— Це ще й по поріг,— втішив їх Мина.— Тут широчінь, є куди кинутися, обійти. А є й страшніші, Вовніг, скажімо,— то там з водою таке виробляє, як вовна стає закучмлена. Над усіма ж Дід стоїть, або Ненаситець, то вже всім порогам поріг. Вже як його перейдеш, то й перехрестишся. Ми там і кашу останню варимо на острові. Хоч скільки лишається припасу, все вкидаємо в казан. Так і острів звемо: Кашоварниця. А плав оце відсіля й починається. До Кам'янки-річки пішов, балка Трояни остається вліво, нижче вп'ять камінь Горбатий, бо в нас усе має назву. Хто став, того й камінь. Розбився козак на камені — ось уже й зветься він Родич. Потайний так і зветься Потайний. З горбом — Горбатий. Жеребець — як пійма, то ожеребишся на ньому, хоч ти й не кобила. Ось хоч би й Кам'янецький поріг. Тут і річка Кам'янка і острів Кам'януватий. Воно ніби від того, що багато каміння. А чому? Довкола пісок, а тут камінь. А було, кажуть, так. Впіймали татари козака-переправщика та й заставили переправити їх через поріг уночі, щоб козаки не бачили. Козак повів човен прямо на поріг, потопив ворогів, утонув і сам. А Дніпро повернув течію і виніс шапку козакову до ніг його дівчини, яка його ждала. Дівчина від горя скам'яніла. Ото й річка та острів. А сестра козакова, залившись слізьми, стала річкою Самарою. Таке воно буває. Ну, то ото після Горбатого попадаємо в Кучерову яму, а після направляємо човни, щоб по ходу йшли. Далі під степом — привал перед Сурським порогом. Тоді Сурський поріг. При малій воді треба йти в заход — це невеличкий поріг такий, як забора. Ну, тепер вода велика, підемо прямо. Після Сурського — Лоханський поріг. Коли з-під степу відпливаєш, накриваєш Бабайошний вир, там на бабайках, по-вашому весла, поробить прийдеться. Далі упад від Буцівого каменя. А збоку з-під Лоханського порога — хід на Кулики. Під Богатирем привал знову. Легенда така. Наш силач кинув камінь, а татарський не докинув. От і Богатир той камінь. У Звонецький ідемо в поріг, в канаву не ходимо. Як допливем до Кізлевого острова, привалимо. Як вода тиха, пускаємо який-небудь предмет: кошовку чи кусок дерева, куди попливе — туди в пороги йти, бо так показує слог води.
До рівної води йшли так тяжко й довго, що Гасанові здавалося: ніколи не дійдуть, навіки зачепляться на цих кам'яних щітках, що перегороджували Дніпро, ніби наслання нечистої сили.
Але людина забуває небезпеку, щойно полишає її позаду. Дяк Ржевський, забачивши неприступні скелі Хортиці, забажав стати там і розпочати закладення кріпості для царя московського, бо ліпшого місця не знайдеш у цілій землі. Гасан кілька разів нагадував дякові, що ' мають вони йти далі, бо про кріпость мови не було, недвозначно натякали про дальший похід і козацькі отамани Млинський та Єськович, які повели своїх козаків самочинно, заохочені силою Ржевського, головне ж — його сміливими намірами.
— Поки бусурмани не пронюхали нічого, треба на них вдарити! — напосідав Мина-Млинський. Єськович мовчки крутив вус, але стояв завжди за спиною в Млинського, так ніби підпирав його слова і своєю силою і мовчанням.
Врешті дяк звелів пливти далі.
Що то була за плавба!
До Іслам-Кермена доскочили зненацька, татари насилу встигли втекти з кріпості на лівий берег і звіялися до свого хана з розпачливою вістю про небачену силу на Дніпрі.
Козаки зайняли татарських коней і худобу, частина дякових людей тепер ішла верхи разом з козаками, тим часом струги, майже не пристаючи до берега, швидко пливли на низ. Козаки з берега виспівували:
Як нас турки за Дунай загнали, Більш потопали, як виринали;
А ти, мій пан, і чобітка не вмочив, Ні чобітка, ні стременочка Ні стрем'яночка, ні сіделечка, Ні поли жупана, ні чобітка-сап'яна.
Під Очаків, де мав сидіти турецький санджакбег, підпливли так само несподівано, як і під Іслам-Кермен. Турецький ага встиг утекти, оборонці замкнулися в острогу, але Гасан так поставив козаків і московитів, що кріпость взято одним приступом. Забравши багато "язиків" і "доскочивши" чимало майна, попливли назад. Не втікали, пливли, як переможці, бо ж заволоділи всією рікою до самих її витоків, і ось тут їх наздогнали з великим, понад десять тисяч, військом санджаки з Очакова і Бендер.
Козаки порадили не втікати, а зробити засідку в очеретах, які були тут, нїби море, і, коли вороги підійшли, вдарено по них з рушниць ї пищалей. Стрільба була страшна. Горіли очерети, гамір, зойки, молитви й прокльони — все це тривало цілий день, покладено трупом чи не половину турків, решта стала відходити. і ось тоді Гасана вдарило в груди. Він і не збагнув, що поцілений, ще вистрелив сам і мав силу відгукнутися на заклик дяка Ржевського: "Доганяй, Гасане!" Аж тоді опустився на землю і тепер лежав боком край дніпровської води, споглядаючи на червоне сонце над очеретами.
Очерети ламалися, тріщали далі й далі від нього, дві сили розходилися врізнобіч, одна з перемогою, друга розбита, а він лишався посередині, на нічийній землі, сам нічий, не приставши ні до чийого берега. Кров витікала з нього широким струмком, життя відлітало, зоставалися смуток і жаль за всім, чого не зробив або не зумів зробити, надто жалко було йому оту далеку зрозпачену жінку, що б'ється в кам'яних стінах султанського палацу, прагнучи щось зробити для рідної землі, і заламує руки від безсилля. Ніхто ніколи не довідається ні про її наміри, ні про її душу. Мав би він розповісти цим людям про Роксолану, та не встиг, все ждав слушного часу, а час той не настав — прийшла смерть.
Гасан заплющив очі і лежав довго-довго. Сонце вже висіло над самим краєм очеретів, тиша огортала вмираючого, наче на тім світі, і з тієї тиші зненацька зродилися для Гасана запах і барви Туреччини, її стоголосся, гамір базарів, зойки муедзинів, стрункі чорнокосі дівчата, червона черепиця покрівель, сади такі зелені, що незмога передати словами, сонячна чіткість краєвидів, пахощі лавра і водянистий дух конюшини, табуни коней і зоря над ними, золоторогий місяць у високому небі і білий пил на дорогах, білий пил, наче висіялися на землю всі небесні зорі.
І він збагнув, що вже ніколи не зможе жити без тої ворожої й рідної водночас землі, але знав також, що й повернутися туди не зможе ніколи, бо вмирає.
Хто визначає, де тобі вмерти,— бог чи люди?
ЧАС
Ні років, ні місяців, ні днів. І так усе життя. Тільки перші п'ятнадцять років жила Роксолана, а тоді мовби вмерла і час зупинився для неї. Точка відліку часу ув'язнена в гаремі разом з нею, пори року, тижні, місяці, роки відмічаються тільки залежно від дрібних гаремних подій та змін погоди. Так ніби стріла часу, не маючи ні спрямування, ні сили, зависла в просторі і для тебе настала якась непорушна тривалість, вільна від послідовності руху і від будь-якої змінності. Час зупинився для тебе, він не дає ні надій, ні обіцянок, він розгалужується, мов гілляста блискавиця, над іншими й для інших, але не для тебе, бо про тебе він забув, збайдужів до твого існування, і зникла в ньому навіть тривожна небезпека повернення всього найгіршого, коли зватиметься він уже й не часом, а містичним перським словом "црван".
