сипалася й сипалася з людських рук, аж дзвеніла, жорстока, зовсім чужа якась земля, зовсім не схожа на ту, на якій він народився, бігав босим у коротенькій сорочині. Вона билася об труну, як об його серце. Звук тяжкий і болісний. Початок забування. Цю землю, яка забирала в нього батька, він умить зненавидів і вже знав, що ніколи не простить її жадібності, зажерливості. "Альфо і омего, колиско й мавзолею,— земле,— з тебе пішов і в тебе вернусь. Власні планети ліплять жуки-скарабеї. Ат, суєта... З тебе пішов і в тебе вернусь..."
А та давня і вічна стояла в нього перед очима в молодій красі, єдина в світі, дивувала й чарувала. Ночі золоті від ясних зір; могутня рослинність у широких плавнях; тисячолітні дуби на Тахтайській горі, палені блискавицями, але вічні в своїй твердості; безмежні розливиська дніпровських весняних вод і мільйонношумний посвист пташиних крил над ними; вільготні ночі з таємничими згуками в їхніх глибинах і споконвічними ляками, буйнішими за найдикішу уяву; радісні світанки, які несуть надію; шовковий полиск вітру над сонячними полями; дух холодних отав восени; зими білі, як лебедине крило,— ні забути цього, ні розлучитися з ним.
Темніло швидко, гнітюче, нестерпно, але Карналь мовби прозирав крізь темряву, бачив виразно, до болю в очах усіх, хто підходив, щоб підтримати його, бачив високу піраміду з вінків на батьковій могилі, яка зрівнялася своєю висотою з обеліском рядового Майорова і його дев'яноста шести товаришів. Болісні обеліски пам'яті.
Рідні обступали Карналя. Людмила з Юрієм, мачуха, дядько Дмитро і тітка Галя, двоюрідний брат Ігор, ще один брат Женько, племінники, здається, навіть онуки. Мався б ти бути старим, Карналю, а почуваєш себе невтішним у горі хлопчиком.
Підійшов секретар райкому партії Микола Федорович, обняв Карналя, схилився йому на плече. Дядько Дмитро пробурмотів десь у темнощах:
— Комуністи не плачуть!
Ох, плачуть, дядьку Дмитре, плачуть! Бо ж вони — найлю-дяніші з людей!
Олексій Кирилович, невидимий і мовби неприсутній, прошепотів, що є машина. Карналь нерішуче промовив:
— Може, пішки?
Хтось сказав, що можна й пішки, але ліпше машинами. Бо вже ніч. А на садибі ждуть люди. Багато вже туди поїхало. Пом'янути діда Андрія. Як велить звичай.
Юрій разом з Людмилою теж підійшли, Юрій несподівано прошепотів:
— Простіть, Петре Андрійовичу. Карналь не збагнув:
— Що?
— Простіть усе.
— Не розумію тебе. Навіщо ці слова?
— Тут я зрозумів стільки, що й за ціле життя б не... Простіть...
Людмила плакала голосно, Карналь прихилив до себе її голову, заплутався в товстій вовняній шалі. Він знов тримався, мав триматися тепер довго-довго.
— Сідайте в машини,— сказав до всіх.— Просимо вас з Одаркою Харитоиівною...
У батьковому дворі за довгими столами вже сиділо півкол-госпу. Ще півколгоспу стояло на вулиці, коло воріт, повно людей у садку, у дворах Ковальських, Слісаренків, Живодьорів. Всі хотіли випити останню чарку за діда Андрія, сказати добре слово.
Довжелезний стіл у виноградній альтанці, стіл у хаті. Сяяння електрики. Батько завжди водив Карналя по садибі, хвалився: "Тридцять шість електролампочок". Навіть у курнику мав електролампочку. Як американський фермер. Світовий рівень. Сяяла електрика, густо зеленіло лапате виноградне листя, в хаті, де стіл накрито для рідних, Карналь із жахом побачив, що попід стелею, у вікнах, повсюди — тисячі мух. Ні вигнати, ні понищити, ні порятуватися від цих вісниць смерті, сірих, набридливих, нестерпних.
— Давайте вийдемо до людей,— сказав він і повів Одарку Харитонівну за той стіл, що в альтанці.
Старенька, схлипуючи, розповідала, як помер батько. Мучився ціле літо з ногою. Трохи й лежав, чого з ним не було ніколи в житті. "Як дід Корній,—подумав Карналь.— Той теж ніколи не хворів, прожив вісімдесят шість років, у сорок третьому, коли онук Жеиько приніс гранатний запал, дід вихопив у малого острашну іграшку — і відірвало руку Женькові, а дідові. Діда повезли до лікарні за дванадцять кілометрів, і єдине, що він сказав лікареві, коли той обробляв рану, було: "Ой, їстоньки хочеться". А в вісімдесят шість несподівано заболіла нога, почервоніла, стала пекти, дід лежав на печі, стогнав: "О, моя ніженька!" За три дні помер. Гангрена. А в батька, виявляється, теж з ногою".
Карналь мав би спитати мачуху щось про недугу батькову, але не спитав, ждав, поки вона сама скаже те, що треба. Тут зайвого не говорять.
А казати й не було чого. Полегшало, забув, пішов знов у колгосп. На постійну роботу. В комору. Там вештається цілий день, а вдома теж. Тоді здумав почистити погріб. Все він йому здавався неглибоким. Поліз — ніхто й не бачив. Та як став вергати звідти глину — цілий самоскид, мабуть. І стало йому погано. Запекло під серцем, вирвав з себе, їсти нічого не міг. Все згадував Петрика, ждав. За ніч трохи покращало, тоді повезли в Світлогірськ до лікарні. Там уже й поїв трохи, і ніч переспав. А вранці прийшов лікар. "Ну, як вам, дідусю?" А він чи й чув, чи й ні, бо каже: "Підведіть мене до вікна. Може, синок їде..."
Карналь не бачив ні нової Світлогірської лікарні, ні молодого лікаря, ні сестри, але уявляв, як було того ранку, бо знав свого батька. Батько підвівся з постелі, спираючись на плечі лікаря й сестри, підійшов помалу до вікна, ніхто не знав: чи йшов живий, чи вже й мертвий. Тільки степ у вікнах, в очах, у серці. Тільки — син...
Мачуха говорила й говорила...
— Та все казав: "Як умру, то в труну мені під голови покладіть чарку срібну, сином подаровану, та пляшечку коньяку, та медалі мої трудові..."
Юрій підійшов непомітно ззаду, знов заскімлив над вухом у Карналя:
— Простіть, Петре Андрійовичу.
— Не будь дурнем,— сказав йому Карналь незлобиво,— сядь і слухай.
(Продовження на наступній сторінці)