Роксолани синів, щоб передавати їх наставленим султаном вихователям. Попервах не знала самотності навіть під час затяжливих походів Сулейманових, не помічала її за клопотами з дітьми. Та діти росли, відходили від неї далі й далі, як віддаляється пагілля від стовбура, і вона знала, що не може запобігти цьому, як не могла б, скажімо, зупинити ріст дерев. Бо ж і деревам
боляче. Бачила, як у садах Топкапи садівники-євнухи підстригали кущі й дерева, як вовтузилися серед зелених буйнощів незграбні й неповороткі, мов старі велетенські птахи, клацали безжальним залізом з байдужим залассям (яке незбагненне зіставлення!), з похмурою радістю від того, що коли й не вбивають життя зовсім, то бодай вкорочують його до тільки змога. Чи підстригають дерева в райських садах? І чи є справді десь рай? Коли пома його, то треба вигадати, інакше не знесеш тягаря цього проклятого життя. Та коли буде рай, то конче потрібне й пекло. Для порівняння. І для сперечання. Бо все на світі має свою протилежність. Коли є повелителі, мають бути підлеглі. Поряд з володарями повинні жити злидарі. А вона була і володаркою і злидаркою водночас. Бо ж чим заволоділа неподільно й упевнено? Хіба що неволею та цими садами над Босфором, оточеними непробивними мурами, пильнованими безсонними бостанджіями.
Султан знову був у поході, а вона нудьгувала в садах гарему, в очах у неї залягала тяжка туга бездомності, жив у них відчай людини, кинутої на безлюдний острів. Але хто ж міг зазирнути в ті очі? Покірливі служебки вловлювали тріпотіння вій, скинення бровою, посмикування кутиків уст — все, як колись всемогутньої Махідевран, все сталося, як мріялося колись маленькій рабині Хуррем, всі бажання здійснювалися, навіть найзухваліші. А чи стала вона щасливішою і вільнішою?
Птахи тріпотіли на гіллі й перелітали в повітрі барвистими клаптями, метелики, легкі й ніжні, як муслінові хустинки, випущені з недбалих рук падишахових, тішили око володарки, червоні мурахи метушилися, ніби султанське військо перед ворожою кріпостю, ящірки грілися на сонці, вигинаючись, мов молоді одаліски,— для неї те все чи для євнухів? Бо ж повсюди, хоч куди глянь, євнухи, євнухи, євнухи: лагодять мури, підстригають дерева, чистять чешми, посипають піском доріжки, зрізають троянди. Поки діти були малі, здавалося Роксолані, що довкола справді райські сади, бо ж їхня краса приносила стільки втіхи цим ніжним і беззахисним істотам. Але діти виростали і, здається, навіть переростали свою матір, полишали її в цих садах, а самі рвалися на простір, тягнулися до небес, до чужих для неї, але ж рідних для них османських небес. Чи й справді небо розділене між державами, як і земля, і є небо рідне, а є чуже? І кожне має своє сонце, свій місяць, свої зорі, хмари, дощі, тумани й вітри? Діти відгороджували її від минулого назавжди, навіки. І вже ніколи не вернеться вона додому, не зможе проникнути туди навіть її незгасна любов до матусі й жаль до вітця, ніщо, ніщо, лишиться вона розп'ята між тугою і відчаєм, | між суттю й виявом, між вічністю й щоденністю. Коли безпомічною рабинею потрапила в страшний гарем, мала в собі безмежні запаси мужності, але не володіла силою. Тепер мала силу, але мужність відібрано дітьми. Дрижала за них майже по-звірячому, затуляла собою, своїм майбутнім, своїм життям, пожертвувала для них душу, поміняла богів — одного віддала й забула, другого взяла, намагаючись зробити своїм (чи ж зробила й чи зробить?) — і все заради дітей. Діти народжувалися, і перше, що бачили,— це небо і море. Земля приходила до них згодом, і була вона безкрая. А життя? Чи й воно для них безкрає?
А які ж діти! Сини гінкі, мов кипариси, Міхрімах у дванадцять років уже така заввишки, як її мати, найстарший Мехмед — майже султан, перейняв од свого 'батька всю маестатич-ність, всю владчість, закам'яніння й забронзовіння, так ніби вже з колиски готувався до влади. До влади чи до смерті? Поки живе Мустафа, найстарший Сулейманів син ще від тієї хижої черкешенки, над Роксоланиними синами нависав загроза понищення. Султаном стає найстарший, а всі молодші... Від жорстокого закону Фатіха не було рятунку. Може, й діти відчували це вже мало не від колиски і дитинство їхнє кінчалося в покої матері їхньої, бо щойно переходили до своїх вихователів, ставали мовби маленькими султанами, вчилися урочистих жестів, поважної ходи й слів, зарозумілості й пихи. Не знали справжнього дитинства, дитячих ігор, друзів. Не могли погратися в ховачка — гйоз юмуджу, в херле-терле з дерев'яною цурочкою, в довгого осла — узун ешек, не знали жартівливих примовлянь "калач-малач", "кішміш-мішміш", "чатал-матал". Всі довкола них були тільки підданими й слугами, тому малий Селім ніяк не міг повірити, що в нього, як і в звичайного простого хлопця, десять пальців на руках, а для Мехмеда його вихователь Шемсі-ефенді наймав за одну акча бідних хлопчиків, щоб султанський син бив їх, розвиваючи в собі силу, мужність і ненависть до ворога. Для матері всі вони були неоднакові, як і роки їхніх народжень. У Мехмеда після народження на лобику висіялося волосся — прикмети вказували, що буде з норовом, як кінь, і чіплятиметься і до людей. У Селіма були жовтуваті очі — мав бути хитрий, як шайтан. У Баязида родимка над пупиком вказувала на велике 1 майбуття хлопчика. Джихангір народився великоголовим, що вказувало на розум. Міхрімах сміялася вві сні — видно, бачила | себе в раю, а Баязид ночами плакав, може, бачачи когось із близьких у пеклі.
