Від станції Університетської до Пушкінської вулиці йти було зовсім недалеко, але сьогодні шлях видавався безкінечним, тяжким, навіть виснажливим. Карналь з немалим здивуванням виявив, що він забув уже, як носять валізи, надто ж на такі досить значні відстані, та й не це його пригнічувало. Був увесь розізлеио-напружений, дивувався й гнівався, що ніхто не зустрів його на вокзалі, билася в голові думка про те, що мабуть, щось сталося, надокучлива, настирлива, безсило-нахабна, як осіння муха.
Коли подзвонив удома і замість тихих кроків тьоті Галі, яку привіз із села після смерті Айгюль, щоб порядкувала в його самотнім мешканні, почув, як хтось біжить до дверей, уже не мав сумніву: щось таки сталося і сталося страшне.
Двері відчинилися. В них стояв зять Юрій.
— Петре Андрійовичу,— промимри? він майже злякано.^ добри... З приїздом вас...
Такого Юрія Карналь ще не бачив ніколи і навіть у гадці не мав будь-коли побачити.
— Здрастуй,— сказав він зятеві без особливих сентиментів, яких між ними не могло бути, в чому обидва вже давно переконалися.— Що тут у вас? Невже ніхто не міг зустріти? В моєму віці тягати валізу через усе місто...
Лише тепер збагнув, що міг здати валізу до камери схову. Збагнувши, ще більше розгнівався — не знати й на кого, хотів сказати Юрієві ще щось прикре і несправедливе, бо в такому стані говоряться завжди тільки речі несправедливі, але поглянув на свого зятя і не міг повірити. Той стояв блідий, наляканий, ховав очі, валізу, яку взяв з рук Карналя, тримав точнісінько так, як перед цим тримав її на ескалаторі в метро сам академік.
— Та що з тобою?! — вигукнув Карналь.— Навіщо ти тримаєш цю валізу? Постав. її он туди. Де тьотя Галя? Де Люд-милка? Де мій Олексій Кирилович, зрештою?
— Давайте пройдемо до вітальні, Петре Андрійовичу,— не випускаючи валізи з рук, тихо промовив Юрій.
— Це ти мене запрошуєш? В моєму домі? Чи ви з Людмил-кою вже перебралися сюди, а мене випхали на Русанівку?
— Давайте пройдемо,— повторив Юрій.
— Ти можеш пояснити, чому ніхто...— почав був Карналь, але Юрій винувато похопився поперед нього:
— Я був уранці. Виїхав до експреса. Ви не приїхали. А тоді боявся розминутися. Сидів удома, ждав дзвінка. Машина у дворі. Заправлена. Ми можемо їхати.
— їхати? Куди? Де Людмила? Де тьотя Галя? Що тут у вас відбувається?
Вони вже стояли у вітальні, не сідали, дивна зустріч, дивна розмова, передчуття вже заворушилося в Карналевому серці, але його відтручувала роздратованість.
— Ви посварилися з Людмилою? Чи, може...
Він боявся вимовити слово "розлучилися", лякався самої думки^про те, що його єдина донька могла б поповнити ті сумні статистичні ряди невдалих шлюбних пар, що стали мовби одною з прикмет двадцятого віку. Будь-хто, але ж не його дитина.
— Петре Андрійовичу,— голос у Юрія зривався, брови йому пересмикувалися, ламалися, Карналь міг би заприсягнутися, що на обличчі в зятя відбивається навіть страждання, коли б до Юрія пасувало це слово,— Петре Андрійовичу, я прошу вас... Ви можете сісти? Я прошу вас.
— Та говори вже! — майже крикнув Карналь, але Юрій, видно, бачив для себе порятунок лише в тому, щоб посадовити свого тестя, а може, то його хтось так навчив, і він тепер нізащо не хотів відступитися від заповзятого наміру і без кінця повторював: "Сядьте, я вас прошу, сядьте, Петре Андрійовичу".
— Ну сів.— Карналь спробував насміятися з дивної церемонності свого завжди веселого зятя.— Сів на так званий стілець, висловлюючись твоїм стилем, що далі?
— Я просив би вас не хвилюватися, Петре Андрійовичу.— Юрій метався по великій кімнаті сюди й туди, лише тепер Карналь звернув увагу, що той у чорному костюмі, в білій сорочці з темним галстуком, щось кольнуло в серце від того костюма й галстука, але знов відігнав лихе передчуття, спитав утомлено:
— Що ви тут натворили?
— Не ми, Петре Андрійовичу. Від нас це не залежить. І ні від кого...
Завжди такий балакучий, Юрій не міг зібрати й десятка слів, тикав і микав, так ніби хтось взяв і за кілька днів підмінив тобі зятя. Нарешті він узяв зі столу аркушик сіруватого паперу, що неприємно жолобився від понаклеюваних на нього рядків телеграфної стрічки, простягнув Карналеві.
Телеграма. Майже без тексту. Для читання немає нічого. Три слова. Чи йому судилося все життя одержувати тільки надмірно лаконічні телеграми? Найрадісніші і найтрагічніші. Він не міг прочитати. Ковзнув поглядом, очі пойнялися чорним туманом, рука тремтіла, все в ньому здригнулося, він раптом став хаотичним склубоченням болю, відчаю, розпуки. Три слова з телеграфного бланка били йому в серце таранами безпощадності, рвали мозок, перетворювали душу на суцільний стогін. Батьку мій... Чи ж я хотів тобі лиха? Батьку!..
