Твердохліб важко почалапкав по глиняних східцях нагору, ще не вірив, ще ждав підступу, нападу, всього найгіршого, але натомість побачив пригорблену постать старенької, всю в чорному, всю в дрібних, метушливих рухах, пойняту майже неземним страхом од видовища цього воскреслого чоловіка, що видобувається з отхлані, з позасвіття, з загибелі і непам'яті.
— Свят, свят, свят,— хрестилася старенька, задкуючи від Твердохліба, а він, забувши про вдячність, ще не вміючи як слід возрадуватися своєму поверненню до життя, вдивлявся в цю жінку, що мала в собі так багато чогось невловимо схожого з Кум-Королем, і не так вражений був своїм несподіваним порятунком, як своєю вчорашньою довірливістю і наївністю. Кум-Король зітхав про свою самотність, а тим часом у сарайчику приберігав двох бандюг і десь ховав цю стару жінку — чи то дружину, чи сестру, про яку, мабуть, ніхто нічого не знав і не чув.
— Хто ви? — чужим для себе голосом спитав Твердохліб.— Невже дружина Воздвиженського?
— Авжеж. А то ж як? — не перестаючи хреститися, сказала вона.
— Тоді...— у Твердохліба цокотіли зуби. Запізнілий на півдоби цокіт.— Тоді... Де ж ви були вчора ввечері?
— У Володимирському на вечірні... Сам владика правив службу...
Твердохліб засміявся. На свою наївність, на всі жахи, які пережив, і на порятунок, що прийшов од того самого бога, який учора ввечері жорстоко пожбурив його в смерть.
— Ну, спасибі,— промовив з полегкістю.— Спасибі вам за ваше добро...
Вийшов з сарайчика, перетнув подвір'я, видобувся в завулок, тісний, брудний, ще темний в сірому досвітку, але вже тут відчувалася воля широка, як світ, тут було життя, було все. Твердохліб струснув плечима, поправив комір пальтечка, прислухався до далекого шуму вулиці і пішов на той шум.
Навіть не спитав старенької, як вона довідалася про нього. Поклав собі не питати нікого і нікому нічого не казати про свою страшну (а може, смішну, як для юриста?) пригоду, яка мало не обернулася для нього трагедією. Звинувачувати Кум-Короля в спробі замаху на життя слідчого? Немає свідків. Скаржитися? Кому й на кого? Хіба що на свою недосвідченість і молодечий запал?
Пішов до прокурора і заявив, що не може вести далі справу Кум-Короля. Прокурор у них був удвічі, а то й утричі старіший за Твердохліба, засмиканий дріб'язковими справами, замучений штурмами, які вели проти нього звідусіль усі ті, хто так чи інакше хотів узяти під своє покровительство порушників закону,— що йому до якогось там Кум-Короля і недосвідченого слідчого? Так вважав Твердохліб, тому й пішов до прокурора одразу після свого визволення.
Прокурор був утомлений уже зранку, на Твердохліба, здавалося, навіть не глянув.
— Сідай,— буркнув він. Твердохліб сів. Зачепився за самий краєчок твердого стільця, не мав наміру розсідатися і розбалакувати надто. Що треба — вже сказав.
— Ти хоч снідав сьогодні? — без особливої доброзичливості поспитав прокурор.
— Ні. А яке це має значення?
— А те, що не спав, теж не має значення?
— Звідки ви?..
— Звідки знаю? Звідки треба — звідти й знаю. Попався до Кум-Короля, насилу вирвався? А тепер у кущі? Вдарили тебе в одну щоку, а ти другу підставляєш? Не буде баба дівкою! Щока не твоя!
— А чия ж вона?
— Державна, голубе, державна в тебе щока! Приватного детектива захотів зіграти? Доживеш до пенсії — тоді й грай! А тепер ти на службі.
— То що ж мені робити? — розгубився Твердохліб.
— Доводити справу до кінця. За тебе закінчувати ніхто не буде.
— То що ж мені — йти на Житній базар і заявляти покупцям Кум-Короля: "Громадяни, капусти не буде"?
— А хоч би й так! Непогано вигадано. Можеш додати, що вельми шкодуєш, бо капуста була справді яка там... Ну, сам знаєш, що треба казати. А перед тим поснідай і поголися.
Прокурор непомітно опікувався Твердохлібом аж до самого кінця слідства над Кум-Королем, усе проведено точно і навіть вишукано. Твердохлібової заслуги в тому не було, власне, ніякої, але як воно часто водиться в житті, вся слава припала тільки на його долю, чутка про талановитого молодого слідчого докотилася й до тих висот, на яких царював Савочка, Твердохліба помічено, забрано з районної прокуратури, возвишено й обнадіяно.