Та хоч як непорушне сиділа Роксолана за непробивними мурами Топкапи, хоч яких обмежень зазнавала для тіла і духу, хоч як намагалися невидимі сили зупинити для неї час, відгородити її під нього, кожна прожита мить приносила усвідомлення нерозривного злиття з усім сущим, відчуття своїх початків і своєї конечності, і це давало сили і відбирало сили. Рух зоряних тіл, обертання землі, течія рік, шум лісів, гамір натовпів, народження і вмирання, геній і ницість, благородство й підступність — хіба це не час і не саме життя?
Змінилися королі в Франції, Іспанії, Англії, Швеції, Данії, Польщі, Угорщині. Німеччина, Швеція, Данія, Швейцарія, Англія, Нідерланди поміняли віру, московський цар завоював Казанське царство, Бабур захопив славнозвісний діамант Кох-і-Нур і вивіз його з Агри. Парацельс почав по-новому лікувати людей. Жан Нікот привіз до Франції зілля, зване людьми тютюном, поклавши початок повільному їхньому труєнню. Меркатор сконструював перший глобус. Леонардо да Вінчі винайшов маховик для прядіння і мотання шовку. Пісарро розбишакував у Новому Світі. Один землетрус знищив Лісабон, інший — найстрахітливіший у діях людства — в китайській провінції Шеньсі викликав загибель 830 тисяч людей. Мікеланджело написав фреску "Страшний суд". Коперник опублікував працю про геліоцентричну систему. Нострадамус почав свої пророкування про кінець світу. Мусульмани ждали тисячного року хиджри. Християни, не дочекавшись кінця світу, який мав настати в семитисячному році від сотворіння світу, стали малювати свого бога у восьмигранному німбі, сподіваючись протривати ще тисячу літ. В Італії лунала музика Палестріни. Маргарита Наваррська написала "Гептамерон", Єлизавета, донька Генріха від страченої ним Анни Болейн, стала англійською королевою, в Данії королевою стала Христина, нещасні Нідерланди теж було віддано під регентство жінки — Маргарити Пармської. Брейгель і Босх лякали своїми химерними видіннями, і їхні картини подобалися навіть іспанському королеві Філіппу. Московський цар Іван звинуватив своїх бояр у смерті улюбленої жони Анастасії.
Чи ж звинуватить когось у її смерті султан? Адже й вона — Анастасія, і її день святкується 12 вересня, та тільки хто ж його святкуватиме?
У Франції геніальний Рабле написав "Гаргантюа й ІІантагрюель", а на зміну безпутному Війону, який знущався з усіх святинь, прийшли суворі поети Плеяд.''Жоакен Дю Белле і П'єр Ронсар, і Ронсар писав: "О книго, не ридай! Судилось, певне, так, щоб у житті зазнав я від богів лиш кари. Та тільки я помру — і зникнуть злі примари, дістанеш ти вінок, хвали почесний знак. О книго, не сумуй! Поки живе людина, заслуг не визнають... Та як вона загине — тоді по смерті нас вшанують, мов богів. За все життя у нас лише про кривду згадки. Та смерть зупинить глум підступних ворогів, і шану віддадуть тобі в віках нащадки".
В Іспанії прийшов на світ Сервантес, незабаром мав з'явитися в Англії Шекспір. Які матері народжували їх? Чи й для їхніх убрань награбовано коштовностей з усього світу, платячи за них сотнями тисяч людських смертей?
Падали на нещасну жінку події, на які не могла впливати, запитання, на які не було відповідей, пробувала боронитися, відстояти бодай свою душу, захистити хоч своїх дітей, і все валилося довкола неї, час гримів над нею стосильне, як чорний вихор, який усе змітає.
Відчувала себе в самому центрі світобудови, бачила, яка недосконала то споруда, хистка, коли й не злочинна. Розгородилися кордонами, богами, ненавистю, а хто може відгородитися від часу?
КАМІНЬ
Баязид тоді їхав без поквапу, мовби вагався. Іноді кінь ставав, а його вершник сидів закам'яніло, бездумно, пустооко дивився поперед себе. Куди їхав, од чого втікав?
Тисячолітній пил, руїни від землетрусів, занесені пилом і вітром люди, убогі селища, мазар невідомого святого з стрічечками, які чіпляють неплідні жінки: червоні, хто хоче сина, білі — на дочку. Білих мало. Залишки від давно вмерлих народів. Святині в скелях. Викуті в камені богині врожаю з пухкими черевами, богині любові й материнства зі звислими грудьми, з розсунутими колінами.
Торкав коня стременами, їхав далі.
Мати нахиляла його серце до своєї землі за морем, а йому люба була тільки Анатолія, не міг без неї, без цих просторів, без суворих гір і глибоких долин, налитих сонцем, з їх всеплодющістю, як у його улюбленої Хонді-хатун, яку завжди в час небезпеки полишав у Бурсі, а тоді забирав з собою у безконечні свої мандри.
В Бурсі ладен був прожити хоч і все життя: І тоді, коли послав султанові з-під Сереза голову самозванця і отримав веління їхати в Амасію, завернув до Бурси. Переправився через Мармару до Муданьї, там піднявся в гори, проїхав над урвищами Улудагу, побіля виноградників і оливкових гаїв і задихнувся од видовища велетенської безмежної долини, в яку скочувалися з Улудагу прозорі потоки прохолодного повітря, обвіваючи високі зелені чинари, віковічні горіхові дерева і славетні персикові сади. Єшіль Бурса — Зелена Бурса!
Там у кам'яних розкішних гробницях, прикрашених яшмою, мармуром і мистецькими плитками з Ізніка, Ізміра й Кютах'ї, спочивають шість перших султанів з роду Османів. Там у Челік-Сераї над теплими джерелами Каплиджа Хонді-хатун доглядає його синів Мехмеда, Баязида і Селіма. Може, слід було б називати синів, починаючи з його батька Сулеймана, і тоді султан був би милостивіший до нього?
Однак коли Хонді-хатун уже в Амасії народила четвертого сина і Баязид назвав його Сулейманом, султан однаково ж не змилувався і не перевів шах-заде навіть у Бурсу. Не помогла Баязидові вельможна його мати. Мріяла про якусь безмежну імперію для нього, де панувала б справедливість, мов на небі, а тим часом не могла для улюбленого сина випросити в суворого султана бодай одного османського города.
Що ж йому зоставалося? Сидіти, ждати, коли помре падишах і на трон сяде брат Селім, який пришле до нього вбивців і вб'є всіх його маленьких синів і навіть Хонді-хатун, коли та буде вагітною? Дев'ять безумств переслідують чоловіка: самохвальство, жага до чужої жони, відсутність жони власної, передавати владу жінці, прокляття доброзичливого, звичка позичати те, чого не зможеш віддати, нелюбов до своїх братів... Його брати були мертві, лишився один, і вже й не брат, а ворог, загроза його життю. Щоб зберегти власне життя і життя своїх синів, треба було усунути загрозу. Чи важила тут любов або нелюбов до брата? І чи було це безумством? Баязид ні з ким не радився, нікому не казав. Навіть його далека мати нічого не відала ні про його намір, ні про те, що сталося незабаром.
