А султан, переправившись через Драву, власне, й закінчив свій похід на Відень. Мав би вже давно збагнути, що з таким сераскером, як його Ібрагім, може вигравати тільки змагання у грабіжництві, але не справжні війни. Великий візир, ідучи поперед султана, порозпускав по всій землі загони хижих акинджіїв, і ті знов плюндрували все довкола, тим часом Луїджі Гріті, для якого Ібрагім випросив у султана титул верховного намісника й графа Мармароша, безчинствував в Угорщині. Він вигнав із Буди всіх християн, понаставляв повсюди османців, довів до сліз навіть такого твердого в злочинах чоловіка, як Янош Запойяї. Коли охоронець корони святого Стефана Петер Переньї кинувся до султана за поміччю й захистом від Гріті, його перехопив великий візир, перебив охорону і, погрожуючи вічним рабством, примусив Переньї віддати заложником свого семилітнього сина. Дитя було обрізане, відведене до Стамбула і вже більше ніколи не бачило , свого рідного батька.
Дивно було, звідки в цього Ібрагіма, який змалку зазнав і нужди, і рабства, така нестримна жадоба до розкоші і така жорстокість до людей.Може, тому, що для цього не треба ніякого вміння, а багатолітнє прислужництво й запобігання перед Сулейманом розвинули в ньому тільки низькі якості душі, не даючи змоги зосередитися на вищому і благороднішому .Все в ньому було — поверхове, несправжнє, показне: і його вміння розважати султана грою па віолі, і його нібито вченість, і його фінансові й державні таланти, навіть його буцімто високий смак. Грати його вчив досвідчений перс, який до того ж вважав Ібрагіма тупим учнем: обривки знань хапав у розмовах з мудрецями, яких ніколи не бракувало пі при дворі шах-заде в Манісі, пі при султанському дворі; фінансовими й державними радниками в нього були Скендер-челебія і хитрий Луїджі Гріті; смак до розкоші так само переймав він із жадібністю губки від Гріті, ревниво стежачи за тим, щоб той не перевершив його ні в чому. Власного в Ібрагімові було хіба що підлість та ще нездарність, надто ж у військовій справі.
Він не виграв жодної битви за весь час, як був великим візиром і сераскером, не взяв самостійно жодного, навіть щонайменшого, міста, і старі яничари насміхалися з Сулеймана:
— Султан Селім за вісім років убив вісім своїх великих візирів, а цей не може позбутися одного паршивого грека!
Цього разу, ведучи величезне військо на Відень, Ібрагім несподівано зупинився коло маленького угорського міста Кесега. В Кесегу було всього лиш п'ятдесят воїнів на чолі з хорватом Николою Юришичем, який два роки тому був у Стамбулі послом від Фердінанда. Розуміючи всю безглуздість опору перед незліченною османською силою, Юришич хотів із своїми вершниками податися до Відня, але з навколишніх сіл збіглися селяни, старі жінки, діти і вмовили його захищати їх. Стіни Кесега були старі. Харчів у фортеці обмаль. Амуніцію Юришич закупив за власні гроші, а що не був багатим, то пороху могло вистачити лиш на кілька днів. І все ж Юришич, якого нещасні люди ласкаво називали Мікулицею, став на безнадійну боротьбу з величезним ворожим військом.
Здавалося, могутня хвиля османська заллє маленький Кесег і знищить за кілька годин, не лишивши від нього й сліду. Ібрагім уже послав, як завжди, хабердара назустріч Сулейманові, який приглядався до дій свого сераскера здаля, ждав його перемог і думав собі про велич і вічні закони. Однак Кесег стояв незрушно, не піддався, і — о диво! — османська сила зупинилася перед ним безпорадна.
Ібрагім послав проти міста самих тільки вершників і маленькі польові гармати, що кидали ядра не більші за гусяче яйце. Гармати не могли завдати ніякої шкоди стінам Кесега, а наскоки вершників оборонці легко відбивали. Коли підійшли яничари і великий візир кинув на приступ їх, оборонці вистояли й проти яничарів.
Знов провалилося небо, страхітливі зливи обрушувалися па землю, гриміли громи, блискавиці криваво присвітлювали чорному ділу, яке творилося довкола маленького Кесега, османці кляли й погрожували непоступливим оборонцям, знов приповзла слідом за ними чума, косила їх тисячами; не маючи чим поживитися у дощенту пограбованих околицях, вояки обжиралися зеленим ще виноградом і цілими ночами, тримаючись за животи, просиджували довкола наметів.
Три тижні товклося величезне військо довкола Кесега, обложені витримали дванадцять приступів, половина оборонців була вбита, пороху не лишалося й пучки, скінчилися харчі, але вдосталь було води, яка щедро лилася з неба, і Юришич не здавався. Ібрагім послав до нього послів, обіцяючи, що він відійде від міста, коли Юришич заплатить йому викуп. Мікулиця відповів, що не має наміру платити викуп чужинцеві за власне місто. Тоді Ібрагім запропонував заплатити лише дві тисячі дукатів яничарським агам за їхні клопоти. Юришич відповів, що не має таких грошей, та й платити теж не має наміру.
