Ольжич-Предславський годував Абрека, Абрек гарчав, ніхто не поправив Мальвіни. Бо мала б сказати не "читаючи книжки Ольжича-Предславського", а "читаючи книжки в Ольжича-Предславського". Рівень інтелігентності має вимірюватися рівнем порядності, а вже це значною мірою залежить від точності висловлювань. Принаймні так вважав Твердохліб, який мав справу передовсім зі словами. Ми народжуємося, живемо і вмираємо зі словами. Єдиний наш дар, наше багатство і милостиня жорстокого життя. Поет може зганьбити своє ім'я тільки тим, що вживе кілька безглуздих слів. Кілька необережно сказаних удома Твердохлібом слів про професора Кострицю фактично зруйнували нетривку, як виявилося, споруду їхнього шлюбу з Мальвіною, і тепер вони байдуже спостерігають, як доламується те, що ще вчора здавалося тривким і довговічним. Власне, шлюб уже давно став фікцією. Отриманий у спадок від тисячолітньої християнської цивілізації, він не одержав у наш час ніяких підкріплень, не зміцнювався, а розхитувався, тріщав, розповзався, моралісти й демографи били тривогу, ще більше тривожилися державні мужі, не розуміючи тої простої істини, що все, залишене без підтримки й захисту, рано чи пізно гине. Сім'ю в сучасному світі руйнують держави, напруження, ракети, бомбардувальники, ядерні загрози, неконтрольована злива інформації, пробудження диких інстинктів музикою, кінофільмами, книжками, пресою, топтанням святинь, все б'є найперш на сім'ю, вона не витримує і розвалюється, як будинки від вибухів на екранах кінотеатрів і телевізорів, розламується мовчки, нестримно. Ага, зупинив себе Твердохліб, коли б у тебе все склалося благополучно, тоді б ти вигукував, що радянська сім'я зміцнюється, що вона набуває нових якостей, що вона одухотворена високими ідеалами і благородною метою,— все, як ти чув колись на університетських лекціях з цивільного права. "Склалося — не склалося", "вдало — невдало" — все це, на жаль, категорії випадковості, а не закономірності. Світ, який ми створюємо загрожує нашій сім'ї і нам самим, тим часом усі кинулися на захист природи, природу захищають уже й прокурори, а розлучення суд тільки механічно реєструє, так ніби це філія загсу.
Однак родинні справи слідчого Твердохліба людство не цікавили. Від нього ждали запалу, поривань, і він мав щосили демонструвати їх, попри всі свої душевні незлагоди. В пошуках істини доводиться висловлювати незгоду навіть з самим собою. Невидиме роздвоєння душі, яке не карається законами суспільства, а мовчазно заохочується. Менше приноситься в жертву більшому. А що менше, що більше? Од відповіді залежить встановлення тієї часом невидимої грані, що розділяє добро і зло. І людська порядність, і вартісність так само залежить од уміння й готовності розрізняти добро і зло, і не тільки для себе (бо це вміють усі), а й для інших, що дається небагатьом. Твердохлібові завжди хотілося бути серед цих небагатьох. Він мав терпіння, запопадливість, мужність, і цього було досить для справи. Витрачав усі свої сили, виснажувався, як на галерах, для себе нічого не зоставалося. Що ж, а як інакше має жити справжня людина?
Твердохліб довго й обережно знайомився з матеріалами по "Імпульсу", переданими йому прокурором. Просив своїх помічників доповнити те, що видавалося недостатнім, уточнити деталі, підготувати потрібні довідки. В об'єднання вони мали прибути у всеозброєнні знань, інакше їх там просто затюкають. Мовляв, я генеральний директор, а ти нуль. Я диктатор виробництва, а ти ніщо. Я вибудовую базу, а ти заважаєш, руйнуєш, нищиш. Я созидатель, а ти засідатель.
Тяжка відповідальність — ставити запитання людям, її нестримний тягар з особливою гостротою відчував Твердохліб, їдучи на "Імпульс", де вже домовився про зустріч з генеральним директором Куземою. Уже в дорозі виявив, що свої папери везе в дорогій шкіряній течці, подарованій йому колись тестем, і пошкодував про свою необачність. Ще подумають, ніби він не серйозний чоловік, не слуга закону, а пустий ферт.
Він їхав на метро, тоді трамваєм — одним і другим, довго не виписували йому перепустки, хоч він і показував посвідчення і посилався на домовленість з директором. Хто може радіти працівникові прокуратури? Брянський вовк? Так і того вже, здається, винищили.
"Я тот, которого не любят..."
З дирекції ніхто не зустрічав. Спитав чергову на пропускній, молоду жінку з затятим обличчям, вона сухо кинула:
— На третій поверх!
Широкі коридори, просторі холи, сходи зі справжнього каменю, дерево, бронза, дорогі світильники. Багато живуть! Видно, що союзне, а не яке-небудь місцеве підпорядкування.
Так думав Твердохліб. А може, думав про архітектуру, про несхожість цього підприємства на звичні для нас заводи: елегантний триповерховий корпус уздовж вулиці, ніякої огорожі, нічого від заводу, два розкішних під'їзди; один нестережений, де партком, завком і комітет комсомолу, другий з заводською прохідною, що нагадує турнікети мармурової станції метрополітену.