Якби не юрюки, Баязид, може, й сидів би спокійно в Амасії, хоч як вона йому була не до вподоби. Але юрюки їхали і їхали до нього звідусіль, осідали довкола нього, мов бджоли біля матки, несли свої скарги і свою нужду, так ніби він був султан або й аллах. А як вони жили? Крик і зойки б'ють аж під небо, але ніякої справедливості для бідного і надій теж ніяких. Втікали з селітряних заводів у Марраші і з рудників Акдагу, з ливарень Біледжика, де лили ядра для гармат, і з срібних рудників Ергані. їх, людей волі, султанські субаші і лябаші заганяли під землю, заливали водою, тримали в холоді й голоді, загрожували зсипати на кюрете кашіла [93].
Чому вони прийшли до нього? Бо так їм сказали софти з амасійських медресе, які розбігаються щовесни по всій державі, щоб знайти собі прохарчування, і ведуть боротьбу з лихом. Софти знаються на високих науках, і вони сказали, що шах-заде Баязид ібн-ель-Гаїб — син тайни. Написана у безконечній вічності доля незмінна, і боже призначення має бути сповнене саме ним.
Чи вони це справді казали, чи він слухав лиш самого себе? З-під Сереза привів з собою кількох відчайдухів, які перескочили до нього, коли вбив самозванця, тепер вони збирали для нього з усіх усюд всіх невдоволених, а їх у всі часи було задосить.
Хмари люду прямували до Амасії, Баязид з такими незліченними натовпами міг би йти хоч і на Стамбул, але не хотів виступати проти султана, послав гонців у Манісу до Селіма, кликав того зійтися під Коньєю, в серці Анатолії, і хай битва між ними вирішить, кому зайняти трон, коли настане відповідний час.
Мабуть, все ж тяжіло над Баязидом прокляття імені, бо два султани, які перед ним носили це ім'я, воювали з рідними братами і обидва вмерли не своєю смертю. Баязид Блискавичний на Косовім полі вбив старшого брата Якуба, зайняв престол, царствував у славі, але загинув від жорстокого Тімура, Баязид, прозваний Справедливим, довгі роки вів неправедну війну з своїм братом Джемом, поки й добився його смерті, а сам загинув од власного сина Селіма. Чи ж і йому судилося зазнати прокляття цього імені? Був тут безпорадний і беззахисний, як тебрізький килим перед брудом.
Пішов до Коньї, перемірюючи пів-Анатолії зі своїм строкатим військом, яке могло налякати когось хіба що своєю численністю, та, здається, лякалося тієї численності й само.
Селім не побачив ні Баязида, ні війська. Був надто байдужий до метушняви світу, щоб устрявати в таку дурну справу. Послав до Стамбула свого великого візира Мехмеда Соколлу, той став перед самим султаном, був допущений до царственого вуха, ніхто не знав, що він сказав Сулейманові, ніхто не відав, куди вирушив Соколлу з столиці, одержавши від падишаха три тисячі яничарів і сорок гармат.
Три тисячі піших яничарів проти незліченної сили кінних юрюків, проти диких вершників, одчайдушних харцизяк,— що вони важили? Коли на полі під Коньєю Баязид побачив тісно збитий гурт виснажених тяжким переходом яничарів, він засміявся. Знав:
махне рукою, пустить своїх диких вершників — і зметуть вони все безслідно, чи й знайде він бодай слід якийсь од Селіма.
А Мехмед Соколлу, розглядаючи безладні натовпи Баязидово-го війська, став перед яничарами, вилаявся так, як умів лаятися тільки він, а тоді виголосив коротку промову, бо вмів промовляти до загрубілих сердець.
— Діти мої! — сказав Соколлу.— Те, що ви бачите, недовго затулятиме вам сонце. Ніхто там не знає про наші гармати, які ми зараз викотимо наперед і влупимо їм у самі кишки, в тельбухи, в печінку і в серце. А вже тоді підете туди ви, і ніхто не сміє повертатися до мене без голови ворога, коли хоче зносити свою власну. Не стачить вам, чоловічих голів, стинайте жіночі або й дитячі, та тільки приносьте їх мені поголеними, діти мої!
Вірменський хроніст Вардан Багішеці записав: "1559 року сини хондкара Сулеймана Селім та Баязид почали війну між собою біля Коньї. Селім примусив брата до втечі аж до Ерзерума, звідки той пішов до шаха з трьома синами..."
Баязид утікав з-під Коньї, хоч за ним ніхто й не гнався. Не гналися, але поженуться, знав це напевне. Селім примчить до Коньї, розіпне намет з атласу й шовку, роздаватиме дарунки на золотих блюдах, блаженствуватиме, пожинаючи плоди перемоги, вихвалятиме свого Соколлу, називаючи його Іскандером. Бо хіба ж не погромив він незліченні брудні орди Баязидових юрюків, як колись великий Іскандер з тридцятьма тисячами розвіяв порохом триста тисяч воїнів Дарія.
А тоді з Стамбула прийде суворий султанський фірман про погоню за зрадливим шах-заде.
Тому Баязид хоч і вагаючись, все ж їхав далі й далі.
Кінь під ним у золотій вуздечці, сідло золоте, чепрак і нагрудник у бірюзі, бо бірюза захищав вершника: його не скидає кінь і не стягне на землю ворог. Окрім того, бірюза приносить щастя, здоров'я, береже від пошесті. Володіє чарівною здатністю вбирати в себе нещастя й хворощі, тоді блідне, міняв колір, і її викидають, беручи свіжу. Баязид пильно придивлявся до своєї бірюзи: чи не блідне?
Слідом за ним сунули цілі хмари нужденного, зрозпаченого люду. Позаду не мали нічого, крім голоду і блукань, попереду ждала їх невідомість, але, раз повіривши цьому здобичливому шах-заде, вони вже не відставали від нього. Готові супроводжувати хоч і на край землі, мандрувати й до самої смерті, бо що таке все їхнє життя, як не мандри, туляння і поневіряння? Родини з усім скарбом. З вівцями, віслюками, верблюдами. Безладна, безмежна валка, яка ні зупинитися, ні просуватися вперед як слід не може. Ні відігнати назад, ні попровадити вперед. Сунуться, сунуться, не військо, не помічники, не спільники — зайвий тягар і нещастя.
Вночі розводили вогнища, доїли овець і кіз, жінки годували дітей і мостили їх спати, чоловіки знаходили розвагу в биятиках півнів.
Яким чудом зуміли зберегти півнів, везти їх з собою, готувати для цих чудернацьких бойовиськ? Півнів було багато. Мало не кожен приносив свого, мало не всім кортіло дістатися в коло, тому обмежувався час для сутичок, стояли в черзі, мов до стамбульських повій, нетерпляче дихали один одному в потилиці, відпихали й відтручували передніх, проштовхуючись туди самі. Хто дочі-кувався своєї черги, готував перед тим півня. Лизали півням дзьоби, плювали їм під крила, смикали за ноги, струшували одурілих птиць, обкручували довкола себе, а тоді пускали в коло і мовчки, не дихаючи, стежили, як ошалілі бійці залізно дзьобають один одного, як тече з гребенів кров, вискубується пір'я на шиї й на грудях, викльовуються очі.
Найдивніше: щодосвіта Баязида будили півні. Ці закривавлені, побиті, напівживі птиці ще співали!
Чи заспіває ще він коли-небудь, як співала колись його мати в гаремі, велика султанша Хасекі? Чом не спитав поради у матері, перш ніж кинутися в змагання з Селімом? Вона б не допустила його згуби.
Колись вважав: сонце над головою, здоров'я і життя — ось і все щастя для людини. Тепер збагнув: щастя тільки там, де є надії. В безнадії людина жити не може. Було в нього сонце над головою, але якесь ніби несправжнє. Розстилався довкола безмежний світ, але якийсь мертвий, без рослинності, без барв і звуків, і тиша така лежала повсюди, що чутно було шурхіт змії, яка проповзає по каменю. Так ніби ти давно вмер, вийняли з тебе душу, і тільки твоя марна оболонка мандрує без пуття, без цілі й надії.
