"Отой турок!" Валіде називав "паніматка" або "стара мати", султанських сестер — "сестрами". Хатіджа народила йому сина, і тепер тільки її мови було, що про того малого Мехмеда, ніби він мав успадкувати престол. Роксолані належали ночі Сулейманові, зрідка дні, але все те залежало від його настрою і незбагненних примх, найчастіше ж від волі великого візира, з якою вимушена була миритися, переконавшись у безплідності опору. Тільки ждати, сподіваючись на всемогутній час! Ясна річ. могла б щоразу турчати султанові на вухо про великого візира. Крапля довбе камінь. Та вже не хотіла бути краплею, вважала те для себе принизливим, ждала, поки краплі зіллються в потік, у ріку, в море і затоплять грека навіки!
А султан, чи то вже так віддавшись душею своєму улюбленцеві, чи, може, потай підштовхуючи того до неминучої загибелі, проголосив несподівано великий похід на кизилбашів і очолити той похід доручив своєму великому візирові. Він звелів підкорятися фірманам сераскера так, як і його власним, назвав Ібрагіма — "прикраса держави й цього світу, захисник царства і верховний сераскер". Ібрагім, вирушивши в похід, стал видавати фірмани, підписуючись нечуваним титулом "сераскер султан". Фортеці відчиняли перед ним брами, як перед справжнім султаном. Паші, беги, вожді племен виходили назустріч із багатими дарунками. Двір Ібрагіма своєю пишністю уже перевершував навіть султанськім. Стривожився сам Скендер-челебія, який, за звичаєм, супроводжував Ібрагіма, забезпечуючи його похід. Скендер-челебія став висміювати вигаданий великим візиром титул "сераскер султан", серед своїх наближених вів розмови про те, що грек наміряється скинути Сулеймана з престолу й захопити владу в свої руки. Ті розмови дійшли до Ібрагіма, і вперше за своє багатолітнє знайомство ці два спільники тяжко посварилися, хоч хитрий грек звинуватив Скендер-челебію не в розповсюджениі чуток, а в тому, що той намагався зодягатися багатше за сераскера і мав більше пажів довкола себе.
Вісті про ці незгоди дійшли до султана в Стамбул, але султан мовчав, так ніби ждав, коли Ібрагім сам понищить опори, на якихдосі тримався. Тим часом другу опору Ібрагімову — Луїджі Гріті — з трьома тисячами яничарів султан послав в Угорщину, щоб той простежив, як там шанують султанські права. Навздогін Гріті було послано звідомлення султанського дивану про те, що венеціанець винен у державну казну двісті тисяч дукатів за відкупи і дві п'ятих цієї суми має негайно заплатити. Гріті вимушений був продавати свій золотий і срібний посуд, знаючи, що за не-сплачені борги в цій землі не щадять нікого, а сам тим часом кинувся грабувати Угорщину. Жах супроводжував його кривавий похід. Янош Запойяї прислав Гріті 200 тисяч дукатів, щоб порятувати землю від розорення, але не помогло й це. Венеціанець перевершував жорстокістю усе досі чуване. Не зупинявся ні перед якими злочинами. Та коли вбив старого петроварадинського єпископа Імре Джибака, його покинули навіть найближчі помічники й спільники. Трансільванський воєвода Стефан Майлат підняв народне повстання проти Гріті. Покинутий усіма, венеціанець з двома своїми синами, перевдягнений, утік до молдавського господаря Петра Рареша. Рареш негайно видав Гріті уграм. Ненависному султанському посіпаці відрубано голову, а його тіло кинуто і [сам.
Кишені в Гріті були набиті коштовним камінням, яке розграбували угорські вельможі. Три вози коштовностей послані були в Буду Яношу Запойяї. Синів Гріті задушили при дворі Рареша.
Вість про смерть Гріті наздогнала Сулеймана уже в Персії, куди він пішов, стривожений тим, що шах Тахліасп ухиляється від боїв з Ібрагімом, здає йому місто за містом, тим часом ховаючи десь у горах своє грізне військо.
Але ще перед тим у Стамбулі мав пережити втрату, може, найтяжчу. Зруйнована, задушена власною злістю, умерла вночі в своєму розкішному гаремному покої валіде Хафса, умерла мовчки, не вимовивши своєї останньої волі, не прикликавши до себе в останню хвилину жодної живої душі, і коли наляканий євнух прибіг до кизляр-аги Ібрагіма з цією страшною вістю, той теж злякався : і розгубився, не знаючи, як повідомити султана. Звернувся за порадою до великого муфтія Кемаль-паші-заде, і хоч той теж тяжко. нездужав, але підвівся з постелі й пішов до султана, щоб донести до його царственого слуху цю печальну вість.
Сулейман, вислухавши великого муфтія, схилив голову і вимовив слова про повернення:
— Інна лілахі ау інна ілайхі раджі уна — воістину ми належимо богу і повертаємося до нього.
Тоді звелів, щоб останки величної господині, Високої Колиски, царственої валіде поклали на ноші почесті, накрили коштовним покривалом поваги і щоб улеми, вельможі, знатні люди Стамбула, вийшовши назустріч, поховали благословенні останки в скарбниці могили біля підніжжя могили султана Селіма, як скриню з коштовностями, і щоб пом'янули благословенну душу її величності молитвами та величанням і дотрималися добрих звичаїв оплакування у такому вигляді, щоб вони відповідали законам шаріату й суни.