Ні, про архітектуру він усе ж таки думав згодом. Уже коли ознайомився з усім комплексом споруд, в який, крім адміністративного, входили корпуси виробничий, побутово-торговельний і навчальний, незвичайний чотиричлен, який поєднував практично все необхідне для того, хто трудиться і хоче трудитись, не витрачаючи даремно енергії на несуттєве й другорядне для виробництва, але не для людини, не для повноти її життя.
І навіть не про це згодом думатиме і згадуватиме Твердохліб, а тільки про те місце, де сходилися всі чотири величезні корпуси цього новітнього підприємства, про той простір, що мав би зватися заводським двором, але який гріх було б називати так буденно, бо це був ніби величезний квадратний зал з прозорою, як у музеях, покрівлею, підтримуваною мереживом сталевих конструкцій, пофарбованих так само несподівано, як усе тут: в фіалкове, рожеве і бірюзове.
Але перш ніж він опиниться в тому місці, де йому судилося побачити те, що може перевернути все життя,
Твердохліб приречений був на неприємну, обережну, холодну, як крізь непрозоре скло, розмову з генеральним директором, мав каратися своєю непотрібністю, зайвістю, ворожістю ось тут, у цих широчезних коридорах, де не побачиш у цей час жодної людини, бо всі працюють, на всіх поверхах, де навіть таблички на дверях свідчили про напружену діловитість, яка тут панувала, у величезній, обшитій до самої стелі деревом приймальні генерального директора, де самотньо володарювала літня, з втомленим гарним обличчям секретарка і, крім Твердохліба, ніхто не штурмував заповітних дверей, за якими була святая святих. Ось люди працюють, а він знову прийшов їм заважати, як приходив уже до багатьох і приходитиме ще й ще аж до своєї смерті. "Я тот, которого не любят..."
Ще й не знати, кому тяжче: тим, кому він завдає неприємностей і болю чи йому самому.
Рука, в якій Твердохліб тримав течку з матеріалами, гидко спітніла. Він готовий був пожбурити течку у вікно! Крокодилова шкіра, позолочені застібки, така сама монограма з двох переплетених літер ТТ. Більшого знущання не вигадав би сьогодні й найтяжчий його ворог, а він сам через свою вічну байдужість до всього, що пов'язано з ним самим, вклав папери саме в цю коштовну зарубіжну цяцьку і тепер мав проносити її уздовж довгого фронту дверей, щоб вона хизувалася своєю вишуканістю перед отими простенькими табличками, на яких значилися групи, сектори, відділи, управління, старші, завідуючі, начальники, а тоді головні: головний інженер, головний технолог, головний механік, головний енергетик, а тоді заступники і нарешті сам генеральний Кузема Іван Кирилович.
Відчуваючи, як холодне й липуче розповзається йому й між лопатками, чужим голосом, відкашлюючись і гмикаючи, Твердохліб сказав секретарці, звідки він.
— Іван Кирилович вас жде,— сказала вона без емоцій і, натиснувши на якусь клавішу на пульті, що містився праворуч од її столу, тихо повідомила в простір:
— Товариш Твердохліб з прокуратури.
— Хай заходять,— прогримів простір втомленим басом.
З генеральними директорами Твердохліб ще справи ніколи не мав. Директори, керуючі, завідуючі — цим обмежувалася його сфера. Генеральні уявлялися якоюсь особливою расою, неодмінно лауреати і Герої (деякі, як дніпропетровський Макаров або ленінградський Пан-філов, уже й двічі, з бронзовими бюстами на батьківщині), важколиці, як великі актори, самою масою свого тіла пригнічують тебе, вказують на твою пересічність і, сказати б, малоефективність у могутньому механізмі грандіозної держави, і голоси в них теж незвичайні, саме отакі, як пролунав щойно, голоси, що належать уже й не окремим людям, а ідеї, яка веде за собою тисячі, мислі, що трощить і відкидає всі перепони аж до обмежень здорового глузду, простору, який поглинає не тільки все те, що в ньому живе, а й самий час, трансформуючи його для своїх жадібних потреб.
Саме такий генеральний директор сидів перед Твердо-хлібом у велетенському, обшитому, як і приймальня, світлим деревом кабінеті за широчезним столом, біля пультів, переговорних пристосувань, безлічі екранів та екранчиків і ще всілякої техніки, призначення якої відоме було тільки йому й аж ніяк не стосувалося ні прокуратури, ні слідчих.
Генеральний був тяжкий, масивний, великоголовий, лобатий, важколиций, як богдихан, великоокий, товстогубий, світлий сірий костюм вільно й вишукано облягав його генеральне тіло, великі білі руки спокійно лежали на столі, сірі очі котилися на Твердохліба, як величезні холодні валуни. А тут ще ця ідіотська папка з золотими ініціалами ТТ!
Він привітався. Генеральний кивнув і вдав, ніби хоче підвестися і подати руку, але сидів спокійно далі, а рукою махнув на стільці біля приставного столика:
(Продовження на наступній сторінці)