Може, тому їхав він без поквапу, вагаючись, мовби хотів повернути коня, хоч і знав, що вороття немає. Тепер мав їхати далі й далі, до крайньої межі великої імперії султана Сулеймана, не зупинятися й там, переступити ту межу, поставити себе назавжди поза османським законом, для якого він тепер був утікач, зрадник, запроданець, і відмірювалося йому за це єдиною мірою — смертю, і мав він бути убитий стільки разів, скільки разів буде впійманий.
Відступу не було, і Баязид попровадив свого коня вперед. Він провів багатотисячні натовпи через гори, неприступними тропами попід самим небом і нарешті вивів на схили, звідки спускалися тропи в схожу на рай Араратську долину. Потоки нещасних вигнанців ринули в безмежжя долини. Земля гуділа під їхніми босими ногами, як барабан.
Після дикого холоду на засніжених перевалах тут саме повітря кричало від розпеченості і аромати від плодів літали, як птахи.
Сорок днів пробув Баязид гостем вірменських князів. Нарешті від шаха Тахмаспа прийшов дозвіл перейти йому Аракс і прибути до Тебріза, але тільки з синами, полишивши весь свій супровід бажаний і небажаний там, де він є. Так він пішов за Аракс, а ті розвіяні по світу люди далі покотилися за вітром, не знати й куди, не знати як і навіщо. Не міг сам ніколи зупинитися, і всі, хто йому мав нещастя довіритися, теж були приречені на те саме.
Через Хой Баязид прибув до Тебріза, шах зустрів його привітно, надарував йому золота, одягу, худоби, безліч речей і послав жити в своєму палаці в Казвін, куди переніс столицю ще покійний шах Ісмаїл, прославлений у народі, як поет Хатаї.
Через Ардебіль і Султанію Баязид їхав до Казвіна. Сто сімдесят коней і дванадцять верблюдів везли поклажу. Скелясті шляхи, гори й гори, вузькі проходи, долини бездонної глибини, далі кам'яниста рівнина від Султанії до самого Казвіна. Султанія була вся в руїнах ще з часів Тімура. Залишки царської кріпості з чотиригранними вежами, страхітливе каміння повержене, як життя Баязидове. Шах-заде занедужав, не мав сили триматися на коні, його поклали на ноші, які прилаштували між двома мулами, так продовжував свою скорботну подорож. Його супроводжували шахські слуги і слуги ханів Тебріза й Султанії, в тигрових шкурах на плечах, мовчазні, але запопадливі. А може, сторожкі? Вже пильнували, щоб не втік?
Перед Казвіном їх зустріли молоді вершниці в різнобарвних шовках, з золотими покривалами на волоссі, з відкритими вродливими лицями — найкращі співачки столиці. Перед ними їхали флейтисти, зурначі й барабанщики. Зустрічали султанського сина музикою й співами. На головному майдані Казвіна теж зустрічали його музики і натовпи роззяв.
Казвін стояв на сухім піщанім полі. Не мав ні стін, ні сторожі, ні війська, бо до ворога ж однаково далеко. По широких вулицях котилися хмари пилюги, щоб прибити порох, майдан перед шахським палацом цілий день поливали водою.
Шахські палати сховані були серед садів. Ворота й стіни в плитках, розписаних золотом, перед ними гармати й чотири воїни. Баязидові сказали, що вночі кількість сторожі збільшується до п'ятнадцяти, а біля шахських покоїв — деке, де він житиме, щоночі чергуватиме тридцять ханських синів. Сторожовий писар-кішкіджі щовечора називатиме йому імена його охоронців і знайомитиме його з багатствами і походженням їхніх батьків-ханів.
Праворуч од головної брами була ще одна брама, яка вела у великий сад з баштою посередині. Баязиду пояснили, що це Алла-капі — божі врата, втечище для злочинців. Хто встигає сховатися там, той може жити там доти, доки зможе себе утримувати.
Знайомство з Аллакапі виявилося пророчим. На новруз шах прибув до Казвіна, пишно приймав Баязида в Табхане і в Диван-хане, а тоді несподівано вночі султанського сина брутально розбудив один з ханських синів і сказав, що, коли він хоче зберегти життя своє і своїх синів, то ще до ранку має сховатися в Аллакапі, подбавши про припаси і запаси, бо ж їхній звичай про втечище йому вже відомий.
Баязида обмовив якийсь з вельмож — вніс у вуха шахові вість, нібито Баязид разом з сестрою Тахмаспа задумали його вбити і зайняти трон Ірану.
Це було ніби в легенді про Сіявуша, про якого розповідається в "Шах-наме" і співається в піснях. Сіявуш, син царя Кавуса, втік од свого батька до туранського царя Афрасіаба. Той дав йому в жони свою доньку, тоді, повіривши наклепові, стратив Сіявуша.
Чи його теж спіткає така доля?
Тим часом Баязида з синами посаджено в залізну клітку, підвішену під високими деревами, так що до неї з землі незмога була й дістати.
Не знав Баязид, що султан Сулейман прислав до шаха своїх людей з вимогою видати втікача.
Тахмасп прийняв послів у Диван-хане і на всі їхні домагання відказував: "На моїй землі його немає".
Посли повернулися ні з чим, а шах уночі прийшов у Аллакапі, звелів звільнити Баязида, до ранку учтував з ним, сміючись з обдурених послів і запевняючи свого гостя, що з ним нічого лихого не станеться.
Дорога до Стамбула була далека, гонці скакали довго, але султан закам'янів у своїй упертості, гнав до шаха нових послів і знов домагався видачі бунтівливого сина, погрожуючи новою війною за непослух.
Шах любив сидіти з Баязидом у саду коло водограю в неквапливих бесідах, при плодах і вині, розважався музикантами й танцівницями, слухав поезії, навперемін складали з шах-заде свої власні вірші. Якось надвечір Тахмаспові видалося, ніби з басейну підскочила рибина, одкрила широко рот, засміялась голосно шахові в очі та й сховалася. Баязид не бачив нічого. Коли шах спитав мудреців, ті не змогли витлумачити цього чуда. Тим часом од султана вже втрете прибули посли з вимогою видати Баязида. Лиш тоді Тахмаспові одкрилося: навіть риба сміється з того, хто захищає цього заколотника.
Шах покликав султанських послів і сказав, що завтра вранці він видасть їм Баязида з синами, щоб сповнити волю великого султана. Але він обіцяв Баязидові притулок і не може зламати своє слово. Тому хай вони вб'ють шах-заде і його синів, щойно візьмуть їх у свої руки, одразу ж перед Аллакапі,— так буде дотримано вірності султанові і шахської обітниці.
Коли озброєна сторожа прийшла вранці в Аллакапі, Баязид зрозумів, що настав кінець. Йому пояснили, що його припаси вичерпалися, утримувати себе тут він далі не може, тому повинен покинути притулок.
Він ішов поперед своїх малих синів, що трималися на поштивій відстані, як і належало, за брамою Баязид не побачив ні шахського війська, яке обступило майдан, ні стамбульських послів, що очікували його з хижим нетерпінням, око його зачепилося на запилених каменярах, які тесали камінь неподалік од брами, не зважаючи на те, що діється довкола, заклопотані своєю тяжкою роботою.