Тоді він зрадів по-дурному, лише згодом збагнув, що Савочка підбирає всіх розбитків після корабельних аварій, щоб відчували вдячність, жили мовчки і не заїдалися. Хоч як там було, на новому місці все ж почувався розкутим Прометеем правосуддя. В районній прокуратурі дріб'язок, половина справ — дріжджі з пивзаводів, штапики в будівельників, поребрик у шляховиків, нудьга і нікчемність. А в Савочки розмах і масштаби, не крадійства, а комбінації, не злочинне проламування крізь упорядкованість суспільства, а обхідний маневр, шовкова тактика, за якими ховаються отруйні гідри місництва, відомчості, примітивного протиставлення інтересів свого власного підприємства державі й народові. Злочинці виступали тепер своєрідними творцями, і слідчому не досить було виконувати роль їхнього непідкупного критика — доводилося теж ставати творцем, і Твердохлібові в його зухвалому засліпленні видавалося, що він справді осягає найнеприступніші вершини юридичної творчості, поки дурна пригода з професором Кострицею не пожбурила його на тверду, холодну землю, так само як колись пожбурив його хитрий і підступний Кум-Король у безвихідь куренівського підземелля.
Він служив законам, але вважав, що робить те добровільно, не терпів, коли йому хтось підказував або ще й велів, що має робити.
Нечиталюк у хвилини панібратської відвертості потирав руки:
— Що ми всі? Ми, старий, тільки прикметники при іменнику — Савочці! Я тобі цього не казав — ти й сам знаєш.
Твердохліб уперто наставляв на нього крутого лоба.
— Не може людина бути прикметником. Це принизливо і протизаконно.
— А закони граматики? — демонстрував несподівану освіченість Нечиталюк.— Ти ж знаєш, що є прикметники, які переходять в іменники. Наприклад: черговий, вартовий, вихідний, військовий. А присяжний повірений — це що?
— Ну, переходять, то й що? — не здавався Твердохліб.— Але ж не навпаки, не навпаки!
Він не міг дозволити собі втягнутися в безумну гру, де одні втікають, а другі переслідують, наздоганяють, переймають, ловлять. Слідчий не може піддаватися пристрастям і сліпо виконувати чужі веління, він не має права проміняти своє покликання на кілька жалюгідних пліток, на необґрунтовані передбачення, на хисткі припущення, на підозри, що принижують людську гідність. Він вірить тільки фактам і доказам, він має збирати їх уперто, самовіддано, мужньо, найголовніше ж — чесно.
Тому не прикметник! Ніколи! * Вихідний день, коли вдома обстановка нагадує міжнародну напруженість, про яку з телевізорного екрана щовечора говорять політичні оглядачі,— такий день не дає ніякої втіхи і швидше відлякує, ніж приваблює. Холодна війна, яку вперто вела з ним Мальвіна, Твердохлібові сиділа вже в печінках, кілька його незграбних спроб злагіднити дружину успіху не мали ніякого, тому він знав, що кожна нова спроба заздалегідь приречена на провал, і все ж знову й знову йшов на свідоме приниження, випрошуючи у Мальвіни чи то уваги, чи то зневаги,— сам не відав, чого саме.
За родинним сніданком (традиційна яєчня і вівсяна каша для Ольжича-Предславського) Твердохліб недбало, ніби про справу давно вирішену, кинув:
— У художників нова виставка. Треба б сходити. Кажуть, якийсь талант.
Звертався до всіх, а мав на увазі Мальв і ну. Вона збагнула це одразу, пирхнула:
— Витрачала б я вихідний на таке ходіння!
— Тільки ж перейти вулицю,— добродушно мовив Твердохліб.— Для нас це єдина користь від Будинку художника.
— Кошмарна споруда,— стиснула собі пальцями скроні Мальвіна Вітольдівна.— Вона гнітить мені мозок. Ці повішені на фасаді музи — жах!
— Всередині не краще,— втішила її Мальвіна.— Якісь нетрі, до того ж усе набито посередністю. І я це повинна ще дивитись? Досить з мене, що я вимушена щодня милуватися творіннями посередностей, якими заставлено всі площі Києва!
Твердохліб промовчав. Не його діло захищати скульпторів і архітекторів, та й не захистиш від Мальвіни нікого, навіть себе не захистиш.
Він дедалі більше переконувався, що Мальвіна не любить ні його, ні своїх батьків, ні навіть саму себе. Бо коли не здатен любити інших, то як же можеш любити себе? Людині просто не знане високе почуття. Втрата гена любові, сказали б представники генної інженерії. Колись він потихеньку пишався своєю супутницею, коли вони вирушали потинятися по Києву, тепер запрошував Мальвіну, бо хотів бути до кінця порядним. Ні любові, ні злоби. Може, навчився в Ольжича-Предславського. Той намагався ні в що не втручатися. От і сьогодні. Навіть не чув, про що зять і дочка перемовллються не зовсім доброзичливо. Годує Абрека, Абрек гарчить вдоволено, а все інше їх не обходить. Факультативне сприймання життя. На юридичному Твердохліб так вивчав морське право, не знаючи, що стане згодом зятем авторитета в цій галузі. А хоч би й знав, то що? В програмі не значиться — отже, факультатив, необов'язковість. Ольжич-Предславський платить такою самою необов'язковістю всьому, що не має прямого відношення до його фаху.
Твердохліб мовчки досьорбав свій чай. Як кажуть араби: коли їси з сліпим, будь справедливим.
Пішов на виставку сам, як холостяк. Або приймак. Різниця майже невловима.
(Продовження на наступній сторінці)