Сам же чи й зронив бодай сльозину і на небіжчицю навіть не пішов глянути. Хоч яка ненависна була ця жінка для Роксолани, але навіть її вразила поведінка Сулеймана. Не кинути останнього погляду на рідну матір! Не закрити її очей! Боже! Що це за світ, що за люди, що за жорстокість?
Та простила султанові його дивну холодність, коли за місяць по смерті валіде він повів її в Айя-Софію, де вже чекав на них головний кадій Стамбула. І перед тим суворим чоловіком, без свідків, але з належною урочистістю заявив:
— Я беру цю жінку собі в жони.
Кадій уклонився султанові й султанші — так було скріплено цей дивний шлюб. Роксолану про згоду ніхто не спитав, бо для шаріату голос жінки не має ніякого ваги, усе сталося так несподівано, що вона й не збагнула величі тої події, і тільки згодом, коли султан вирушив до Персії, а вона лишилася сама в Стамбулі, коли люд прокричав її султаншею і вже супроводжував її ім'я не прокляттями, а хвалою і славою, усвідомила нарешті, що сталося неймовірне. Хай не було весілля, не супроводжувався їхній шлюб урочистостями, навпаки, вражав буденністю майже обурливою, але був же то шлюб, освячений шаріатом, піднесений до найвищого мусульманського законе— і вона тепер вознесена, возвеличена! І до цього османські султани брали шлюб із чужинками, серед яких траплялися й слов'янки, але все то були доньки володарів, князів і королів, а вона ж тільки рабиня, куплена й продана, безрідна, незнана, мала й упосліджена! Хто тепер посміє назвати її рабинею? Хто піднесе голос проти неї, замахнеться на неї, на її рід і походження? Відчувала з собі голос крові легендарних амазонок і нескорених скіфів, знала, що не втримає тепер її ніхто й ніщо, не буде більше ні супротивників, ні перепон. І всі колишні страхи й нещастя видавалися такими змізернілими, такими нікчемними, що хотілося сміятися.
Навіть султанська сестра Хатіджа схилила голову перед султаншею і прийшла до неї скаржитися на свого мужа. Ібрагім, поки зимував у Халебі, завів собі підлу наложницю, якусь Мухсіну, тоді відправив її до Стамбула, де спорядив для неї тайкома дім, і ця хвойда писала йому навздогін любовні послання. Тільки послухати, що вона мала нахабство виписувати: "Доки плачу й тужу, зболена й засмучена, несподівано пролунав милий звук ранкового вітру й доніс дорогу серцю мову вашого чарівного тіла і солодких уст". Хвала аллахові, що султанські улаки перехопили цей лист і принесли їй. Як смів цей мерзенний чоловік протиставити султанській сестрі якусь повію! І якої кари заслуговує він за свою зрадливість?
Роксолана мовчала. Що їй Ібрагім, що їй усе? Що має завалитися, завалиться тепер само. А вона має ще більше зміцнювати будівлю свого життя, зміцнювати сама, дякувати тому, хто ВОЗВИСИВ її возніс, поставивши поруч із собою, може, й над усім світом. Матусю рідна, бачила б ти свою дитину!
І знов летіли слідом за Сулейманом її листи до нього. "Мій великий володарю! Припадаю лицем до землі і цілую порох від Ваших ніг, притулку щастя. О сонце моєї снаги і благо мого щастя, мій повелителю, коли питаєте про Вашу послушницю, що їй через Ваш від'їзд печінка, як дерево, звуглилася, груди стали руїною, очі — як висхлі джерела; коли питаєте про сироту-утопленицю в морі туги, яка не розрізняє дня від ночі, котра страждає від любові до Вас, яка збожеволіла дужче за Фархада і Меджнуна, відколи розлучена з своїм володарем,— то тепер зітхаю, немов соловей, ридаю безперервно і після Вашого від'їзду перебуваю у такому стані, якого не дай боже навіть Вашим невірницьким рабам".
Султан відписував їй, повідомляючи, як брав кизилбашські фортеці, як увійшов у столицю шахову Тебріз, як рушив далі шляхами, якими ходив сам Іскандер, як пережив страшну ніч коло полишеного древнього міста Султани. Кілька днів ішло військо в холодній імлі й чорних туманах, тоді опинилося у темній гірській ущелині, і втомлені воїни поснули в наметах, між якими запалено тисячі вогнищ. Зненацька перед північчю над табором закрутився джинівський смерч. Мовби величезна повітряна п'явка всмокталася в землю, усі намети, крім султанового, були вмить розшарпані й рознесені навсібіч, смерч усмоктував у себе людей, тварин, зброю, усе, що траплялося на його шляху. Коли ж промчав над ущелиною, то за ним зринули туди потоки крижаного повітря, град і лід. З надр гір долинув зловісний рик, ніби там прокинулися всі демони пекла, і гук пройшов між людьми, віщуючи загрозу і несучи жах.
(Продовження на наступній сторінці)