Ібрагім кинув яничарів на останній приступ. Крізь проломи в благеньких стінах вони з різних боків вдерлися у місто, де лишалися вже майже самі старі та жінки з дітьми. Никола Юришич був двічі поранений. Здавалося: кінець. І тоді старі, жінки й діти, відчуваючи свою смерть, збіглися докупи й закричали так розпачливо й страшно, що турки, які ніколи" такого не чули, перелякалися й стали втікати з цієї проклятої фортеці. Згодом на своє виправдання яничари вигадали, ніби з'явився перед ними небесний вершник із вогненним мечем у руці, який вигнав їх із Кесега.
Ібрагім умовив Юришича згодитися на почесну здачу. Заборонив грабіж. Усіх, хто лишився живий, відпущено на волю. Юришичу подаровано золотий султанський кафтан і срібний посуд. Сам великий візир добув од султана почесну одіж і, як після кожного походу, перо з діамантом на тюрбан.
Але час був втрачений безповоротно. Під Кесегом Ібрагім протовкся цілий місяць, починався уже вересень, повертатися додому було далеко, султан знав, як небезпечно затримуватися до холодів, тому розпустив військо по Штірії для грабувань і оголосив, що на цьому похід закінчено.
Це вже був не відступ, а втеча. Австрійці, хорвати, угорці шарпали османські загони, вибивали їх на пень, гнали зі своєї землі так, що ті насилу встигали ставити мости на ріках або переправлятися вплав, тонучи, гублячи все награбоване. Міст коло Марібора мало не завалили, навіть супровід Сулейманів насилу пробив собі дорогу до переправи, і великому візирові довелося з ранку до самої темряви, не злазячи з коня, простояти на березі, поки перейде на той бік Сулейман. За це Ібрагім одержав од султана коня у коштовній збруї та гроші на повітання.
Вже знаючи, як рятуватися перед Стамбулом від найбільшої ганьби, султан вступив наприкінці листопада до столиці ще з більшим тріумфом, ніж після першої невдачі під Віднем. П'ять днів столиця з Єюбом, Галатою й Ускюдаром сяяла вогнями. Базари й крамниці були відкриті вдень і вночі. На площах роздавано чорбу й плов для бідних і дармоїдів. На базарах розпродувано награбоване й рабів, приведених військом. Сам султан, перевдягнувшись, об'їздив базари; на третій день, довідавшись від Гасан-аги, що твориться на базарах, до Сулеймана прилучилася Роксолана і випрошувала в султана дітей і молодих жінок, даруючи їм волю.
Купцям плачено з державної скарбниці, бо згідно з шаріатом навіть султан не мав права завдавати купцям збитків, про султаншу ж пішов поголос, що вона грабує правовірних. Чи їй звикати було до пліток і поголосу! А коли продааано її—де вони були, оті правовірні?
Вулицями Стамбула, розпанахуючи халати, здіймаючи руки, гасали ошалілі фанатики, проклинали гяурку-чарівницю, яка засіла в Топкапи,репетували:
— О шаріат! О віра!
Тяжко занедужала серцем валіде. Злягла ще повесні, не знісши тяжкої образи, завданої їй султаном і султаншею, і тепер не підводилася. Знов звинувачувано Роксолану. Мовляв, отруїла султанську матір повільною отрутою, і тепер валіде вмирала і ніхто не міг її порятувати.
А султанська мати вмирала від власної ж злості. Пускала її всю тільки проти Роксолани, а що всю злість. ніколи не зможеш вилити лиш проти одної людини, то тепер сама знищувалася нею, точило її це ненависне почуття зсередини, як черв'як соковите яблуко, і не було ради.
Роксолана тільки посміхалася. Кажуть, що звинувачуватимуть знову її? Хай.
Могли б ще звинуватити, ніби вона отруїла і колишнього великого візира старого Пірі Мехмеда, який помер від загадкових хворощів, поки султан ходив у свою безславну виправу.
Ще перед походом прислав Сулейманові великий московський князь Василій Іванович гнівливого листа про загадкове зникнення його посольства, яке мало вітати .султана під Белградом у 1521 році. Те посольство безслідно щезло, па Русь не вернулося, хоч відомо було, що добралося під Белград і було прийняте в султанському таборі. "Через то,— писав Василій Іванович,— моя корона потемніла, а лиця моїх бояр почорніли". Великий князь обіцяв за завданий йому сором відплатити вогнем і мечем. Тільки два чоловіки знали про те посольство: колишній візир Пірі Мехмод-паша і султанський улюбленець Ібрагім. Пірі Мехмед прийняв московських послів, а Ібрагім перехопив їх, бо стояв між султаном і великим візиром. Куди вони зникли і де поділися багаті дарунки, які привезли султанові з далекої Москви, про те міг сказати лише грек. Але султан тоді не питав. А тепер хоч би й спитав, то не отримав би відповіді, бо Пірі Мехмеда вже не було на цім світі.
Знав Гасан-ага, як знало пів-Стамбула, але хто б же вніс у вуха султанові те, про що падишах не питає?
Гасан-ага, мов невтомна бджола, ніс і ніс Роксолані вісті, підслухи, чутки про всіх її ворогів і про недругів султанових. Коли довідався про московських послів, упав па коліна перед нею, незважаючи на кизляр-агу Ібрагіма, не остерігаючись, що той може передати все або валіде, або й самому великому візирові:
(Продовження на наступній сторінці)