П'ятеро дітей. Шостого Абдаллаха прибрали вищі сили одразу після народження, може, саме для того, щоб ствердилося велике число "п'ять": Мехмед, Селім, Баязид, Джихангір, Міхрімах. П'ятеро дітей, як п'ять сил, що спрямовують людське життя: володар і народ — себто влада й покора; отець і син — тобто батьки й діти; муж і жона, тобто чоловік і жінка; старші і молодші брати, тобто покоління людські; нарешті — друзі, себто люди як такі. В числі "п'ять" найповніше втілена ідея цільності, як вищого вияву різнорідності. Все розпадається на частини, та над ним — злиття рік і морів — людське життя єдине і неповторне.
Але бачила вона, що діти її ростуть без друзів, і нічого не могла вдіяти. Помічала, що немає між ними братської любові, а тільки суперництво й ворожнеча, за якими маячила смерть насильницька, і не могла тому запобігти. Бо хіба й сама не жила в цьому непевному світі, де все було примарне, загадкове й загрозливе: пишні урочистості, вперті моління, розкіш, золото, коран, крики муедзинів, грюкіт гармат, яничарський лемент, страхи, брязкіт ланцюгів, ревіння звірів, пошепти, метушнява й тупотнява євнухів, загадкові слова, підслухи, наклепи, затаєна ворожнеча, зрадливість і насильство, насильство. Чи не тому у великого Навої перша поема з його "П'ятериці" зветься "Сум'яття праведних" і є там слова: "О ти, чию руку зміцнює влада, адже путь твоя веде до насильства, насильство твоє над людьми не поменшується, але ти твориш його й над собою самим". Як це гірко і як справедливо.
П'ять, десять, п'ятнадцять років життя в гаремі. Змагалася за себе, тоді думала тільки про маленьких діточок своїх, дні й ночі з'їдалися безсонням і клопотами, час її знищувався без остачі, тепер нарешті могла озирнутися, розпростатися, зітхнути вільніше, подумати про майбуття своє й своїх дітей, знову мала час для досконалення свого розуму, час для книг, може, й для величі. Мала час? Здивуванню її не було меж, коли виявила, що тепер часу ще менше, ніж тоді, коли клопоталася з малими дітьми. Тоді події наглили, вітри підганяли, якісь незримі сили штовхали вперед і вперед, і мовби самі дияволи підхльостували тебе, заповзявшись або ж покінчити з тобою, або стати свідками твого вознесіння над душами ницими й нікчемними. Мабуть, час має здатність ущільнюватися в найнапруженіші періоди твого життя, коли ж настає розслаблення, тоді та невидима пружина (а може, рука бога—тільки ж якого бога!), яка з розумною жорстокістю стискувала все: і час, і події, і життя довкола, теж розслаблюється, і вже не дмуть вітри, не наглять події, вгамовуються навіть дияволи неспокою, настає тиша, лінива розманіженість, нікчемність, мало не вмирання. А тому для справжньої людини порятунок тільки в напруженні, у вічному невдоволенні досягнутим і зробленим.
П'ятнадцять років оддала своїм дітям, а чого досягла, чого добилася для них? Страх і непевність супроводжували народження кожного з них, страх і непевність і далі нависали над ними. Поки над Роксоланиними синами вивищувався їхній старший брат від черкешенки Мустафа, Роксолана не могла мати спокою. В степи брестиму, як голубка густиму. Ой горе тій чайці, чаєчці-небозі, що вивела чаєняток при битій дорозі...
Султан не виявляв своєї волі. Тримав усіх своїх синів у столиці, не посилав нікого в провінції на самостійне управління, не називав свого спадкоємця, хоч від нього ждали цього вирішення щодня й щогодини. Ждала валіде, ждав великий муфтій, ждали яничари, ждали візири, ждала вся імперія і передовсім ждали дві жони: колишня улюблениця Махідевран, зіпхнута в невідомість і пониження, і нинішня володарка Хасекі, яка заволоділа серцем Сулеймана, але виразно бачила своє цілковите безсилля перед жорстокою долею. Що принесе доля її дітям?
Перед смертю валіде вирвала в Сулеймана обіцянку послати свого старшого сина в Манісу, в ту саму провінцію Сарухан, куди колись послав його самого султан Селім, що був хоч і жорстокий, але, бач, справедливий, бо полишив для свого сина трон. Маніса відтоді стала першим східцем до трону для майбутнього падишаха. Провінція Сарухан не підлягала анатолійському беглербогу, вона вважалася мовби часткою султанського двору доти, поки сяде в ній майбутній наступник найвищої влад її.
(Продовження на наступній сторінці)