їх було кілька, вже немолодих, виснажених безнадійним змаганням з твердим, неподатливим каменем. Чоловік схилений над каменем, мов знак безнадійної самотності. Хто з них безсиліший: камінь чи людина? Та хоч найтвердіший, камінь однаково ж буде розколений, виймуть з нього душу, і вмре він, ляже підніжком, розсиплеться на скалки, на порох. Може, і він, Баязид, жив отак, носячи й переносячи камінь, не знаючи, як його розбити, де покласти, і тільки здіймав цілі хмари пилюги? Пил вляжеться, і стане видно, що нічого на цім світі не зробив.
І йому так захотілося до тих каменярів. Бути з ними! Жити, щоб бити камінь! Камені будуть тобі подушкою, спатимеш на піску й кремінні, житимеш у пітьмі, і навіть бог перестане бути твоєю надією. Але ж однаково житимеш! Жити!
Тонкий чорний шнурок з лиховісним посвистом обвив його шию. Баязид упав і вже не бачив, як душили його малих синів.
Їхні трупи повезено до Стамбула, щоб султан упевнився у виконанні свого жорстокого веління, але Роксолана вже не побачила тіла свого улюбленого сина.
Вирушила в мандрівку до найтемнішого сховища на людському шляху, і ніщо не могло її зупинити.
ЛАНЬ
Кат, який плаче над своєю жертвою. Який жах!
Сулейман прийшов до Роксолани вночі, весь залитий слізьми. Мокрі очі, мокрі вуса, мокрий слинявий старечий рот.
Глухим, понурим голосом чи то розповідав, чи то виправдовувався.
Що він міг? Закон стоїть вище. З загибеллю основного гине і все залежне від нього. Баязид поставив себе поза життям, так само поставив і своїх синів. Він султан, і в дні його августійшого правління виконання шаріату є найвище його бажання. Тому він послав великого євнуха Ібрагіма в Бурсу, щоб той привіз найменшого сина Баязидового Сулеймана, і кизляр-ага поїхав, і привіз, і поставив трилітнього хлопчика перед ним, і маля вказало пальчиком на нього, дивуючись, але впало мертве, задушене Ібрагімом, і так ніколи й не дано йому довідатися, що з ним сталося. Тому він такий безутішний і прийшов у час неурочний до Хуррем.
Кат оплакував свою жертву. Холодні сльози над ще теплим тільцем безневинного дитяти. Чому все валиться на її худенькі плечі і доки вона мав нести цю прокляту ношу? Стояла перед султаном зжовкла, як шафран, не могла вхопити віддиху, дивилася на нього такими очима, що він здригнувся, злякано вигукнув :
— Хуррем! Хуррем!
А вона й далі стояла заціпеніло, замкнута в собі, мов кам'яний вінок, і відчувала, як підкотилося щось під груди, під серце, і тисне, душить, не відпускає, і вже звала: не відпустить.
Так почалося її вмирання.
Життя вичерпалося. Світло зникло в неї з душі і вже не обіцяло повернутися. Нарешті настане кінець її вічній покинутості і безпритульності. Життя було занадто коротке для її душі, ворожі сили завжди оточували її навіть у хвилини найвищих злетів — хіба піддалася їм бодай раз, хіба відступила, злякалася? Зберегла себе серед стихій і ворожнечі, але найдорожчого — дітей своїх — захистити не зуміла. Бо все довкола так і лишилося чуже: чужа земля, чуже небо, чужі дерева, чужі дощі. Заснувати рід свій можна тільки на рідній землі, заплідненій трудом предків твоїх. Не заснуєш роду на пустім місці.
Лежала в постелі, ніби висіла над прірвою. Нічого довкола. Порожнеча. Німі, безмовні світи валилися на неї, і темні пороги здіймалися перед затуманеним її поглядом.
Султанські лікарі відступали в розпачі. Сулейман не відходив від умираючої, готовий, може, й ціною життя власного затримати життя в Роксолані, але смерть не приймала обміну.
Завоював півсвіту, а втрачав найдорожчу людину і був безсилий запобігти смерті!
Сидів коло неї на низькому ложі, дивився на це дороге, єдино тіло, на груди, плечі, коліна — крізь тонку сорочку, гладив волосся, поглядом пестив обличчя і примхливі уста, і кожен навіть уявний доторк до цього шовковистого тіла викликав у ньому забутий дрож. І хоч не було давно вже колишнього повного життя тіла, а тільки марна оболонка, та ще лунав йому в вухах її милий голос, і пам'ять його вперто відшукувала молоду пристрасть, він згадував її обійми, Її поцілунки, її шепіт, її уста, запах волосся, доторки долонь і тяжко плакав. "Ти вознесешся на небо, вознесешся! — гарячкове повторював він.— І я за тобою! Я знаю про це давно, вірив і вірю нині..."
Він ще сподівався на чудо, сподівався, що це неповторне легке тіло відродиться, і чоло посвітлів, і уста примхливо усміхнуться, і ніжні руки знов ласкаво доторкнуться до його шорстких щік, і йому з нею знов буде легко, радісно й прекрасно, мов на небі.
А Роксолана хоч відчувала його присутність, але була така безсила, що не могла навіть сказати султанові про свою ненависть до нього. Раділа, що нарешті між ними настали взаємини, не підвладні ніякому насильству. Визволяється з-під гніту, нарешті була вільна, нарешті! Нікого не хотіла пі бачити, ні чути. Просився Рустем. Мабуть, боявся, що зі смертю Хасекі знов буде усунений з посади садразама. Не пустила. Хотіла відвідати матір Міхрімах — ні! Селім ще, мабуть, не знав про материне вмирання, а коли й знав би, то навряд чи ворухнувся б у своїй Манісі. Хай сидить, жде свого султанства! Прогнала б від себе й Сулеймана, якби мала силу, але берегла її рештки для спогадів і останніх ДУМОК.
Нарешті вона може нікого не жаліти! Себе теж. Яке щастя і яка свобода! Як лине лань до водних потоків, так лине душа моя... Прикликає безодня безодню на гуркіт твоїх водоспадів...
Заплющила востаннє очі, щоб уже не дивитися на світ, віддалася останньому спогаду. Це був спогад про спогад, їх розділяли відстань і час, час струменів між ними перлистим маревом, виблискував у просторі сліпучим сяйвом, і їй на мить видалося, що могла б утекти від смерті, обдурити її, тільки б поїхати звідси далеко-далеко, щоб не зоставатися серед цих звірів. Лелеко-лелеко, понеси мене далеко... І знала, що не зможе зворухнутися. Жила в Топкапи, як у мармуровій корсті, тут мала й умерти, тут умовкнуть її пісні і пісні для неї. Задзвонили срібні ключі, понад морем б'ючи... Задзвонили та й віддзвеніли. Впізнавала свої спогади, як навіки втрачених людей, і дім батьківський приходив до неї з-за вишневої зорі, може, розметала його буря, поточив шашіль, покрили мохи, а в пам'яті далі світився медом і золотом,— єдине місце для її безсмертя і вічності. І коли вже не буде її власної пам'яті і її спогадів, то з'явиться чиясь пам'ять про неї і спогади про її спогади — і в цьому теж буде запорука й обіцянка вічності, бо людина приходить на землю й під зорі, щоб навіки полишити свій слід.
Мулла читав над нею коран, а вона ще жила, ще зринув їй у пам'яті псалом з дитинства, і хоч не могла промовити й слова, згадувала безмовно. Там-бо захотіли від нас слова пісні і радості ті, що в неволю нас брали, знущалися над нами. Як же нам пісень господніх на чужій землі співати?
Вмирала, знала, що вже кінець без вороття, але воскресла, ожила в стогоні, в зойку, в останньому відчаї: "Мамо, порятуй свою дитину!"
Вона померла не від часу, а від страждань.