Він безсило жмакав телеграму в пальцях, Юрій спробував тихо забрати її, Карналь не віддав. Не наближаючи до очей, майже не дивлячись на бланк, читав ті три слова, так ніби знав їх спервовіку, ніби написані вони були не на казенному папері мертвим апаратом Морзе, а випалені були чорним вогнем у повітрі, у просторі подібно до тих загадкових трьох слів, над якими вже тисячі років б'ється, неспроможне відгадати їхнє приховане значення, людство. "Приїдь. Помираю. Батько".
Не осягнути цих слів, ні примиритися з їхньою кінечністю. Людина безмежна, і все, що загрожує її безмежності, неминуче має бути тобі вороже, чуже й відворотне. Людина безмежна. Але що вона значить у безмежності?
— Телеграма — коли? — через силу промовив Карналь.
— Сьогодні третій день. Людмила з Олексієм Кириловичем поїхали відразу, і тьотя Галя з ними. До Дніпропетровська літаком, а там обком дав машину. Вже дзвонили звідти. Того ж дня й дзвонили. А я тут... Вас... Хотіли дати телеграму в Париж, але Пронченко відрадив... Щоб вас не хвилювати... Він знав, коли ви повернетеся... Там, у селі, теж знають...
Юрій забув про своє "так зване", намагався все пояснити, говорив квапливо, якось мовби винувато, в запобігливості своїй ставав схожий на Кучмієнка. Він, мабуть, знав, що буває схожий на свого батька, і тому намагався боротися з родинним комплексом пустопорожньої балаканини. Карналь упіймав себе на таких недоречних нині розміркуваннях і сам жахнувся холодові людського розуму... Але холод душі твоєї буде такий великий, що не зігрієшся ні на яких вогнищах натхнення, надії й розпачу. Він ухопився за останні Юрієві слова про те, що в селі знають. Про що знають?
— Про що знають? — голосно перепитає, і Юрій ще більше заметушився, заметався,. Карналеві було неприємно спостерігати цю невластиву для зятя біганину, скривився, сказав.
— Сядь. Маячиш перед очима. Сядь і спокійно...
— Машина,— Юрій ніяковів і губився дедалі більше,— машина у дворі... Треба вже їхати... Я забув... Людмила дзвонила годину тому... Звідти дуже важко додзвонитися. Через три комутатори на сільраду... Вони ждуть... А вже дванадцять годин... Вони сказали: до вечора,..
— Що до вечора? — Карналь ніяк не хотів розуміти, що батька вже немає, що телеграму написано в формі неокресленій уже не батьковою рукою, там було тільки вгадане безпомилково батькове бажання, останнє і єдине в ту останню мить, коли він відчув... Та чи й відчув?..
"Колись він так само прислав мені телеграму,— згадав Карналь.— Зламав три ребра. Написав: може, вмру, то приїдь. Я гнав машину за чотириста кілометрів, перевернув усю районну лікарню, а там кажуть: був дід .Карналь, перев'язали йому груди, дали таблетку, він і втік пішки додому. За дванадцять кілометрів. Я до села, підскакую до двору, а батько сидить на причілку, виглядає, коли син приїде..."
Намагався втішити себе цим спогадом, міг би пригадати ще безліч прикладів невмирущості свого роду, поминаючи навіть власну долю, яка була жорстокою, але й милостивою водночас до нього, в глибинах свідомості вже лежала незрушним тягарем думка про батькову смерть, але він ще не здавався, не хотів згоджуватися з неминучістю, намагався втішити, здавалося, не так самого себе, як цього розгубленого, не схожого на самого себе юнака.
— Коли кажеш, що треба їхати, то їдьмо,— майже бадьоро сказав Карналь, підводячись з стільця.
— Може, хоч чаю, Петре Андрійовичу,— знов заметушився Юрій..
с — Пив у вагоні. Навіть снідав. Можемо їхати. Десь по дорозі, коли треба...
Юрій стояв. В очах мав щось незвичне для нього. Благання, чи що?
— Чого ж ти? — подивувався Карналь.
— Костюм. Даруйте мені, Петре Андрійовичу, але, може б ви... костюм?!.
Карналь глянув на себе. Сірий твідовий костюм. Улюблений. І для роботи, і для подорожувань. Згадав і про свій галстук. Заплутаний малюнок. Червоне, біле, голубе. Такий галстук поліпшує самопочуття. Кому, коли й навіщо?
Юрій уже стояв коло Карналя з плащем на руці. Не знати, коли й де взяв. Плащ теж темний, як і костюм. Хто навчив цього завжди легковажного хлопця такої серйозності? Невже справи кінечні можуть впливати навіть на людей найбезжурні-ших?
— Тобі хтось порадив? Підказав? — мимоволі поспитав Карналь Юрія.
— Що? — не зрозумів той.
— Ну, про костюм...
— Дружина Пронченка дзвонила кілька разів. Турбувалася про вас.
— Веріко Нодарівна?
— Так. Вона мені все... по телефону... Ніколи не говорив з нею, не думав, що є такі чуйні люди на світі...
(Продовження на наступній сторінці)