Гасан сказав дякові Ржевському, що, здається, він має знати черкаського старосту князя Вишневецького, то чи не послати до нього людей, щоб дав він провідників по Дніпру і перевощиків на порогах. Але тут у дякові ожили підозри, він став випитувати в Гасана, звідки та як він знає того князя, і що то за чоловік, і чому конче треба їм зноситися з ним оце тепер. Гасан тільки рукою махнув.
— Ех, Матвію Івановичу, ти ж не в царському приказі, де треба морду надувати та напускати на себе неприступність! Ти чоловік з поля та з бою, мав би більше вірити людям, які хочуть добра цій землі. Звідки я знаю того князя Вишневецького? Живеш на світі, то й знаєш те чи се. Прибігав князь до Стамбула, хотів служити султанові. Ну, султана не застав, а султанша стріла його не вельми привітно. Потримали ми його в найпаскуднішому караван-сараї, погодував він бліх і не витерпів: побіг назад до свого короля. Чув я, що вициганив собі староство Черкаське.
— Коли то такий непевний чоловік, що бігає туди й сюди, то як же можемо покладатися на нього?
— Не на нього, а на козаків. Попросити, щоб дав козаків для супроводу. А сам князь — шкода й мови. Бігав і бігатиме ще. І навіть не від слабшого до дужчого, а до того, де побачить вигоду для себе. Ось почує, що царське військо пройшло вже й по Дніпру,— ще й до царя прибіжить.
Але дяк уперся на своєму:
— Царське веління було взяти для супроводу тебе, а більше нам не треба. Нащо тобі ці козаки? Маю своїх — путивльських. Теж козаки, вміють стріляти, воюють і пішо й кінно. Чого ж іще?
— Я проведу тебе, Матвію Івановичу, на бусурмана, коли ми його побачимо. Покажу, де, і як, і кому стати, щоб дошкулити найбільше, бо знаюся на їхніх військових звичаях і хитрощах. Але шляху туди знати не можу.
— Дніпро й приведе.
— Дніпро великий. Його треба знати. А я, вважай, уперше тут, як і ти, дяче.
— Сказав же: з Стамбула вибіг. Хіба не знав там доріг?
— Стамбул не Крим. Ти, коли б сидів тільки в Москві, знав би всі дороги на Сіверщині чи на Дону?
Та балачки ті не привели ні до чого. Ржевський твердо дотримувався царського веління: йти без розголосу, ні з ким не зноситися, за перекинчиком турецьким наглядати пильно, від себе не відпускати, зайвої довіри не виявляти.
Пливли далі й далі, ріка ширшала, могутнішала, наливалася весняними водами, вночі соловейки били в лозах своїми піснями, аж виляски йшли, сонце світило ясніше і ясніше, пригрівало дужче та дужче, гребці розстібали свої товсті кафтани, тоді й геть їх скидали, лишалися в самих сорочках, молоді, ясноволосі,— не воїни, а добрі мандрівники в цьому зеленому тихому краї.
Вже перед порогами, не знаючи, як пробиратимуться далі, зупинилися коло двох островів посеред ріки. Дяк з Гасаном та боярськими дітьми отаборилися на меншому острівцеві, струги пристали до великого довгастого острова, що був трохи вище по течії.
Ще й не розташувалися як слід і не роззирнулися, коли до меншого острова, не знати й звідки, пригреблося кілька вутлих на вигляд човників, з них повистрибували на пісок високі дебелі чоловіки з шаблями й рушницями, в грубих білих сорочках і киреях наопаш, у високих шапках, вусаті, як Гасан, якісь мовби надто суворі, але й добродушні водночас.
Дякові люди вхопилися за пищалі, але прихідців це не злякало, йшли собі спокійно, підходили ближче, один з них застережно підніс руку.
— Хто такі? — гукнув дяк.
— А козаки ж,— сказав той, що піднімав руку.
— Звідкіля? — допитувався Ржевський.
— Та звідсіля ж, бо й звідки ще? Я отаман Мина, або Млинський, а оце отаман Михайло, або Єськович. Люди наші там, на березі, а ми це перескочили до вас, щоб сказати про себе.
Пищалі довелося опустити, бо козаки вже підійшли впритул і люди були, з усього видно, мирні.
— Як же не боялися сюди пливти? — ніяк не вірив дяк.— Бачили, яка в мене сила?