Султан звелів поховати Роксолану біля міхраба мечеті Сулейманіє і над її могилою спорудив розкішну гробницю. Кам'яна восьмигранна споруда під загостреною банею, яка опирається на колони з білого мармуру й порфіру. За горіховою масивною балюстрадою посередині мавзолею стоїть самотня кам'яна гробниця, вкрита білою дорогою шаллю. Стіни викладені мистецькими фаянсами. Ясні кольори — синій, червоний гранат, бірюзовий, зелений, квіти й листя на гнучких стеблах. Стебла чорні, як розпач, а вгорі під куполом алебастрові розети, білі, як безмежність самотності.
Тільки роси та дощі знаходитимуть дорогу до захованої під ісламським каменем цієї дивної, тяжко самотньої й по смерті жінки, яка не загубилася й не згубилася навіть у вік титанів.
Київ — Стамбул,
1978—1979
ВТІШАННЯ ІСТОРІЄЮ
Авторське післяслово.
Цей роман не міг далі продовжуватися. Він вичерпався зі смертю головної героїні. Про що цей роман? Про час, страх і смерть? Цілком можливо, але не так безпредметно, бо автор не філософ і навіть не історик, а тільки літератор. Щоправда, чимало авторів історичних романів часто похваляються своїми відкриттями, які вони буцімто зробили вгадуванням документів, знайдених уже після їх опису в романах, знаходженням ланок, яких бракувало для цільності тої чи іншої теорії, проникненням у те, що лежало перед людством за сімома замками й печатями.
Автор цієї книжки далекий від таких амбіцій. Письменник — не вчений. Ми повинні щиро визнати, що наука дає літературі незмірно більше, ніж може їй дати література.
Письменникові слугує все: документи, легенди, хроніки, випадкові записи, дослідження, речі, навіть нездійснені задуми. А чим може прислужитися історикові сам письменник? Спостереженнями й дослідженнями непередаваності людського серця, людських почуттів і пристрастей? Але історія далека від пристрастей, вона позбавлена серця, їй чужі почуття, вона має "добру й злу внимать равнодушно", бо над нею панує неподільно сувора диктатура істини.
Єдине, що може письменник,— це створити історикові, як і всім іншим людям, той чи інший настрій, але й це, як мені видається, не так уже й мало. Пишучи історичний роман, ти вихоплюєш з мороку забуття окремі слова, жести, риси обличчя, постаті, образи людей або лиш їхні тіні, та й це вже так багато в нашому впертому і безнадійному змаганні з вічністю.
Людська пам'ять входить до історичного роману таким самим неодмінним знаряддям, як елемент пізнання до твору про сучасність. Історія в звичному для нас розумінні стала відомою стародавнім грекам у творіннях мілетських учених Анаксімена і Анак-сімандра. Осмислювати історію, минуле людина стала тільки тоді, коли усвідомила себе істотою суспільною, себто навчилася судити про те, що відбудеться в майбутньому.
Питання про відношення минулого й сучасного не тільки актуальне в ідеологічних битвах дня нинішнього,— воно має величезне практичне значення для тих способів і масштабів, з допомогою яких досвід і культура епох минулих помагає нам творити сьогоднішнє життя. Маркс зазначає з цього приводу: "Так званий історичний розвиток грунтується взагалі па тому, що новітня форма розглядає попередні як ступені до самої себе" (К. Маркс і Ф. Енгельс, Твори, т. 12, й, 688). Ленін прямо говорив: "...тільки точним знанням культури, створеної всім розвитком людства, тільки переробленням її можна будувати пролетарську культуру" (В. І. Ленін, Повне зібрання творів, т. 41, с. 290).
Можуть спитати: а чому автор обрав саме XVI століття і не когось із титанів Відродження, а слабу жінку? Справді: Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Тіціан, Дюрер, Еразм Роттердамський, Лютер, Торквемада, Карл V, Іван Грозний, Сулейман Пишний — скільки імен і яких! І зненацька проламується крізь їхні гущавини ім'я жіноче, стає на боротьбу з самою Історією, отримує навіть деякі перемоги, стає славним, але згодом стає здобиччю легенди, міфа.
П'ятнадцятилітню доньку рогатинського попа Анастасію Лі-совську захопила в полон татарська орда, дівчину продали в рабство, вона потрапила в гарем турецького султана Сулеймана, вже за рік вибилася з простих рабинь-одалісок в султанські жони (їх не могло бути згідно з кораном більше чотирьох), стала улюбленою жоною султана, баш-кадуною, майже сорок років потрясала безмежну Османську імперію і всю Європу. Венеціанські посли-баїли в своїх донесеннях із Стамбула називали її Роксоланою (бо так по-латині звано тоді всіх руських людей), під цим ім'ям вона зосталася в історії. Але зосталася лише тінню й легендою — то навіщо ж воскрешати тіні минулого? Хіба щоб поповнити пантеон українського народу ще й жіночим іменем? Мовляв, греки мали Таїс, римляни — Лукрецію, єгиптяни — Клеопатру, французи — Жанну д'Арк, руські — бояриню Морозову, а ми — Роксолану? А може, слід, нарешті, поєднати історію цієї жінки з історією її народу, з'єднати те, що було так жорстоко й несправедливо роз'єднано, бо зведена докупи доля окремої особи і цілого народу набуває нового виміру.
Так багато запитань, так багато проблем, і все ж автор вирішив замахнутися на ще значніше. Досі Роксолана належала переважно легенді, міфології — в романі зроблено спробу повернути її психології.
Досі постать Роксолани була безплотною, часто ставала об'єктом псевдопатріотичних захоплень, використовувалася деякими авторами як своєрідний рупор для їхніх розумувань,— тут вона, як принаймні здається авторові, віднаходить ті необхідні виміри і якості, які роблять її особистістю. Власне, роман — це історія боротьби нікому не знаної дівчини й жінки за свою особистість, за те, щоб уціліти, зберегти і вберегти себе, а тоді вознестися над оточенням, може, й над цілим світом. Бо, як сказав ще Гете: (Народи, раби й переможці завжди визнавали, що найвище благо людини — її особистість).
Буває життя таке жорстоке, що не лишається жодної хвилини для розмірковувань над абстрактними проблемами, воно ставить перед людиною тільки найконкретніші питання, тільки "так" чи "ні", тільки "бути" чи "не бути". Таким видалося все життя Роксолани. Навіть у каторжників па турецьких галерах, здається, було більше вільного часу, ніж у цієї жінки, нестерпно самотньої, виснаженої змаганням за своє життя, за свою індивідуальність. Тим цінніша й повчальніша її перемога над самою собою. Значення такої перемоги не втрачається і в наш час, на жаль, такий багатий спробами знищити людську особистість, знівелювати її, позбавити неповторності, затоптати, не зупиняючись для цього ні перед якими засобами.
І ось приходять з минулого великі тіні й дають нам моральні уроки.
Невже ми станемо відмовлятися від них?
Леонардо да Вінчі казав: "Гарний живописець повинен писати дві головні речі: людину і уявлення її душі".
В цьому романі два протилежні полюси — Роксолана і Сулейман. Як вони уявляються авторові? Коли зняти з них усі нашарування, всі соціальні оболонки, вони постають перед автором просто людьми, але людьми неоднаковими, бо над Роксоланою тяжіє археологія знання: "Що я можу знати?", а Сулейман перебуває під гнітом генеалогії влади: "На що я можу сподіватися?" Тільки третє запитання з відомої кантівської тріади поєднує їх:
"Що я маю робити?" Але й тут їхні шляхи розходяться: Роксолана йде за розумом, Сулейман — за силою.
