Сулейман пообіцяв матері послати Мустафу в Манісу, але не встиг виконати свою обіцянку, валіде вмерла, Мустафа сидів у Стамбулі, Роксолана молила всіх богів, щоб султан змісив своє рішення, та втрутився великий муфтій Ксмаль-паша-задо, який теж був при смерті, він домігся, що султан заприсягнувся на корані виконати свою обітницю перед покійною матір'ю. І сталося: Мустафа зі своїми яничарами, з невеличким гаремом, з матір'ю, яка вже, мабуть, смакувала в душі, як стане вона колись всемогутньою валіде, урочисто виїхав із Стамбула, щоб сісти в Манісі, звідки батько його вирушав колись до Золотого султанського трону, бо ж звідки прийшли Османи, туди посилають своїх спадкоємців, щоб знов приходили тільки звідти. Сорок тисяч дукатів річного прибутку, самостійність і сподівання на престол — ось що вивозив із Стамбула Мустафа, розкішний і пихатий, як його мати, довгошиїй і поважний, як великий його батько. Коли б це сталося ще за життя валіде, не знати, що було б з Роксоланою, як перенесла б вона це і чи й пережила б, попри всю її твердість. Але тепер над Сулейманом не тяжіла незбагненна влада султанської матері, був вільний у вчинках, міг дозволити собі все, що може дозволити можновладець, то ж і повів він свою Хуррем Хасекі до стамбульського кадія в Айя-Софію і урочисто проголосив її своєю законною дружиною. Старшого сина Роксоланиного Мехмеда майже водночас з Мустафою було послано султанським намісником в Едірне, що не могло, ясна річ, дорівнюватися самостійному правлінню в Манісі, та водночас і по позбавляло Мехмеда великих надій, надто що султан так і не назвав досі свого наступника. Чи вичікував, який з синів виявиться спритнішим і сміливішим? Бо ж тільки такі пробиваються до влади. Хоч як там було, Роксолана лише тепер збагнула, що найбільші її страхи й терзання тільки починаються. Могла б заспокоїтися хіба що тоді, коли б її первісток, її улюбленець, її Меміш, який приніс колись їй визволення з рабства, спокійно сів у Манісі замість Мустафи, хай не названий наступником тропу, хай не возвеличений перед усією імперією, але ж однаково в сподіванні найвищого, бо тільки з того далекого й загадкового города, в якому ніколи не була, чомусь ждала щастя для себе й для свого сина. Але в Манісі тим часом сидів Мустафа, а щоб усунути його, потрібна ціла вічність, бо в цій величезній державі все робилося всупереч здоровому глузду:
Те, що треба зробити негайно, розтягувалося на час невизначений, а те, що могло бути навіть злочинним, сповнювалося негайно.
П'ятеро дітей привела вона Сулейманові. П'ятериця. Мов п'ять зовнішніх чуттів людських: зір, слух, смак, нюх, дотик; мов п'ять почуттів душевних: радість, гнів, бажання, страх, горе; мов п'ять призначень держави: законодавство, виконання, суд, виховання, перевірка.
А чи буде щастя для її дітей? І чи стала б щасливішою, коли б народила султанові десять або й п'ятнадцять дітей — по дитині щороку? Он, розповідають, у Адільджовазі одна курдка одразу народила сорок дітей — двадцять хлопчиків і двадцять дівчаток, султан навіть звелів занести цю вигадану подію в літопис свого царства. Та коли б навіть таке могло бути правдою, то хіба щастя залежить від кількості?
Знову й знову поставав перед очима в Роксолани гостряк тої вершини в Родопах, на яку вони дерлися з султаном і на якій не виявилося місця для двох.
Лише тепер спізнала Роксолана, що таке справжній розпач. Не мала з ким порадитися, не знала, в кого просити помочі. Поки була маленькою рабинею в гаремі, їй могли й співчувати, тепер — хіба що ненавидіти. Досягнувши найвищої влади, побачила, що досягнула лише вершин безсилля. Призначення людини на землі — дати продовження своєму роду. Все інше — суєта й вигадки. А вона тільки й досягнула, що поставила своїх дітей Під смертельну загрозу, і що вище підіймалася, то більшою була загроза для її дітей, бо на тих висотах лишалася тільки влада, а влада не знає жалю.
Справжнього жаху зазнала Роксолана, довідавшись про те, що Сулеймана мало не вбито в поході. У Балоні на березі моря, куди прийшов султан із своїм військом (а йшов туди лиш для того, щоб випробувати сераскером свого нового зятя, мужа ненависної Хатіджі Лютфі-пашу!), вночі до османського табору прокрався сербський гайдук Дам'ян, який хотів убити султана в його шатрі. Гайдука видав тріск сухої галузки, на яку необачно наступив. Серба посікли яничари, султан уцілів, уціліла й Роксолана з своїми дітьми, бо ж інакше Мустафа першим прискочив би з Маніси до Стамбула, сів би на трон, і тоді — закон Фатіха й помста розсатанілої черкешенки і її торжество. А яка жінка знесе торжество суперниці? Вже ліпше смерть!
Мерщій написала Сулеііманові розпачливу газель, яку хотіла б послати вже й не з гонцем, а з перелітними птахами, як Меджнун до своєї коханої Лейли:
Уже й не вірю, що ти вернешся колись.