— Та бачили,— сказав Мина,— якби бусурманська сила, то ми б її вже давно шарпнули. А так дивимось: богу моляться, говорять по-нашому,— отож, люди добрі, треба їм помогти. Привели ми з Михайлом трохи вам своїх козаків. У мене сто та в Михайла двісті, а тільки в мене такі, що кожен за сотню справиться, бо то козаки-перевощики, не знаю, чи й чули про таких.
— Я чув,— сказав Гасан,— та ти на мене не зважай.
— Ти ж голомозий, хто на тебе зважатиме? — засміявся Ми-на.— Бусурман чи потурнак? Впіймали тебе чи сам прибіг? Та вже однаково, коли ти тут. Ну, то ось. Козаки наші воюють з бусурманами не тільки на суші, а й на морі. На море не всі йдуть, а тільки відважні та здатні зносити його запах. На човнах виходять у море, йдуть берегом вправо, аж до турецьких околиць, доскакують і до Царгорода. Коли натрапляють на турецькі галери, вважають зовсім за ліпше згинути, ніж безсоромно тікати або піддатися, через те часто побіждають, попавши і в розпучливе положення. Човни в нас хоч і невеликі — на двадцять чи на тридцять чоловік,— та, щоб їх зробити, треба якийсь час, то, допоки довбають було козаки чи на Томаківському острові, чи на Чортомлицькому, вже кримчаки й пронюхають і коло Кизи-Кермена виставляють сторожу і на берегах і на воді, бо там Дніпро перегороджений залізними ланцюгами, привезеними з Стамбула, і тримаються ті ланцюги на поплавках, коли ж ждуть козаків, то на поплавках ще й засідає сторожа. Ну, то ми як? Стружемо свої човни деінде ось тут, а тоді збираємося на отому острові, де ваші тяжари пристали, звемо його Становим, а вже оцей ваш, де стоїте, можемо тепер назвати й Московським, бо чого ж? Від Станового ж і починаємо плавбу. І мої хлопці-перевощики проводять, як то сказано, через пороги. Ніхто цього не вміє, крім них, і щоразу ждуть тут од козака або життя, або смерті. Воно можна й по суші, хто страх має перед водою, так тяжко ж і довго, кримчаки побачать, і тоді чи й проберешся до моря тайкома. Опріч того, хочеться козакові з долею погратися ще перед турком.
— І скільки тут порогів? — поспитав дяк.
— Порогів самих дев'ять, та ще забори, лави та камені крутьки [86], бучки [87] і просто шипи, є ще щітки [88] та черені [89], є упади [90], одміті [91], прорви, ну та це не при всякій воді. Нині вода велика на порогах обрітається, і ще вона прибуватиме помалу до святого ієрарха христового Миколая, а після празника святого Миколая через неділю то вже ниспадати почне скоріше, ніжлі прибувати. У нас як кажеться: хочеш жить — не напийся.
— А переправляєте ж як? — поцікавився дяк.— 3 людьми чи порожняком?
— Люди йдуть по берегу, а вже з стругами тільки ми. Хто й на судні, інші утримують його на косяках [92], другі спускаються у воду, піднімають судно над гострим камінням і обережно спускають його па чисте. Та вже побачите самі. Як то в нас співається:
"Та гиля, гиля, сірі гуси, до води, та дожилися наші хлопці до біди. Та гиля, гиля, сірі гуси, не літать, доживуться козаченьки ще й не так". Ми то своїх човнів переправляємо скільки? Ну, десять од сили. А щоб аж сотню, та ще таких тяжких — то й не бувало. А спробувати треба. Страху наженемо на самого султана, коли вправимось. Ось глянете на пороги — то й самі побачите.
Вже перший поріг, до якого підійшли назавтра, перегороджував усю течію Дніпра кам'яним пощербленим гребенем, чорні похмурі зубці стирчали над водою, повороніла вода з диким шалом кидалася на ті зубці, клекотала і бучала, закручувалася в одміті, в несамовитому перестрибі мчала вниз, так ніби хотіла пробити кам'яне дно, провалитися на той світ.
Дяк мовчки перехрестився. Гасан тільки свиснув. Навіть у його багатому на пригоди яничарському житті не траплялося такого.
(Продовження на наступній сторінці)