Вся наша гідність і наш порятунок — у думці, в розумі. Тільки думка, мисль возвишає нас, а не простір і час, яких нам ніколи ні подолати, ні заповнити. В цьому відношенні Роксолана стоїть вище від Сулеймана, який змагався з простором і часом, тоді як вона змагалася тільки з стражданням і єдину зброю мала для цього — мисль, розум!
А як казав Паскаль, слід схилятися і перед тими, хто шукає істину, навіть зітхаючи.
Шістнадцяте століття для нас — це Сікстинська капела Мікеланджело і "Монна Ліза" Леонардо да Вінчі, Реформація і Селянська війна в Німеччині та "Утопія" Томаса Мора, великі географічні відкриття і безліч технічних винаходів, які знаменували настання ери прогресу. Однак не забуваймо, що автора "Утопії" англійський король Генріх VIII стратив за те, що той став на заваді в його черговому одруженні, німецька реформація скінчилася тим, що Лютер зрадив простий люд, відступившись від нього в рішучу хвилину, а поряд з могутніми, повними життя творіннями Мікеланджело, Леонардо, Тіціана і Дюрера тоді ж таки з'явилися похмурі видіння Ієроніма Босха, що змогли розтривожити навіть черству душу Філіппа Іспанського, а Брейгель, прозваний Мужицьким, у своїх дивовижних картинах відверто знущався з безглуздої суєти довколишнього життя, висміював нікчемну метушняву і дріб'язок, та навіть цьому закоріненому в просте життя фламандцеві ставало моторошно в тих жорстоких часах безвиході й безнадії, і тоді він писав такі картини, як "Сліпці", де в кількох зрозпачених постатях зображено мовби все людство, яке наосліп мчить, спотикаючись, не знати куди й навіщо.
Коли ми сьогодні говоримо, що шістнадцяте століття було століттям титанів, то вимушені визнати, що титанізм той виявлявся, на жаль, не тільки в звершеннях корисних і плідних, але й у злочинах. Шекспірові, який своїм генієм мав завершити епоху Відродження, не треба було вигадувати ні кривавих королів, ні королев, які не могли відмити рук од людської крові,— для цього досить було озирнутися довкола. Скажімо, прототипом леді Макбет могла стати будь-яка з тогочасних королев Англії або Шотландії — Єлизавета, Марія Тюдор чи Марія Стюарт.
Сучасники, звиклі до жорстокості й підступності володарів, ставали занадто легковірними, коли йшлося про злочини й убивства. Не маючи точних свідчень, не сподіваючись на встановлення істини, іноземні посли, мандрівники, дієписці, полемісти мерщій хапалися за перші-ліпші чутки, ставали жертвами маловартісних і не вельми ймовірних поголосок. Так з непевності, таємничості, пліток і наклепів, якими щільно оточена була постать Роксолани в час її життя, вже для сучасників, надто ж для потомних, ця жінка постала не тільки всемогутньою, мудрою і незвичайною в своїй долі, але й незрівнянно злочинною, такою собі леді Макбет з України. Цьому сприяли неперевірені, часом вигадані донесення з Царгорода венеціанських послів Наваджеро і Тревізано, листи австрійського посла Бусбека, звістки французького посла у Венеції де Сельва, позбавлена будь-якого наукового значення компіляція бургундця Миколи Моффанського, видана у Франкфурті-на-Майні 1584 р., та ілюстрована праця Буасарда "Життя й портрети турецьких султанів" (Франкфурт-на-Майні, 1596 р.).
Ми не дивуємося османським історикам Алі-Челебі (XVI ст.), Печеві й Солак-заде (XVII ст.), які .вільно й розлого переповідають неперевірені чутки про підступність Роксолани, бо не в традиціях мусульманських компіляторів було дошукуватися істини тоді, коли йшлося про жінку, та ще й чужинку. Відомо ж, що коли складається якась традиція, то ламати її вже ніхто не хоче. Вже в 1979 р. в Стамбулі вийшла книжка Зейнепа Дурукана "Гарем палацу Топкапи", де автор знову змальовує Роксолану-Хуррем як жінку підступну, злочинну і жорстоку, хоч, щоправда, й намагається пояснити цю жорстокість прагненням порятувати себе і своїх дітей.
Європейські письменники не відійшли від цього задавненого погляду на Роксолану, і ще польський поет Самюель Твардовський (1595—1661) у своїй поемі "Велике посольство" повторив усі звинувачення проти Роксолани, хоч міг би спростувати бодай деякі з них, скориставшись своїм перебуванням у Стамбулі.
Про Роксолану написали романи німецький письменник Йоганн Тралоу і фінський Мікі Вальтарі. У Тралоу Роксолана стала чомусь донькою кримського хана, яку захопили в полон запорозькі козаки, а вже від них вона потрапляє в гарем турецького султана. Роман, власне, всуціль будується на таких анахронізмах і дивних вигадках і не заслуговує ні на яке серйозне прочитання.
Вальтарі в своїх історичних писаннях взагалі полюбляє жахи, а ще більше — нехтування навіть відомими історичними джерелами. Це він продемонстрував, скажімо, в своєму історичному романі "Єгиптянин Сінух", в якому від відомого в науці папірусу Сінуха не зосталося ні сліду, зате панує невтримна і неконтрольована авторська фантазія. Те саме Вальтарі зробив і з Роксоланою, зобразивши її вже й не просто леді Макбет з України, а такою собі відьмою з Лисої гори.
Не вельми прислужилися мені у встановленні істини й писання українських авторів різних часів. Там теж панує незадокументована вигадка, щоправда, характеру вже всуціль апологетичного: Роксолана зображується мало не святою, вона бореться за свободу рідної землі, домагається у султана припинення татарських нападів на Україну (насправді їх було понад тридцять за час її панування), розбудовує й зміцнює Запорізьку Січ (насправді Січ постає тільки по смерті Роксолани) і т. д. Все це принижує і саму Роксолану і її невдалих славохвальців.
Автор цього роману вирішив піти шляхом якнайточнішого дотримання історичної істини, використовуючи для цього тільки вірогідні джерела і документи і жорстоко відкидаючи все непевне. Мимоволі виникала спокуса наповнити книжку якомога більшим числом документів, але знаючи, якими обтяжливими стають документи у багатьох сучасних книжках, автор намагався утримуватися від цієї спокуси, тільки вряди-годи включаючи в текст роману автентичні листи Роксолани (до Сулеймана і до польського короля Зигмунта Августа), уривки з деяких її віршів, взірці тогочасної стилістики з султанських фірманів, османських і вірменських хроністів та ще, ясна річ, зразки східної поезії.
Лише зрідка автор, не сподіваючись мати потрібний документ, ішов шляхом логічної вибудови, але й тут намагався підпирати свої будування фактами, які оточували б його й підтримували так само, як кам'яні контрфорси підтримують споруду готичного собору. Це можна було б проілюструвати на прикладі розділу "Дніпро". Про експедицію дяка Ржевського по Дніпру відомо з російських літописів, писали про неї всі історики, починаючи від Карамзіна і Соловйова, але ніде не знайдемо пояснень виникнення цієї незвичайної експедиції і майже не знаємо докладних подробиць. Є непевна згадка про полоненого, який "вибіг з Криму" і сказав про можливий напад кримців, хоч це не могло б стати причиною для спорядження такого великого походу. Хронологічно експедиція Ржевського припадає саме на ті каламутні часи, коли в Туреччині сталося повстання Лжемустафи, коли боротьба за султанський престол була в розпалі, коли Сулейман так виснажив свою державу, що вимушений був укласти мир з перським шахом і відступити з порожніми руками після мало не трирічної війни. Мабуть, Роксолана саме в цей час слала й слала свого повіреного Гасан-агу (постать не вигадана, бо названа в листах Роксолани) до польського короля, намовляючи того вдарити по кримському васалу султана. Цілком імовірно, що, знаючи нерішучість Зигмунта Августа, могла Роксолана звеліти Гасанові в разі невдачі у короля кинутися до молодого й забіяцького московського царя Івана Васильовича, який уже завоював на той час Казанське царство і мірився зробити те саме з Астраханню. З історичних джерел відомо, що римські папи, вже починаючи з XV століття, зав'язують тісні дипломатичні взаємини з Москвою, намагаючись використати могутніх московських князів у своїй нестихаючій війні з османською Туреччиною. Флорентійський собор, шлюб Софії Палеолог з Іваном III—ось ті кроки (хай і невдалі), які робило папство в цьому напрямку ще в XV ст.