Рятунку!
Чи ж дочекаюсь, щоб почути голос твій?
Рятунку!
Шукаючи до тебе путь, здолать змогла б я
Не тільки простір, а й безжальність душ.
Рятунку!
Німі світи в мій сон тривожний рвуться,
І я, прокинувшись, розпачливо кричу:
"Рятунку!"
Ніхто, крім вранішнього вітру, вже не стукне
В мої забуті двері, я стогну:
"Рятунку!"
Коли ж віддасть мені тебе війна ревнива,
Прекрасного, неначе світло й тінь?
Рятунку!
Терплячою хіба що стати, ніби камінь
Або кора старих дерев?
Рятунку!
Несила Хасекі чекати довше,
В розпуці кличучи тебе, султане мій,—
Рятунку!
Страх не за себе, а за дітей своїх водив її рукою, коли вночі складала цю газель для султана. Любила чи ненавиділа того чоловіка — не знала й сама, але молила всіх богів, щоб дарували йому життя, щоб був він живий,— і не так для неї, як для її дітей.
Істинно: "Зпайте, що ваші багатства і ваші діти — випробування".
СТОВПИ
Будівлі тримаються на стовпах, царства — па вірних людях. В Османів ніхто не знав, ким буде, яка висока (або й нікчемна) доля його жде,— і в цьому була вся принадність життя, його відкритість і приступність. Може, й ця держава стала такою могутньою завдяки незнанню людьми свого призначення. Бо в кожного — необмежені можливості, кожен міг дійти навіть до звання великого візира, аби лиш зумів першим крикнути "Аллах великий!", першим змахнути шаблею і опинитися на мурі ворожої фортеці. Надія і відчай, насолода успіху й передчуття катастрофи, голос здорового глузду і дикий шал пристрастей, тверезий розум і химерні примхи долі — все це, здавалося, було незнане й .чуже османцям, які жили тільки війною, не відаючи ніяких відхилень, жодного кроку за її межі, так ніби мали шори вже й не на очах, а в свідомості. Про війну згадували, жили нею, наповнювала вона все їхнє існування, їхні думи, розмови, спогади, сни і безсоння. Знали, що для війни найперше потрібна нестримність, відчайдушна, божевільна хоробрість, і щоразу виказували її з такою несамовитістю, що могло видатися, ніби це вже й не людська мужність, а звіряче безрозсудство.
Але знали, що завжди над ними стоїть султан і все бачить і гідно винагородить хоробрість, поставивши заслуженіших на місце лінивих, бо всіх можна замінити, крім самого себе. До влади пробиралися не вмілі й досвідчені і навіть не багаті, а сміливі, спритні й нахабні.
Після Ібрагіма великим візиром названо було арбанаса Аяса-пашу, чоловіка, який не міг стулити двох слів, зате в битвах був завжди перший, пайголосніше вигукував "Аллах великий!", а шаблею міг перерубати навпіл коня з вершником на ньому і найтовщу пухову перину. Цей чоловік складався, власне, з самого тулуба. Враження ще посилювалося від того, що Аяс-паша носив широчезні шаровари, в яких геть потопали його коротенькі ніжки. В потужному, як кам'яний стовп, тулубі Аяса-паші було стільки звірячої сили, що він розтрачував її навсібіч з невтомністю просто лиховісною: в походах не злазив з коня, в битвах не знав перепочинку, в дивані міг засідати місяцями, так ніби не їв, не спав, гарем мав найбільший в імперії і дітей з наложницями й жонами сплодив понад сотню. Ставши великим візиром, він попросився па прийом до султанші, і вона милостиво прийняла його в кйошку Гюльхане на білих килимах, всадовила великого візира навпроти себе, звеліла принести навіть вина. Сівши, Аяс-паша майже не поменшав, стирчав перед нею стовпом, дивився дурнооко, щось говорив, але що саме, Роксолана не могла збагнути.
Вона сказала Аясу-паші щось ласкаве, попросила його говорити спокійніше, але він забелькотів ще нерозбірливіше, і тоді султанша звеліла служебкам принести письмове приладдя для великого візира. Хай він напише все, що хотів сказати, щоб вона могла прочитати й не сама, а з його величністю падишахом, хай продовжить аллах його тінь на землі.
Арбанас вхопив перо і, розбризкуючи блакитний атрамент, рвучи дорогий шовковий папір, став карлякати так само швидко, як говорив, і коли простягнув аркуш султанші, то вона не побачила там ніяких літер і ніякого письма, а тільки звивисті гадючки, які повзли навкіс по аркушеві, чіплялися одна за одну, намагалися проковтнути одна одну або хоч відкусити хвоста.
— Гаразд,— усміхнулася Роксолана до збаранілого Аяса-паші,— ми прочитаємо це з його величністю. Як сказано: "Аллах дає знати чоловікові через тростину для писання те, чого він не знав".
Коли розповідала Сулейманові про великого візира й показала його марлякання, султан сказав:
— Я знаю про нього все. Може, такий чоловік саме й потрібний для царства. Він справді дурень, зате вірний і непідкупний. А сказати тобі хотів, що саме він з великим драгоманом Юнус-бегом завалив Ібрагіма, викривши його підле нутро.
(Продовження на наступній сторінці)