В XVI ст. значення Московії як політичної сили виросло неймовірно. "Изумленная Европа, в начале царствования Ивана едва замечавшая существование Московии, стиснутой между татарами й литовцами, была поражена внезапным появлением на ее восточных границях огромного государстваа (Цитую за виданням: Академия наук СССР. Институт всеобщей истории. Средние века. Сборник. Выпуск 34. М., "Наука", 1971, с. 206—207).
Папа Лев Х намагався домовитися з російським урядом про церковну унію і спільну боротьбу з турками. Хоч йому це не вдалося, папа Климент VII продовжує політику перетягування Москви на свій бік. Відомий з тих часів великий лист астронома й теолога Альберта Піттіуса, що писав під псевдонімом Кампензе,— це фактично перша політична брошура про Московську державу. Цікавість до Московії була така велика, що на замовлення архієпископа Казенського італієць Паоло Джовіо робить опис Московської землі зі слів Дмитрія Герасимова, посла Василія III до папи Климента VII. Вся перша половина XVI століття — це наростання зацікавленості католицького світу своїм імовірнимспільником у боротьбі проти поганих, про що свідчать досить відомі посольства в Москву Сигізмунда Герберштейна, а також його славетні "Записки про Московські справи", так само, як "Трактат про дві Сарматії" Матвія Міховського (Краків, 1517, 1521).
Чи ж треба доводити, що в своїх пошуках сили, яка могла б виступити проти султана, Роксолана, що прекрасно знала політичну обстановку, теж могла б, зрештою, звернути свій погляд па далеку Московію, надто що там жили єдинокровні брати її нещасного народу? Таємний посол турецької султанші міг бути саме потрібним поштовхом для спорядження експедиції Ржевського, бо без цього поштовху ми не знайдемо для неї ніякого вірогідного пояснення. Історики й не пробували знайти це пояснення, бо їм бракувало документів. Романіст має право піти шляхом припущення. Література тим і приваблива, що в ній все можна вигадати. Окрім психології.
Автор доволі скептично ставиться до своїх писань, сумніви шарпали його серце і під час роботи над першою книгою Я не можу сказати, що написав занадто багато, історичних романів, зате можу з усією відповідальністю стверджувати, що списав уже досить багато паперу на ці книжки.
І що ж?
Головне в літературі — написати. Але написати так, щоб люди прочитали, поєднати людські серця, примусити їх здригнутися. Бо коли немає отого здригання людського серця, немає й літератури, хоч що б там хто казав. Час можна приголомшити на якусь коротку мить, але підкорити, примусити схилятися перед фальшивими цінностями — ніколи не вдавалося і не вдасться нік "Роксолани". Втішання історією? Якби ж то! В написаній п'ять років тому "Євпраксії" я згадував книжку вбитого напівписьменним варварським монархом Теодоріхом католицького філософа Боеція "Соnsolatio рhilosophіае" ("Втішання філософією"). В першій книзі своєї праці Боецій писав: "Якої ж свободи ми могли ще сподіватися? О, якби хоч яка-небудь була можлива!" Я відчував дедалі виразніше, що "Роксолана", коли й лишає мені якусь свободу, то хіба що свободу для сумнівів і зневіри.
І ось я в Стамбулі і стою коло південної, поверненої до Мекки, стіни найбільшої стамбульської мечеті Сулейманіє перед гробницею-тюрбе жінки з України. Роксолана, Хуррем, Хасекі— все це її імена, під якими вона знана світові. Турки ще й сьогодні звуть її Хуррем. У Стамбулі велика міська дільниця носить ім'я Хасекі, на тій дільниці — збудована Роксоланою мечеть, притулок для убогих, лікарня — все це на місці Аврет-базару, на якому колись продавали людей у рабство. А тут, коло мечеті Сулеймана Пишного, поряд з його величезною восьмигранною гробницею,— теж кам'яна і теж восьмигранна усипальниця його жони Роксолани, єдиної султанші в тисячолітній історії могутньої Османської імперії, взагалі єдиної в усій історії цієї землі жінки, яка удостоєна такої честі.
Чотириста років стоїть ця гробниця. Всередині під високим куполом Сулейман звелів вирізьбити алебастрові розети й прикрасити кожну з них безцінним смарагдом, улюбленим самоцвітом Роксолани. Коли помер Сулейман, його гробницю гак само прикрасили смарагдами, забувши, що його улюбленим каменем був рубін.
Де ті смарагди? Надто багато тяжких часів було за ці чотириста років, щоб збереглися безцінні коштовності. Але гробниці стоять. І біля узголів'я Роксоланиного кам'яного саркофага лежить на потемнілій від часу дерев'яній підставці ветхий коран. Понад триста років читав тут ходжа священну книгу мусульман. У ній можна знайти чимало гірких слів про людське життя. "І коли похована живою буде спитана: за який гріх вона вбита?" На жаль, таких слів тут ніколи не читали, а тільки ті, де аллах великий і всемогутній і де він грозиться простій людині, де невтомно закликає: "Бийте їх по шиях, бийте їх по всіх пальцях!"
І ось там, стоячи коло Роксоланиної гробниці, автор чомусь подумав, що ця жінка мав помогти йому в його намірах, хоч би які зухвалі (або й безнадійні!) вони не були.
Взагалі коли починаєш писати роман (надто ж історичний), створюється враження, ніби все тобі йде до рук, з'являється безліч людей, що готові прийти на поміч, несподівано виходять з друку потрібні тобі книжки, хоч досі вони могли лежати десь цілі віки, археології викопують те, про що ніхто й не мріяв, теоретики висувають теорії, без яких твій роман був би неможливий. Чим це все пояснити? Містика, неприродність? Може, це те, що звуть осяянням? Ти відчув ту мить, коли можна братися за те чи інше, і тоді як винагорода за сміливість — злива несподіваних дарунків.
Ти син часів своїх і маєш відчувати їхній голос, їхній поклик.
Можна було б назвати безліч людей, які прийшли авторові на допомогу в його роботі над цим романом, чи то даючи поради, чи надсилаючи рідкісні книги, чи роблячи виписки з архівів і навіть таких славетних книгосховищ, як єреванський Матенадаран. Можна б перелічити праці великих наших тюркологів Кримського й Гордлевського, австрійського орієнталіста Хаммера і югославського Самарджича. Можна б описати мандри авторові в усі ті землі, про які йдеться в книжці. Можна б просто укласти список джерел, як це водиться в учених публікаціях.
Але ж література — не наука і автор — не дисертант.
"Роксолана" — це тільки роман. Автор зробив усе, що міг. Тепер настала черга для читача. Може, йому буде часом тяжко над сторінками цієї книжки. Авторові теж було нелегко. Історією не завжди можна втішатися — в неї треба ще й учитися.